Остап Микитович Вересай (1803–1890) — український кобзар, один із найвидатніших виконавців народного епосу, чия творчість уперше в історії поставила мистецтво українських кобзарів у центр уваги вітчизняної та європейської науки й культури. Сліпий музикант-самородок, який понад чотири десятиліття мандрував селами й містечками Полтавщини та Чернігівщини, наприкінці життя виступав перед київською інтелігенцією, вищими науковими товариствами Санкт-Петербурга та представниками царської родини, а його думи й пісні записували провідні українські фольклористи й композитори. Постать Вересая стала символом того, як усна кобзарська традиція, що століттями існувала в селянському середовищі, здобула визнання як самобутнє й вагоме явище національної та світової культури.
Життя Вересая припало на добу, коли українська кобзарська традиція вже почала занепадати під тиском соціальних змін і водночас уперше стала предметом систематичного наукового вивчення. Завдяки зусиллям етнографів, письменників і музикантів, які записували його думи, вели протоколи його виступів і супроводжували в подорожах, до нашого часу дійшло значно більше документальних відомостей про Вересая, ніж про більшість інших кобзарів його покоління.
Кобзарство в Україні XIX століття було своєрідним фахом, який традиційно опановували переважно незрячі чоловіки: втративши зір унаслідок хвороби чи нещасного випадку, вони проходили учнівство в досвідчених кобзарів або лірників, здобуваючи не лише музичне ремесло, а й спосіб самостійного заробітку та соціальний статус у сільській громаді. Кобзарі виконували думи — епічні твори про козацьку минувшину, боротьбу з турецько-татарською неволею та історичні події, — а також ліричні, побутові й сатиричні пісні, супроводжуючи спів грою на кобзі чи бандурі. Саме до цієї традиції належав і Остап Вересай, чия виконавська майстерність згодом дозволила дослідникам говорити про нього як про одного з найяскравіших її представників.
Остап Вересай народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині — Срібнянський район Чернігівської області) в родині кріпака. Його батько, Микита Вересай, попри вроджену сліпоту заробляв на життя грою на скрипці. У чотирирічному віці осліп і сам Остап.
Музичне обдарування хлопець успадкував від батька. У п'ятнадцятирічному віці він розпочав навчання кобзарської гри: спершу недовго переймав основи ремесла в одного з кобзарів села Березівки, згодом зустрів на ярмарку в Ромнах кобзаря Юхима Андріяшівського, у якого був поводирем і в якого навчався музики. Продовжив навчання у кобзаря Семена Кошового із села Голінки, а також у лірника Ничипора Коляди. Здобувши ремесло, Вересай оселився в селі Сокиринцях на Чернігівщині, звідки згодом розпочав самостійну мандрівну кар'єру виконавця.
Понад сорок років Остап Вересай мандрував селами й містечками України, заробляючи на життя виконанням дум, історичних, побутових, жартівливих і сатиричних пісень на ярмарках, храмових святах і в заможних господах. Такий спосіб життя був типовим для кобзарів і лірників того часу, які, зазвичай будучи незрячими, здобували ремесло через учнівство в досвідченіших виконавців і згодом самостійно мандрували, виконуючи усний народний репертуар. За свідченнями сучасників, Вересай мав тенор і виконував свій репертуар у супроводі гри на кобзі, вирізняючись серед інших виконавців глибиною інтерпретації та точністю відтворення традиційних мелодій і текстів.
Упродовж десятиліть мандрівного життя Вересай не мав постійного заробітку чи визнаного соціального становища — як і більшість кобзарів того часу, він залежав від пожертв слухачів. Ситуація докорінно змінилася лише в другій половині його життя, коли на нього звернули увагу представники освіченої верстви суспільства.
Перелам у долі Вересая настав у 1856 році, коли його творчістю зацікавився художник і етнограф Лев Жемчужников, який намалював портрет кобзаря та занотував частину його репертуару. Жемчужников познайомив Вересая з письменником Пантелеймоном Кулішем, який також документував його думи та пісні.
Саме через Куліша про Вересая дізнався Тарас Шевченко. У 1860 році Шевченко надіслав кобзареві примірник свого "Кобзаря" з дарчим написом. Цей жест став символічним визнанням Вересая з боку найавторитетнішого діяча тогочасної української культури.
У 1871 році Остап Вересай уперше відвідав Київ, де виступив на відкритті Колегії Павла Галагана — навчального закладу, заснованого коштом української шляхетної родини Галаганів. Цей виступ увів кобзаря до кола київської культурної та наукової громадськості.
У 1873 році Вересай виступив на засіданні Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства в Києві. Під час цього засідання композитор Микола Лисенко виголосив реферат, присвячений аналізу музичної творчості кобзаря, — одну з перших наукових спроб осмислити його виконавську манеру. Того самого періоду думи й пісні Вересая записували фольклористи Олександр Русов та Павло Чубинський.
У 1874 році Вересай узяв участь у III Археологічному з'їзді, що проходив у Києві, — науковому форумі, який зібрав дослідників історії, археології та етнографії з різних регіонів Російської імперії.
