Ніна Яківна Байко — українська співачка, бандуристка й вокальний педагог, наймолодша з трьох сестер, які впродовж кількох десятиліть виступали у складі знаменитого вокального тріо «Сестри Байко» при Львівській філармонії. Якщо старші сестри — Даниїла та Марія — пов'язали своє життя переважно зі Львовом, де продовжували викладацьку діяльність у місцевих навчальних закладах, то Ніна Байко після завершення активної концертної кар'єри перенесла педагогічну працю до Києва, де впродовж багатьох років виховувала виконавців на кобзі та бандурі. Таким чином, її життєвий шлях поєднав спадщину рідної Лемківщини, десятиліття виступів у складі одного з найвідоміших українських вокальних ансамблів ХХ століття та самостійний внесок у розвиток кобзарської педагогіки вже поза межами Львова.
Ніна Байко народилася 25 серпня 1933 року в селі Яблуниця (Яблуниця-Польська) поблизу Сянока — на теренах історичної Лемківщини, етнографічного регіону, заселеного українцями-лемками, який на той час входив до складу Польщі. Вона була наймолодшою з трьох сестер, які згодом склали славетне вокальне тріо: старшою була Даниїла (1929), середньою — Марія (1931). Батько сестер, Яків Байко, був солтисом (старостою) рідного села і громадським діячем, який серед іншого спричинився до заснування осередку товариства «Просвіта» в Яблуниці; він загинув 1946 року. Дитячі роки майбутньої співачки минули в лемківському середовищі з його самобутньою піснею та обрядовістю, які згодом стали невіддільною складовою репертуару тріо сестер Байко.
У 1945 році родина Байків, як і чимало інших українських родин Закерзоння, була переселена на територію Радянської України — до міста Буськ на Львівщині. Це переселення було частиною масштабних повоєнних міграційних процесів, що торкнулися українського населення прикордонних із Польщею земель у другій половині 1940-х років. Після загибелі Якова Байка виховання доньок узяла на себе його дружина, мати сестер — Магдалина, яка на новому місці мусила самотужки давати лад родинному господарству. Попри втрати й труднощі переселення, пам'ять про лемківську пісню сестри згодом винесли на професійну концертну сцену. Саме на Львівщині минули отроцтво та юність Ніни Байко, тут-таки розпочався і її шлях у музичній освіті.
Музична обдарованість сестер Байко виявилася ще в підлітковому віці. Ніна, як і її сестри, здобувала фахову музичну освіту у Львові, а завершила навчання в Львівській державній консерваторії імені Миколи Лисенка, яку сестри закінчили в 1958 році. У консерваторії Ніна Байко здобувала вокальну підготовку в класі відомого педагога Одарки Бандрівської — знаної української співачки й вокального педагога, чия школа виховала не одне покоління українських виконавців, — а гру на бандурі опановувала в класі Володимира Герасименка. Таке поєднання академічної вокальної школи з інструментальною підготовкою на народному інструменті визначило подальший творчий шлях співачки: у виступах тріо спів незмінно супроводжувався грою на бандурах, що надавало концертним програмам сестер особливого національного колориту.
Спільні виступи трьох сестер розпочалися ще в студентські роки — з 1953 року вони почали виступати разом як вокальний ансамбль, а вже за кілька років здобули визнання на всесоюзних конкурсах. Помітним етапом стала участь у 1957 році в VІ Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Москві — одному з найбільших на той час міжнародних мистецьких форумів, — де сестри Байко були відзначені золотою медаллю. Після закінчення консерваторії, з 1958 року, тріо сестер Байко розпочало офіційну концертну діяльність у складі Львівської філармонії і відтоді впродовж багатьох десятиліть залишалося одним із провідних вокальних ансамблів філармонії, а Ніна Байко — його незмінною учасницею.
Репертуар тріо був надзвичайно широким і налічував, за наявними відомостями, понад триста творів. Основу його становили українські народні пісні, серед яких особливе місце посідали пісні рідної для сестер Лемківщини — краю, чию пісенну й обрядову спадщину сестри плекали й популяризували впродовж усієї творчої кар'єри. У концертних програмах звучали також обробки народних пісень авторства Станіслава Людкевича та Філарета Колесси, твори українських класиків — Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Остапа Нижанківського та Мирослава Скорика, а також зразки західноєвропейської та російської класичної музики — твори Вольфганга Амадея Моцарта, Ріхарда Вагнера, Франца Шуберта, Роберта Шумана, Миколи Римського-Корсакова, Петра Чайковського та Фелікса Мендельсона. Спеціально для тріо сестер Байко писали музику українські композитори Микола Колесса, Євген Козак, Анатолій Кос-Анатольський, Богдана Фільц, Павло Майборода, Олександр Білаш та Володимир Верменич, що засвідчує визнання, яке здобув колектив серед сучасних йому українських авторів. Виступи тріо відбувалися як а капела, так і в супроводі фортепіано; концертмейстерами тріо в різні роки працювали Т. Лагола та Ю. Матюха.
