Дмитро Львович Клебанов — одна з найбільш самобутніх і трагічних постатей в українській музиці XX століття. Композитор, диригент, педагог і мистецтвознавець, він написав сотні творів у різних жанрах, виховав плеяду видатних учнів і став першим українським композитором, який звернувся до теми Бабиного Яру у великому музичному жанрі. За цей сміливий крок він дорого заплатив — роками переслідувань і фактичною забороною на творчість. Проте ані репресії, ані тривале офіційне замовчування не змогли стерти його ім'я з історії української музики.
Дмитро Клебанов народився 25 липня 1907 року в Харкові — місті, яке залишиться центром його життя і творчості до останнього дня. Музика увійшла в його життя дуже рано: з шести років він навчався гри на скрипці, а вже з семи опинився у стінах Харківського музичного училища. Стрімкий початок засвідчив не лише природний хист, а й серйозне ставлення до мистецтва, яке збережеться в нього на все життя.
Вищу освіту Клебанов здобув у Харківському музично-драматичному інституті (нині — Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського), який закінчив у 1926 році в класі композиції видатного педагога Семена Богатирьова. Після навчання молодий музикант вирушив до Ленінграда, де у 1927–1928 роках грав на альті в оркестрі Маріїнського театру. Там він став учасником радянської прем'єри опери Альбана Берга «Воццек» — знакового твору тогочасного музичного авангарду. Цей досвід безпосереднього зіткнення з передовою європейською музикою мав безсумнівний вплив на формування його власного композиторського мислення.
Повернувшись до Харкова, Клебанов швидко і впевнено увійшов у професійне середовище тогочасної музичної столиці України — адже саме Харків у 1920-х та на початку 1930-х років був столицею УСРР і важливим центром культурного життя. З 1932 року він член Спілки композиторів України, з 1933-го — у правлінні харківського відділення Спілки. З 1934 року і майже до кінця свого життя він викладав у Харківському інституті мистецтв — спочатку як асистент, з 1940 року як доцент, а з 1960-го як професор. Під час Другої світової війни, у 1941–1943 роках, перебував в евакуації в Узбекистані, де працював доцентом Інституту підвищення кваліфікації працівників мистецтв. У 1970–1973 роках він очолював кафедру композиції та інструментування, а відтоді й до смерті — у статусі професора-консультанта.
Клебанов — надзвичайно плодовитий автор. Його спадщина охоплює практично всі жанри академічної музики: симфонічну, камерну, вокальну та театральну.
У галузі симфонічної творчості він написав 9 симфоній (з 1945 по 1985 рік) — корпус, що охоплює чотири десятиліття творчого розвитку. Поряд із симфоніями — симфонічна поема «На заході б'є гармата» (1931), «Українське кончертіно» (1940), «Привітальна увертюра» (1946), «Українська сюїта» (1949), «Чотири прелюдії та фуги» (1975). До сольних концертів з оркестром належать два скрипкові концерти (1940, 1951), концерти для домри (1953), для віолончелі (1973), для флейти, арфи, струнних та ударних (1974).
Камерна музика Клебанова не менш вагома: шість струнних квартетів (1925–1968), Струнний квінтет (1953), Квартет для дерев'яних духових (1957). Перший квартет написано ще в студентські роки — свідчення того, наскільки рано сформувався його творчий голос. Для театру Клебанов писав опери («Одне життя», 1937; «Червоні козаки», 1972; «Маївка», 1981), балет «Світлана» (1939), а також численні оперети та музичні комедії, зокрема «Паливода» (1927), «Амурський гість» (1938), «Останній бал» (1941). Він також створив музику до десятків театральних постановок та кінофільмів.
Особливе місце посідають вокальні цикли на вірші Тараса Шевченка, Лесі Костенко, Максима Рильського, а також зарубіжних поетів — Роберта Бернса, Генріха Гейне, японських ліриків. Останній завершений твір Клебанова — «Японські силуети» для сопрано, віолончелі та камерного оркестру на вірші японських поетів (1986) — написаний за рік до смерті і є свідченням того, що навіть наприкінці життя його творча уява залишалася живою і допитливою.
Найдраматичнішою сторінкою в долі Клебанова стала його Перша симфонія «Пам'яті мучеників Бабиного Яру», написана 1945 року — одразу після звільнення Харкова. Клебанов став першим українським композитором, який звернувся до трагедії Бабиного Яру у великому симфонічному жанрі.