У 1875 році за сприяння Миколи Лисенка та Павла Чубинського Остап Вересай здійснив тривалу поїздку до Санкт-Петербурга — на той час столиці Російської імперії та одного з найважливіших центрів наукового й культурного життя країни. Там він виступав на засіданні Російського географічного товариства, у Музеї етнографії та старожитностей, у залі Благородного зібрання, а також перед представниками імператорської родини. Крім того, кобзар виступав на промисловій виставці в Соляному містечку — разом із хором під керівництвом Миколи Лисенка та за участю відомої тогочасної співачки Каменської.
Під час одного з виступів великі князі Сергій та Павло Олександровичі подарували кобзареві срібну табакерку з дарчим написом на його честь. Ця подія стала одним із найяскравіших свідчень визнання, яке отримав виходець із селянського середовища на найвищому рівні тогочасного суспільства. На виступах Вересая в Петербурзі, за свідченнями сучасників, були присутні композитори Петро Чайковський та Микола Римський-Корсаков, творчість яких у ці роки також зверталася до національних музичних джерел.
Патріотичний характер репертуару Вересая, зокрема виконання пісні "Про правду і неправду", привернув увагу царської таємної поліції, стурбованої популярністю кобзаря серед українського населення. Дорогою з Петербурга його затримали в Прилуках за виконання цієї пісні, однак подарована великими князями срібна табакерка з дарчим написом слугувала свідченням його благонадійності й посприяла звільненню.
Творчість Вересая привернула увагу й зарубіжних учених-славістів, які цікавилися українською усною традицією. Серед них — французькі професори Альфред Рамбо (згодом міністр народної освіти Франції) та Луї Леже, які популяризували знання про українську культуру у Франції, австрійський славіст Ватрослав Ягич, а також сербський вчений і державний діяч Стоян Новакович. Пізніше образ сліпого українського кобзаря надихнув німецькомовного поета Райнера Марію Рільке, який цікавився українською культурою й присвятив цій темі оповідання "Пісня про Правду".
До репертуару Остапа Вересая належали думи "Як три брати з Азова втікали", "Про бурю на Чорному морі", "Дума про Хведора Безрідного", "Невольницька" та інші зразки козацького епосу, а також численні історичні, побутові, жартівливі й сатиричні пісні. Саме широта та художня довершеність його репертуару зробили Вересая одним з еталонних виконавців кобзарського епосу для дослідників другої половини XIX століття.
Записи дум і пісень Вересая, здійснені Левом Жемчужниковим, Пантелеймоном Кулішем, Олександром Русовим, Павлом Чубинським та Миколою Лисенком, стали одними з перших системних фіксацій репертуару окремого кобзаря в українській фольклористиці. Реферат Миколи Лисенка про творчість Вересая, виголошений у Києві 1873 року, започаткував традицію музикознавчого аналізу кобзарського виконавства — до того часу думи й пісні кобзарів здебільшого лише публікували як текстові пам'ятки, не звертаючи спеціальної уваги на музичний бік виконання. Завдяки цим записам постать Вересая й донині залишається одним із найкраще задокументованих кобзарів XIX століття, а зібрані про нього матеріали використовують дослідники історії українського кобзарства, музичної фольклористики та етнографії.
За сприяння Лева Жемчужникова та Пантелеймона Куліша Остап Вересай узяв учнів, серед яких згадуються Василь Бублик, Ярохтій, Антін Негрій та Янгол. Завдяки цьому частина його виконавської манери й репертуару передалася наступному поколінню кобзарів.
Вересай був одружений із Прісею Сенчук, вдовою із Сокиринців, яка займалася співом і танцями. У Сокиринцях, де кобзар прожив останні десятиліття життя, для нього збудував хату Павло Чубинський.
Один з останніх відомих публічних виступів Вересая відбувся 1884 року в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка. Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року в селі Сокиринцях на Чернігівщині у віці 87 років, де й був похований.
Постать Остапа Вересая посідає особливе місце в історії вивчення української кобзарської традиції — саме завдяки записам і свідченням про нього дослідники здобули одне з найповніших уявлень про виконавську практику українських кобзарів XIX століття. У 1959 році в Сокиринцях відкрито музейну кімнату, присвячену його пам'яті, а в 1978 році встановлено пам'ятник роботи скульптора Івана Коломійця. Із 1988 року в Сокиринцях періодично проводиться Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва "Вересаєве свято", що вшановує спадщину кобзаря та підтримує традицію виконання дум і пісень під акомпанемент кобзи й бандури.
Ім'я Вересая закріпилося і в українській літературній традиції: серед тих, хто звертався до його постаті у своїй творчості та публічних виступах, був поет Максим Рильський, який назвав кобзаря "Гомером нашим польовим" — порівнявши значення Вересая для української усної епічної традиції зі значенням легендарного давньогрецького співця для античної культури. Це порівняння яскраво передає те місце, яке посів сліпий кобзар із Сокиринців в історії української культури: не просто вправний виконавець народних пісень, а останній із могутньої плеяди носіїв живої епічної традиції, чия творчість документально засвідчила високий мистецький рівень українського кобзарства напередодні його поступового занепаду в XX столітті.
Життя і творчість Остапа Вересая стали одним із перших і найяскравіших прикладів наукового та громадського визнання кобзарського мистецтва в Україні — визнання, яке заклало основи подальшого вивчення й збереження української музично-епічної традиції.
