Дмитро Михайлович Байда-Суховій — український актор, режисер, бандурист і співак, чия творча біографія охопила понад пів століття і поєднала кілька епох в історії української сценічної культури: добу мандрівних українських театральних труп кінця ХІХ — початку ХХ століття, перші роки становлення кінематографа в Російській імперії та десятиліття культурного життя українського населення Кубані й Чорноморського узбережжя вже за радянської доби. Народився він 8 листопада 1882 року в селі Нагірному на Полтавщині, а помер 1974 року в Геленджику — містечку на чорноморському узбережжі Кубані, де провів останні десятиліття свого життя. Постать Байди-Суховія цікава насамперед тим, що вона поєднує в собі три типи мистецької діяльності, які рідко зустрічаються в одній біографії того часу, — виконавство на бандурі, акторську й режисерську роботу в театрі та участь у становленні українського німого кіно.
Дмитро Байда-Суховій народився в родині простих трудівників Полтавщини. Його батько працював ливарником на заводі, а мати — кухаркою в лікарні. Таке походження було типовим для багатьох діячів української культури зламу ХІХ–ХХ століть, які виходили не з дворянського чи духовного середовища, традиційно пов'язаного з освітою та мистецтвом, а з робітничих і селянських родин, для яких шлях до сцени пролягав через власну наполегливість, природний хист і випадкові життєві обставини.
У пошуках заробітку молодий Дмитро опинився в Харкові — одному з найбільших промислових і водночас культурних центрів тогочасної Наддніпрянської України, — де працював на заводі підручним. Проте, за наявними відомостями, уже тоді він мріяв не про робітничу кар'єру, а про сцену: бажання стати актором виявилося сильнішим за обставини, у яких опинився юнак із небагатої родини, і зрештою привело його до українського мандрівного театру — того самого середовища, яке впродовж десятиліть після заборонних указів другої половини ХІХ століття залишалося чи не єдиним широкодоступним осередком українського сценічного мистецтва в межах Російської імперії.
Поворотним моментом у долі Дмитра Байди-Суховія стало запрошення 1895 року до трупи Марії Заньковецької — однієї з найвидатніших українських акторок, чиє ім'я нерозривно пов'язане з формуванням професійного українського театру другої половини ХІХ століття. Заньковецька належала до покоління так званих корифеїв українського театру, разом із Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, Миколою Садовським та Панасом Саксаганським, — акторів і режисерів, які у вкрай несприятливих умовах, зокрема за дії обмежувальних царських розпоряджень щодо української мови на сцені, здобули українському театру визнання й повагу далеко за межами українських губерній. До трупи Заньковецької Байда-Суховій увійшов не як драматичний актор у класичному розумінні, а як танцюрист і бандурист — виконавець, чия майстерність гри на бандурі та володіння сценічним рухом робили його цінним учасником вистав, у яких важливе місце посідали музично-хореографічні номери, пісенний і танцювальний фольклор.
Від 1899 року творчий шлях Байди-Суховія був пов'язаний зі сценічною діяльністю в трупах Миколи Садовського, Суслова та інших антрепренерів того часу. Трупа Садовського — одного з корифеїв українського театру, засновника першого стаціонарного українського театру в Києві, — на межі століть була однією з провідних сил українського сценічного руху, і участь у ній засвідчувала визнання виконавської майстерності артиста серед його сучасників. Мандрівний характер тогочасних українських труп, які об'їжджали міста й містечка Наддніпрянської України та суміжних губерній Російської імперії, ставав для таких виконавців, як Байда-Суховій, школою універсалізму: артистові доводилося поєднувати драматичну гру, спів, танець та інструментальне виконавство в межах однієї вистави.
На початку ХХ століття Дмитро Байда-Суховій зробив наступний крок у своїй театральній кар'єрі — очолив власну театральну трупу. Створення власного колективу було природним етапом розвитку для досвідченого артиста мандрівного українського театру, який до того часу вже здобув достатній організаторський і виконавський досвід, працюючи в складі найвідоміших труп свого часу.
Особливе місце в біографії Байди-Суховія посідає його праця в галузі кінематографа в 1910–1916 роках, коли він виступав режисером-постановником та актором у німих фільмах. Це був період стрімкого становлення кіновиробництва в Російській імперії, коли поряд із розважальними стрічками активно знімалися екранізації відомих драматичних творів, зокрема й українського репертуару, що на той час уже мав багату сценічну історію завдяки діяльності мандрівних труп корифеїв. У межах цієї роботи Байда-Суховій здійснював кінематографічні постановки театральних творів — серед відомих прикладів його роботи цього періоду називають стрічку «Кума Хвеська» (1910), у якій він виступив не лише як режисер-постановник, а і як виконавець, зігравши в ній як жіночі, так і чоловічі ролі. Практика виконання артистом кількох ролей різної статі в одній постановці була для тогочасного мандрівного й раннього кінематографічного середовища явищем не поодиноким — вона свідчила про універсальність виконавської майстерності артиста та про труднощі, з якими стикалися невеликі трупи й знімальні групи, змушені інколи розподіляти ролі серед обмеженого кола виконавців.
