Яків Степанович Степовий (справжнє прізвище — Якименко; 20 жовтня 1883, Харків — 4 листопада 1921, Київ) — видатний український композитор, педагог, музичний критик і музично-громадський діяч. Представник української музичної інтелігенції першої чверті XX століття, один із фундаторів національної композиторської школи і продовжувач традицій Миколи Лисенка. Незважаючи на коротке життя — він прожив лише 38 років — Степовий залишив після себе помітний творчий слід у вітчизняній музиці, ставши неперевершеним майстром українського романсу та вокальної мініатюри.
Народився Яків Степанович у родині колишнього військового і селянки. Батько — Степан Йосипович Якименко, демобілізувавшись з царської армії з підірваним здоров'ям, заробляв на життя співом у церковних хорах. Батьки були меломанами, і з їхнього благословення троє синів стали музикантами. Федір Якименко був педагогом Петербурзької консерваторії, відомим композитором; про Степана Якименка відомо, що він навчався в консерваторії по класу віолончелі.
Музичне середовище родини, в якій зростав Яків, стало першим імпульсом для формування його художнього смаку. Батько, пов'язаний з церковно-хоровою культурою, прищепив синам любов до співу і гармонії. Старший брат Федір, якому судилося стати відомим композитором, прокладав шлях для молодшого — саме слідом за ним Яків потрапив до однієї з найпрестижніших музичних установ Росії.
Яків також був прийнятий до Петербурзької придворної капели, і за час перебування в ній (1895–1902 рр.) оволодів професією диригента, навчився грати на фортепіано, кларнеті. Капела тих часів була не лише хоровою установою при царському дворі, а й потужним навчальним закладом, де вихованці здобували ґрунтовну загальномузичну підготовку. Хлопчики не тільки співали в хорі, а й навчалися диригувати, грати на струнних і духових інструментах; обов'язковою була гра на фортепіано. Викладали там і музично-теоретичні дисципліни.
Закінчив навчання в капелі 30 травня 1902 р. В його атестаті відзначені успіхи: за виконання соло він був нагороджений срібною медаллю та золотим годинником. Капела дала молодому музикантові перші знання, познайомила його із зразками світової хорової класики, що стало підґрунтям для подальшого професійного зростання.
Після закінчення капели Яків Степовий мріяв продовжити навчання в консерваторії, однак на заваді стали матеріальні труднощі. На прохання старшого брата Федора, який на той час навчався в Петербурзькій консерваторії, відомі російські композитори Олександр Глазунов та Микола Римський-Корсаков погодилися зустрітися з Яковом Степовим. Ознайомившись із його творами, вони пересвідчилися у наявності таланту в молодого композитора й допомогли йому не тільки навчатися в консерваторії безкоштовно, а й отримувати стипендію.
Учителями Степового в консерваторії були Микола Римський-Корсаков (теорія, композиція, інструментування), Анатолій Лядов (гармонія), Язеп Вітоль (аналіз музичних форм). Навчання у цих видатних митців мало вирішальне значення для формування Степового як композитора. Ще в студентські роки почалася його дружба з Миколою Мясковським, який згодом став відомим російським композитором. У домі Мясковського Степовий зустрічався з відомими музикантами — Сергієм Прокоф'євим, Ігорем Глєбовим (Борисом Асаф'євим) та іншими.
Зацікавленість українською культурою виникла у Степового ще під час навчання в консерваторії. З 1906 р. він бере активну участь в організації шевченківських літературно-музичних вечорів у Петербурзі. Яків Степовий закінчив Петербурзьку консерваторію по класу композиції у 1909 році, проте диплом отримав лише 1914 року.
Саме у вокальній музиці Яків Степовий досяг найвищого художнього рівня й здобув загальне визнання. До історії української музики Степовий увійшов насамперед як автор малих форм: романсів, пісень, фортепіанних п'єс. У цій галузі він досяг найбільшої досконалості, майстерності у володінні простими, художньо правдивими засобами музичної виразності, взятими зі скарбниці народнопісенної культури й професійної музики.
У 1905–1907 роках романси вокального циклу «Барвінки» на тексти Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся заполонили музичну атмосферу, захопили українську громадськість. Їх виконували солісти (фахівці й аматори), вокальні ансамблі України і Росії.
Одна з перших творчих спроб Степового-композитора — цикл пісень і романсів «Барвінки». У ньому яскраво виступають усі характерні риси його індивідуальності: мелодійність, чіткість форми, зв'язок з народнопісенними інтонаціями, виразний національний колорит, безпосередність емоцій. Тематика циклу дуже різноманітна. Тут і соціально загострені романси «Із-за гаю сонце сходить», «Три шляхи» (слова Т. Шевченка), пісня «Утоптала стежечку» (слова Т. Шевченка), і романс, сповнений тонкого ліричного відчуття, — «Розвійтеся з вітром» (слова І. Франка).
Вокальний цикл «Барвінки» є одним із найкращих зразків української вокальної музики початку XX ст. На цей цикл, як і на «Пісні настрою», Степовий отримав позитивний відгук від Миколи Лисенка.
Найпопулярнішим був романс на слова Миколи Чернявського «Степ», завдяки якому композитор Яків Якименко і отримав свій творчий псевдонім. Ця вокальна поема, що зображує неосяжні простори рідного краю, стала своєрідною візитівкою митця і дала йому ім'я, під яким він увійшов в українську музичну культуру.
