Дмитро Володимирович Ахшарумов — український скрипаль, диригент, педагог і музично-громадський діяч, чия діяльність на межі ХІХ–ХХ століть суттєво вплинула на розвиток професійного музичного життя Полтави та інших міст. Народився 20 (за старим стилем — 8) вересня 1864 року в Одесі, помер 3 січня 1938 року в Ашхабаді (нині Ашгабат, Туркменістан). Його ім'я пов'язане передусім із організацією симфонічного оркестру в Полтаві та активною концертною діяльністю як скрипаля-віртуоза.
Дмитро Ахшарумов навчався у Петровському Полтавському кадетському корпусі — навчальному закладі, що готував молодь до військової служби, але саме тут у майбутнього музиканта пробудився інтерес до гри на скрипці. Його першим учителем зі скрипки був В. Салін, який сам навчався у видатного скрипаля і композитора Генрика Венявського. Це раннє знайомство з класичною скрипковою школою визначило подальший професійний шлях Ахшарумова.
Продовжуючи музичну освіту, він навчався в Санкт-Петербурзі (за різними даними — у період приблизно 1883–1885 років) у таких педагогів, як П. Краснокутський, Леопольд Ауер — один із найвідоміших скрипкових педагогів своєї доби, вихователь цілої плеяди видатних виконавців, — а також О. Рубець. Згодом, у 1885–1886 роках, Ахшарумов удосконалював майстерність у Відні, де його наставниками стали Якоб Донт та Роберт Фукс — знані представники віденської скрипкової та композиторської шкіл. Таким чином, музична освіта Ахшарумова поєднала традиції петербурзької та віденської виконавських шкіл, що дало йому ґрунтовну технічну й художню підготовку.
З 1886 року Дмитро Ахшарумов розпочав активну концертну діяльність як скрипаль-гастролер. Упродовж наступного десятиліття, тобто приблизно до 1897 року, він виступав у Росії та країнах Європи. За цей період музикант дав близько 200 концертів, виконуючи складні твори класичного скрипкового репертуару. Окрім творів інших композиторів, у його програмах звучали й власні композиції та обробки, що свідчить про його інтерес не лише до виконавства, а й до композиторської творчості.
Ця тривала гастрольна практика зробила Ахшарумова досвідченим і технічно зрілим виконавцем, а широка географія виступів дала змогу ознайомитися з різними музичними традиціями та виконавськими школами Європи.
Переломним етапом у діяльності Дмитра Ахшарумова стало його переселення до Полтави наприкінці 1890-х років. У 1897–1898 роках він оселився в місті й невдовзі виступив ініціатором створення полтавського симфонічного оркестру, який було організовано у 1898 році. Це стало значною подією для музичного життя міста, адже поява постійного симфонічного колективу відкривала можливості для регулярного виконання оркестрової музики, недоступної раніше широкій публіці Полтави.
Під керівництвом Ахшарумова оркестр гастролював, виступаючи в різних містах України, Росії та Польщі. У репертуарі колективу були твори українських композиторів, зокрема Миколи Лисенка — засновника української класичної композиторської школи, а також Михайла Калачевського. Саме з оркестром Ахшарумова пов'язане перше виконання в Україні «Української симфонії» Калачевського — твору, який нині вважається одним із ранніх зразків симфонічної музики українських авторів. Крім того, у програмах звучали композиції В. Сокальського та І. Рачинського.
Паралельно з диригентською роботою Ахшарумов провадив активну музично-громадську діяльність. У 1899 році він організував Полтавське відділення Російського музичного товариства (РМТ) — впливової організації, що опікувалася розвитком професійної музичної освіти й концертного життя в містах Російської імперії. Відділення РМТ у Полтаві сприяло консолідації місцевих музичних сил і створювало умови для систематичного концертного життя міста.
Діяльність Ахшарумова не обмежувалася лише виконавством і диригуванням. Він доклався до розвитку музичної освіти в Полтаві: з 1904 року обіймав посаду директора музичного училища. Це дало йому змогу впливати не лише на концертне життя міста, а й на формування нового покоління музикантів, забезпечуючи наступність традицій, закладених ним самим у диригентській та виконавській практиці.
Загалом полтавський період тривав з кінця 1890-х років приблизно до 1919 року — тобто понад два десятиліття, упродовж яких Дмитро Ахшарумов лишався однією з центральних постатей музичного життя міста.
Після завершення полтавського етапу діяльності Ахшарумов продовжував працювати як диригент і музикант в інших містах. У 1920–1925 роках він очолював оркестр у Феодосії — місті в Криму, яке на той час також розвивало власне музичне життя. У 1926–1929 роках музикант працював у Воронежі. Згодом, у 1929–1937 роках, Ахшарумов викладав у музичному технікумі в Ашхабаді (Туркменістан), продовжуючи педагогічну діяльність далеко від тих регіонів, де здобув свою основну славу диригента та організатора музичного життя.
Попри те, що основною сферою діяльності Дмитра Ахшарумова було виконавство та диригування, він також залишив по собі композиторський доробок. Серед відомих його творів — «Елегія для струнного оркестру», «Сюїта на українські теми в стилі старовинної музики» для симфонічного оркестру та «Українська пісня» для скрипки. Ці твори засвідчують інтерес композитора до українського мелосу та фольклорних джерел, що було характерним явищем для багатьох музикантів того часу, які прагнули поєднати академічну композиторську техніку з національною тематикою.
Останній період життя Дмитра Ахшарумова припав на трагічну добу сталінських репресій. У 1937 році музикант зазнав репресій. Помер він 3 січня 1938 року в Ашхабаді. Доля багатьох представників творчої інтелігенції того покоління, включно з Ахшарумовим, була позначена репресивною політикою радянської влади кінця 1930-х років, що обірвала або суттєво ускладнила діяльність низки видатних діячів культури.
Ім'я Дмитра Ахшарумова присвоєно камерному оркестру Полтавської філармонії, заснованому у 2002 році. Це стало формою вшанування внеску музиканта в розвиток симфонічного та камерного музичного життя Полтави, місто якого він свого часу фактично забезпечив постійним професійним оркестровим колективом.
Основним джерелом відомостей про життя і творчість Ахшарумова є монографія Л. Кауфмана «Дмитро Володимирович Ахшарумов (1864–1938)», видана у Києві видавництвом «Музична Україна» 1971 року. Ця праця й донині лишається базовим біографічним дослідженням, на яке спираються сучасні енциклопедичні видання.
Діяльність Дмитра Ахшарумова є показовим прикладом того, як індивідуальна ініціатива музиканта-виконавця могла істотно змінити культурний ландшафт провінційного міста Російської імперії межі ХІХ–ХХ століть. Пройшовши шлях від скрипаля-гастролера з європейською освітою до організатора симфонічного оркестру, засновника відділення Російського музичного товариства та директора музичного училища, Ахшарумов заклав інституційні основи професійного музичного життя Полтави, які значною мірою визначили подальший розвиток міської музичної культури.
Його творча біографія — це також ілюстрація ширшого явища: активної участі музикантів кінця ХІХ — початку ХХ століття у розбудові регіональних осередків музичної освіти та концертного виконавства в Україні, що передувало формуванню розгалуженої мережі філармонійних і навчальних музичних установ у пізніші десятиліття. Трагічний фінал його життя, пов'язаний із репресіями 1937 року, є частиною загальної історії радянського тоталітаризму, що торкнулася долі багатьох діячів української культури.
