Федір Іванович Глущенко — український диригент, чия кар'єра розвивалася на перетині кількох музичних культур: української, російської та західноєвропейської. Понад десять років він очолював Державний симфонічний оркестр України, з яким здійснив численні закордонні гастролі, а згодом став одним із небагатьох диригентів радянського походження, чия діяльність набула справді міжнародного розмаху — він регулярно виступав з провідними оркестрами Великої Британії, працював в Італії, Іспанії та Туреччині, записував платівки для відомих західних лейблів.
Творчий шлях Глущенка — це історія музиканта, який здобув фахову підготовку в найпрестижніших консерваторіях свого часу, спілкувався й навчався з видатними диригентами ХХ століття, а свою зрілу диригентську діяльність поєднував із активною концертною роботою на трьох континентах. Його ім'я нерозривно пов'язане з історією Державного симфонічного оркестру України 1970–1980-х років — періодом, коли колектив здобув визнання не лише в межах Радянського Союзу, а й у Європі.
Кар'єра Глущенка охоплює понад чотири десятиліття диригентської практики — від першої самостійної посади на початку 1970-х років у Петрозаводську до повернення в українську музичну спільноту на початку 2010-х років уже як визнаного диригента з міжнародним досвідом. За цей час він встиг попрацювати з оркестровими колективами щонайменше п'яти країн, здійснити студійні записи для провідних лейблів класичної музики та зберегти професійний зв'язок з українською оркестровою культурою впродовж усього творчого життя.
Федір Глущенко народився 15 серпня 1944 року. Музикою він почав займатися ще в дитинстві: скрипкову освіту здобував із шести років. У 1962 році він вступив до Московської консерваторії, де навчався на композиторському факультеті в класі Сергія Баласаняна. Однак уже за два роки, у 1964 році, Глущенко перевівся до Ленінградської консерваторії, де зосередився на диригентській спеціальності.
Диригентський факультет Ленінградської консерваторії Глущенко закінчив у 1969 році, навчаючись у класі Іллі Мусіна — педагога, з чиєї диригентської школи вийшла ціла низка визначних диригентів радянської та пострадянської доби. Формування фахової майстерності Глущенка не обмежилося консерваторською освітою: у 1969 році, під час гастролей Берлінського філармонічного оркестру в Москві та Ленінграді, він познайомився з Гербертом фон Караяном, отримав можливість особисто спілкуватися з видатним австрійським диригентом, а згодом відвідував його репетиції у Відні. Він також навчався у Віденській академії музики та виконавського мистецтва, де його наставниками були австрійські диригенти Карл Естеррайхер та Отмар Зюітнер — на той час один із провідних оперних диригентів Європи, багаторічний керівник Берлінської державної опери.
Таке поєднання ленінградської диригентської школи з практичним досвідом, здобутим у контакті з провідними європейськими диригентами, значною мірою визначило подальший професійний профіль Глущенка — диригента, здатного однаково впевнено працювати як з оркестрами радянської філармонічної традиції, так і з західноєвропейськими колективами.
У 1971 році Глущенко обійняв посаду головного диригента симфонічного оркестру Карельського радіо і телебачення в Петрозаводську — це стало його першою самостійною керівною посадою. Однак основний етап його кар'єри розпочався у 1973 році, коли він увійшов до складу Державного симфонічного оркестру України в Києві, обіймаючи посаду другого диригента під керівництвом головного диригента колективу Стефана Турчака.
У 1977 році Федір Глущенко став головним диригентом Державного симфонічного оркестру України і обіймав цю посаду до 1987 року. Цей колектив — сьогодні відомий як Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України — під керівництвом Глущенка здійснював активну гастрольну діяльність за кордоном: оркестр виступав у Берліні, Празі, Дюссельдорфі, Нюрнберзі, Кракові, Софії, Дубліні, а також у данських містах Ольборзі та Оденсе. Ці виступи стали важливою частиною культурного представництва української музичної школи на європейській концертній сцені радянського періоду.
Десятилітній період керівництва Глущенка припав на час, коли колектив послідовно очолювали визначні українські диригенти — Наум Рахлін, Стефан Турчак, Володимир Кожухар, а після Глущенка оркестр очолювали Ігор Блажков, Теодор Кучар та Іван-Ярослав Гамкало. У цій послідовності головних диригентів Державного симфонічного оркестру України постать Глущенка займає своє окреме місце — саме на його роки припала найбільш інтенсивна фаза закордонних гастролей колективу у європейських країнах.
У 1982 році за внесок у розвиток музичного мистецтва Федорові Глущенку було присвоєно почесне звання народного артиста Української РСР.
Після завершення роботи головним диригентом Державного симфонічного оркестру України кар'єра Глущенка набула виразно міжнародного характеру. У 1990–1991 роках він працював диригентом Стамбульської державної опери в Туреччині.
Особливо активною була співпраця Глущенка з британськими оркестровими колективами: у період приблизно з 1989 по 1994 рік він виступав з Лондонським філармонічним оркестром, Оркестром Королівської ліверпульської філармонії, Англійським камерним оркестром, оркестром «Халле», Шотландським симфонічним оркестром БІ-БІ-СІ, Філармонічним оркестром БІ-БІ-СІ, Національним оркестром Уельсу БІ-БІ-СІ та Ольстерським оркестром. У 1994 році Глущенко дебютував на щорічному лондонському фестивалі «Променад-концерти» (BBC Proms) — одному з найбільш авторитетних симфонічних фестивалів світу. Того ж 1994 року він здійснив постановку балету Сергія Прокоф'єва «Ромео і Джульєтта» для Афінського фестивалю в Греції.