Діяльність Байди-Суховія в галузі кіно припала на добу, яку сучасні дослідники й популяризатори історії української культури нерідко називають початковим, піонерським етапом українського кінематографа, — часом, коли кінематографічна техніка лише починала освоюватися митцями, які до того працювали в театрі, і коли межа між сценічною постановкою та її кінематографічним відтворенням часто була умовною. Саме тому в публікаціях, присвячених історії української культури, Дмитра Байду-Суховія називають одним із діячів, причетних до становлення українського кіновиробництва на його найранішому етапі.
Паралельно з театральною та кінематографічною діяльністю Дмитро Байда-Суховій упродовж усього творчого життя залишався виконавцем на бандурі та співаком. Ця сторона його діяльності мала виразно просвітницький і популяризаторський характер: за наявними відомостями, він успішно виступав як бандурист і співак на Далекому Сході, Кавказі, у Середній Азії та в різних регіонах Російської Федерації. Такі гастрольні виступи виводили українську бандурну традицію далеко за межі етнічних українських земель, знайомлячи з нею слухачів у регіонах, де українська музична культура була представлена значно менше, ніж у Наддніпрянській Україні чи в місцях компактного проживання українців. Бандура як інструмент, тісно пов'язаний із кобзарською традицією та історичною пам'яттю українського народу, у виконанні мандрівних артистів початку ХХ століття нерідко ставала не просто засобом розважальної музики, а своєрідним символом національної культурної присутності, і в цьому сенсі концертна діяльність Байди-Суховія продовжувала справу багатьох поколінь кобзарів і бандуристів, які до нього носили українську пісню й інструментальну традицію по містах і селах.
Після років мандрівного театрального й кінематографічного життя доля привела Дмитра Байду-Суховія на чорноморське узбережжя Кубані — до Геленджика, міста, розташованого в межах історичного регіону, заселеного свого часу переважно нащадками запорозьких і чорноморських козаків, переселених туди наприкінці XVIII століття, а тому регіону, що впродовж тривалого часу зберігав виразні риси української культурної присутності. Саме тут 1920 року Байда-Суховій заснував народний театр — колектив, що, судячи з наявних відомостей, продовжував ту традицію організації самодіяльного й напівпрофесійного театрального життя, яку сам митець засвоїв ще в добу мандрівних українських труп.
Особливо показовим є факт, що в 1941–1942 роках, у надзвичайно складних умовах воєнного часу, Дмитро Байда-Суховій удруге зайнявся організацією театру в Геленджику, фактично відновивши діяльність театрального колективу. Цей факт засвідчує, наскільки міцною була його відданість театральній справі: навіть у роки, коли значна частина культурного життя на території, охопленій війною, завмирала або переривалася, митець похилого на той час віку — Байді-Суховію було вже понад п'ятдесят дев'ять років — вважав за потрібне й можливе відновити роботу театру.
Подальші десятиліття життя Дмитра Байди-Суховія пов'язані з Геленджиком, де він і помер 1974 року, проживши понад дев'яносто років — тривалий вік, що дав змогу цьому митцю бути свідком і учасником кількох різних історичних епох: останніх десятиліть Російської імперії, років революційних потрясінь, становлення радянської культурної політики, Другої світової війни та повоєнного часу.
Творча біографія Дмитра Байди-Суховія — приклад надзвичайно широкого діапазону мистецької діяльності, рідкісного навіть для митців його покоління, які, як правило, спеціалізувалися в якомусь одному напрямі сценічного чи музичного мистецтва. Пройшовши школу мандрівних українських труп під орудою таких визначних постатей, як Марія Заньковецька та Микола Садовський, Байда-Суховій виніс із цього досвіду універсальну виконавську майстерність, яка дала йому змогу згодом однаково впевнено почуватися і на драматичній сцені, і в ролі кінорежисера та кіноактора в перші роки становлення українського кінематографа, і як бандурист-віртуоз, чиї гастролі сягали найвіддаленіших регіонів Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу.
Його діяльність у галузі раннього кіно, зокрема робота над стрічкою «Кума Хвеська» 1910 року, робить його однією з постатей, причетних до самого початку історії українського кінематографа — того короткого, але важливого періоду, коли українська сценічна традиція вперше почала освоювати нову для себе технічну й художню мову екрана. А заснування народного театру в Геленджику в 1920 році та його відновлення в найважчі роки Другої світової війни свідчать про те, що для Байди-Суховія театральна справа була не просто професією, а справою життя, якій він залишався вірним до глибокої старості.
Біографія Дмитра Байди-Суховія, попри окремі прогалини, властиві життєписам багатьох митців його покоління, дає цілісне уявлення про долю українського артиста-універсала кінця ХІХ — середини ХХ століття: людини, яка починала шлях у робітничій родині на Полтавщині, здобула сценічну школу в найкращих українських трупах свого часу, стала одним із перших українських кінематографістів і завершила довгий творчий вік організатором театрального життя українців Кубані на чорноморському узбережжі.