Це був сміливий, навіть безстрашний вчинок. Радянська влада свідомо замовчувала єврейський характер масових розстрілів у Бабиному Яру — тема була ідеологічно небезпечною, бо руйнувала офіційний наратив про «радянських громадян» як єдину категорію жертв. Симфонія Клебанова руйнувала це мовчання, відкрито називаючи трагедію своїм іменем.
Сучасники відзначали неперевершену майстерність оркестрового письма в цьому творі. За словами композитора Олександра Щетинського, який займався редагуванням партитури у 2024 році, Клебанов використовував оркестр «легше і яскравіше», ніж більшість його сучасників, а в симфонії присутній і публіцистичний елемент, виражений суто музичними засобами — зокрема, цитата теми «Оди до радості» Бетховена поряд з єврейськими народними інтонаціями.
Незабаром після виконання твір було заборонено. Композитора звинуватили в «космополітизмі» — одному з найпоширеніших ярликів сталінської доби, яким влада переслідувала переважно єврейських митців та інтелектуалів. Клебанова відсторонили від посади голови Харківської організації Спілки композиторів, що фактично означало заборону на професійну діяльність.
Партитура симфонії десятиліттями залишалася недоступною. Лише у 2024 році, завдяки спільним зусиллям Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» та Харківського національного університету мистецтв, вдалося отримати фотокопію авторського оригіналу і точнішу рукописну копію. Редагуванням і підготовкою нотного матеріалу зайнявся Олександр Щетинський. 29 вересня 2024 року симфонія прозвучала у Національній філармонії України у виконанні Національного симфонічного оркестру — в день 83-х роковин трагедії.
Паралельно з творчою роботою Клебанов вів активну наукову і педагогічну діяльність. Як дослідник він зосереджувався на проблемах оркестрування в сучасній музиці, інструментування, формоутворення та класифікації видів поліфонії. Вершиною цієї роботи стала книга «Мистецтво інструментування» (1972), а також праця «Естетичні основи інструментування». Сучасники відзначали неперевершене чуття Клебанова до тембрів інструментів — якість, яка однаково виявлялася і в партитурах, і в лекційній залі. На його заняття приходили не лише студенти-композитори, а й музиканти інших спеціалізацій.
Його педагогічний стиль вирізнявся винятковою тактовністю та інтелігентністю: він ніколи не нав'язував власної думки, а спрямовував молодих митців у бік самостійного творчого пошуку. Саме тому учні Клебанова зберегли виняткову самобутність, не наслідуючи ні стиль свого вчителя, ні один одного. Серед них — Валентин Бібік, Віталій Губаренко, Борис Буєвський, Нінель Юхновська, Володимир Золотухін та інші митці, які склали гордість української музики другої половини XX століття. Той факт, що учні Клебанова обрали настільки різні творчі шляхи, красномовно свідчить про педагогічну мудрість наставника: він не штампував послідовників, а формував особистостей.
У 1967 році Клебанову було присвоєно почесне звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР. Проте офіційне визнання так і не змогло повною мірою охопити його внесок — надто багато важливих творів залишалося в тіні через ідеологічні переслідування попередніх десятиліть. Показово, що чимало його симфоній, камерних та вокальних творів так і не дочекалися широкого концертного побутування за радянських часів.
Дмитро Клебанов помер 6 червня 1987 року в Харкові, за кілька тижнів до свого 80-річчя. Він прожив довге і плідне творче життя, попри цензуру, переслідування і роки вимушеного мовчання — і залишив після себе спадщину, яка досі повністю не осмислена й не виконана.
Сьогодні, в умовах незалежної та воюючої України, постать Клебанова набуває нового виміру. Він жив і творив у місті, яке у 2022 році опинилося під обстрілами. Його музика — про пам'ять, про злочини проти людства, про мовчання, яке стає співучасником. Виконання Першої симфонії у 2024 році — це не лише символічний акт справедливості щодо митця. Це нагадування про те, що мистецтво, яке говорить правду, переживає будь-яку заборону. Творчість Клебанова заслуговує на системне повернення до концертних програм, наукових досліджень і суспільної уваги — як складова того широкого культурного відродження, яке є невіддільним від боротьби України за власну ідентичність.