Серед виконавців, з якими Глущенко підтримував творчі контакти протягом кар'єри, — скрипалі Гідон Кремер і Максим Венгеров, піаніст Григорій Соколов, віолончелісти Даниїл Шафран та Мстислав Ростропович, диригент і скрипаль Володимир Співаков. Співпраця з музикантами такого рівня була можливою насамперед завдяки визнанню, яке Глущенко здобув як диригент-акомпаніатор — фахівець, здатний забезпечити повноцінний оркестровий супровід солістам у концертах для інструмента з оркестром.
У 1996–2000 роках Федір Глущенко очолював Єкатеринбурзький камерний оркестр «Бах» на Уралі, обіймаючи посаду художнього керівника колективу. Робота з камерним складом вимагала від диригента дещо іншого підходу до інтерпретації репертуару, ніж керівництво великим симфонічним оркестром, — камерні колективи традиційно орієнтовані на музику бароко та класицизму, а також на прозорішу, детальнішу фактуру виконання.
У 1997 році Глущенко також керував Оркестром імені Артуро Тосканіні в італійській Пармі та Симфонічним оркестром іспанського телерадіомовлення RTVE в Мадриді — двома колективами, що представляли південноєвропейську, відмінну від британської та радянської, оркестрову традицію.
Зі свого боку концертна діяльність Глущенка в 1990-х роках наочно демонструвала широту його диригентського репертуару — від класичної симфонічної музики до сучасних творів, — а також здатність працювати з оркестровими колективами різних національних традицій.
У 2010 році Федір Глущенко повернувся до систематичної співпраці з українським оркестровим колективом, з якого починалася його кар'єра головного диригента: він обійняв посаду головного запрошеного диригента Національного симфонічного оркестру України. Це повернення символічно замкнуло коло творчого шляху диригента, який розпочав своє диригентське зростання саме з цього колективу понад три десятиліття раніше.
Федір Іванович Глущенко помер 16 жовтня 2017 року в Москві у віці 73 років.
Творча спадщина Федора Глущенка представлена низкою студійних записів, здійснених для відомих західних та російських лейблів класичної музики — Chandos, Hyperion, Olympia, Conifer Classics, Consonance та Russian Disc. Серед творів, які Глущенко записав із різними оркестрами, — твори Фридерика Шопена, Арама Хачатуряна, Михайла Іполітова-Іванова та Гії Канчелі. Ці записи документують широкий діапазон репертуару диригента — від творів класико-романтичної традиції до музики композиторів ХХ століття.
Наявність записів на каталогах кількох незалежних одна від одної західних та російських компаній свідчить про те, що диригентська діяльність Глущенка в 1990-х роках отримала стабільне визнання на міжнародному рівні звукозаписної індустрії класичної музики — це підтверджує й перелік оркестрів, із якими він на той час співпрацював у Великій Британії, Італії та Іспанії.
За спогадами колег-музикантів, які працювали з Глущенком у Державному симфонічному оркестрі України, диригент відзначався вимогливістю до якості виконання та точності дотримання партитури, а також мав ґрунтовну фахову пам'ять, що дозволяло йому оперативно опановувати нові партитури. Крім диригентської діяльності, Глущенко був підготовленим піаністом, що додатково розширювало його можливості в роботі з оркестровим і камерним репертуаром.
Творчий шлях Федора Глущенка є показовим прикладом кар'єри українського диригента, який здобув визнання не лише на батьківщині, а й на міжнародній концертній сцені в період, коли можливості для закордонної діяльності радянських і пострадянських музикантів були значно обмеженішими, ніж сьогодні. Його багаторічна праця на посаді головного диригента Державного симфонічного оркестру України сприяла зростанню міжнародного авторитету цього колективу завдяки регулярним європейським гастролям 1970–1980-х років.
Водночас діяльність Глущенка за межами України — співпраця з провідними британськими оркестрами, керівництво італійським та іспанським колективами, участь у міжнародних фестивалях — засвідчила високий фаховий рівень української диригентської школи, репрезентантом якої він виступав упродовж усієї кар'єри. Повернення Глущенка до Національного симфонічного оркестру України на посаді головного запрошеного диригента у 2010 році стало підтвердженням тривкого зв'язку між диригентом і колективом, з якого розпочалася його самостійна творча діяльність.
Постать Федора Глущенка залишається важливою сторінкою в історії українського оркестрового виконавства другої половини ХХ — початку ХХІ століття як приклад музиканта, чия діяльність поєднала українську музичну традицію з широким європейським і світовим контекстом концертного життя. Його біографія ілюструє шлях цілого покоління диригентів радянської доби, які, здобувши фахову підготовку в консерваторіях Москви й Ленінграда, згодом, у нових історичних умовах кінця ХХ століття, отримали можливість вільно реалізувати свій потенціал на міжнародній концертній сцені — і зробили це, зберігаючи професійний і творчий зв'язок із українською музичною культурою.
See task progress for longer tasks.Федір Глущенко.md
Публікаціі UMS, Radio Solomiya
Connectors
Web search