Колектив гастролював не лише в Україні та республіках колишнього Радянського Союзу, а й за кордоном — у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Німеччині, Бельгії, Канаді, Франції та Сполучених Штатах Америки, репрезентуючи українську пісенну культуру, зокрема лемківський фольклор, перед міжнародною аудиторією. Творчість тріо зафіксована на низці грамплатівок (збірки «Співають сестри Байко» 1959, 1972 та 1976 років, компакт-диск 2002 року) та в кількох документальних і концертних фільмах, серед яких — «Сій, родися, жито-пшениця» (1969), «Співають сестри Байко» (1977), «Пісні П. Майбороди» (1982), «На три голоси» та «Українська баркарола» (обидва 1984 року), а також двосерійний фільм «Сестри Байко сьогодні» (2001).
На відміну від старших сестер, які продовжили педагогічну працю у Львові, Ніна Байко перенесла свою викладацьку діяльність до Києва та Київщини. З 1991 року вона викладала у Стрітівській школі кобзарського мистецтва — навчальному закладі на Київщині (у селі Стрітівка), заснованому для підготовки виконавців на кобзі та бандурі в традиції українського кобзарства й відродження кобзарської культури. Серед педагогів школи, поряд з Ніною Байко, у різні роки викладав і народний артист України Анатолій Паламаренко. Працюючи зі школярами цього закладу, Ніна Байко не обмежувалася суто виконавськими дисциплінами: за наявними відомостями, вона підтримувала вихованців і матеріально, шукала для них меценатів, приносила одяг, продукти та книжки, а також організовувала спільні музичні вечори, під час яких учні виконували десятки традиційних пісень. Ця сторона її діяльності здобула їй серед вихованців школи репутацію турботливої наставниці.
Згодом, з 1996 року, Ніна Байко обіймала посаду професора Київського національного університету культури і мистецтв, де продовжила передавати набутий упродовж десятиліть виконавський досвід новому поколінню українських музикантів — уже в системі вищої освіти. Таким чином, педагогічний доробок родини Байко не обмежувався однією освітньою інституцією чи одним містом: Даниїла викладала у Львівському музично-педагогічному училищі, Марія — у Львівській консерваторії, а Ніна перенесла традиції родини у сферу кобзарської педагогіки Києва та Київщини, забезпечивши їй присутність у кількох поколіннях музикантів різних навчальних закладів України.
Творчі заслуги Ніни Байко, як і її сестер, було відзначено на державному рівні. За наявними відомостями, у 1969 році сестрам Байко було присвоєно почесне звання заслужених артисток Української РСР. У 1976 році тріо сестер Байко стало лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка — однієї з найпрестижніших відзнак у галузі української культури та мистецтва. У 1979 році Ніні Байко, як і її сестрам, було присвоєно почесне звання народної артистки України — найвищого на той час творчого звання в системі почесних відзнак республіки.
У 1957 році Ніна Байко одружилася зі скрипалем Богданом. У подружжя народилося двоє дітей: донька Леся (1958) та син Андрій (1961). Родина Байків згодом поповнилася й онуками, які продовжили родинну пам'ять про лемківське коріння. Сама Ніна Байко неодноразово поверталася до історії родини й рідного села: вона зберігала й передавала нащадкам спогади про дитинство на Лемківщині, про батька Якова Байка, який свого часу спричинився до заснування осередку товариства «Просвіта» в рідній Яблуниці, та про повоєнне переселення родини на Львівщину.
Значення творчості Ніни Байко для української музичної культури нерозривно пов'язане з історією тріо сестер Байко загалом. У часи, коли лемківська спільнота внаслідок повоєнних переселень опинилася розпорошеною й відірваною від рідної землі, саме такі колективи, як тріо сестер Байко, ставали живими носіями й хранителями пісенної пам'яті цього краю, донісши її звучання до широкої аудиторії — як в Україні, так і далеко за її межами. Поєднання автентичної народної манери співу з високою академічною вокальною культурою зробило виконавський стиль сестер Байко впізнаваним і по-своєму зразковим, а багаторічна концертна діяльність Ніни Байко у складі тріо — вагомим внеском у розвиток української вокальної традиції другої половини ХХ століття.
Водночас педагогічна діяльність Ніни Байко у Стрітівській школі кобзарського мистецтва та в Київському національному університеті культури і мистецтв забезпечила передання набутого нею виконавського досвіду новому поколінню українських музикантів уже поза межами Львова, розширивши географію впливу родини Байко на українську музичну освіту. Постать Ніни Байко залишається в історії української музичної культури як приклад органічного поєднання родинної згуртованості, глибокого зв'язку з рідною пісенною традицією Лемківщини та відданості справі виховання нових поколінь виконавців народної музики. Її творчий шлях — від дитинства на Лемківщині через студентські роки у Львові й десятиліття концертної діяльності в тріо сестер Байко до багаторічної педагогічної праці в Києві та на Київщині — є частиною ширшої історії збереження й розвитку української музичної спадщини у ХХ та на початку ХХІ століття.