Вокальний цикл «Пісні настрою» на слова Олександра Олеся (1907–1908, ор. 6) включає романси «Лився спів колись у мене», «О, ще не всі умерли жалі», «Долини сплять», «В квітках була душа моя», «О слово рідне!», «Не беріть із зеленого лугу верби», «Ні, не співай пісень веселих». Цей цикл засвідчив зрілість і своєрідність художнього мислення Степового, його вміння відтворювати в музиці найтонші відтінки людського настрою й ліричного переживання.
Степовий був першим композитором, який звернувся до поетичної творчості Максима Рильського: вокальний цикл «Три вірші Максима Рильського» — романси «Не грай, не грай!», «Ноктюрн» («Зорі сяють») та «Без хвилювань, без мук з тобою я балакав» (1910–11).
Поряд із вокальною музикою Степовий плідно працював у царині фортепіанної мініатюри. Він створив фортепіанні твори — «Прелюд пам'яті Т. Шевченка», сонату, фантазію, рондо. Також написав дві сюїти для симфонічного оркестру на українські народні теми, хорові обробки народних мелодій.
Він оркестрував власний романс «Степ» та оперу «Ноктюрн» Миколи Лисенка, упорядкував музику до драми «Невольник» Марка Кропивницького за Тарасом Шевченком, почав писати оперу на цей сюжет.
Окремою і важливою сторінкою творчості Степового є музика для дітей. З любов'ю писав він музику для наймолодшої аудиторії. Велику майстерність композитор виявляє в обробках народних пісень та оригінальних творах, написаних для дитячого хору — «Малим дітям», «П'ять шкільних хорів», три випуски збірки пісень для дошкільного віку «Проліски», збірник «Кобзар» на слова Шевченка. Ці збірки вміщують майже 150 творів. Вони збагатили досить обмежений на той час дитячий репертуар, відіграли значну роль у справі музичного виховання молодого покоління.
З духовної спадщини Степового відомі лише кілька творів: «Херувимська пісня», «Отче наш», релігійний кант «Утішителю світу», «Шлюб» та інші. Незважаючи на відносно невеликий обсяг, ці твори засвідчують, що Степовий не оминав духовну сферу, успадковуючи в цьому відношенні давню традицію вітчизняної хорової культури.
В 1911 році Яків Степовий вперше побував у Києві. Влітку 1914 року він ухвалив рішення переїхати до Києва, де йому запропонували місце в музичній школі Миколи Лисенка. Однак початок Першої світової війни змінив ці плани.
З початком Першої світової війни Степового мобілізують до Російської армії і призначають писарем санітарного поїзда. На початку 1917 року за клопотанням художньої ради Київської консерваторії він був звільнений з армії і запрошений на педагогічну посаду. Степовий приїздить у Київ і цілком присвячує себе творчій і педагогічній роботі: викладає в консерваторії музично-теоретичні дисципліни, складає підручник елементарної теорії музики.
Після Жовтневої революції Яків Степовий стає завідувачем музичної секції при відділі наросвіти Київського губревкому, членом Всеукраїнського музичного комітету, музичним керівником Театру музичної драми та Державного вокального ансамблю, виступає як музичний критик. У той самий час відкрився Український державний музично-драматичний театр «Музична драма», де режисером був Лесь Курбас, а музичною частиною займався саме Степовий.
За ініціативою Степового в 1920 році почав виступати Державний струнний квартет УРСР, а також була відкрита Народна консерваторія. Степовий багато займався організацією концертів, які влаштовувались у консерваторії, робітничих клубах, на фабриках. Завдяки цій діяльності академічна музика ставала доступнішою для широкої аудиторії в умовах революційного часу.
Степовий послідовно обстоював ідею національної гідності через музику. Деякі романси на слова Тараса Шевченка було в той час заборонено царською цензурою. Проте навіть в умовах обмежень він не відступав від українського художнього слова, продовжуючи звертатися до поезії Шевченка, Франка, Лесі Українки та інших українських поетів.
Музична мова композитора відзначається наспівністю, простотою і доступністю засобів художньої виразності, тісним зв'язком з народною піснею, оптимізмом життєсприймання, щирістю в передачі почуттів і настроїв. Ці якості робили музику Степового зрозумілою і близькою не лише освіченим меломанам, а й широким верствам слухачів.
Для голосу він написав близько 53 романсів, виконав близько 80 обробок народних пісень, написав 11 вокальних ансамблів на слова Тараса Шевченка, Якова Щоголіва, Олександра Олеся, Павла Тичини та інших. Такий масштаб вокальної спадщини свідчить про те, що романс і пісня були для Степового не просто одним із жанрів, а основним художнім висловленням.
Під час однієї з поїздок Степовий захворів на тиф. Хвороба прогресувала блискавично. 4 листопада 1921 р. композитор помер. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. Після смерті Миколи Леонтовича у січні того ж 1921 року це була друга значна втрата для музичного мистецтва України протягом одного року.
Пам'ять Якова Степового була увічнена в різний спосіб. Ім'я Степового в 1921 році було присвоєне заснованому ним Державному вокальному ансамблю. У 1969 році на його честь було названо вулицю в Києві. Ім'я Степового носить Київська дитяча музична школа № 1 на вул. Сагайдачного, 39.
Творча спадщина Степового привертала увагу дослідників протягом усього XX ст. Серед фундаментальних праць про нього — монографічні нариси Миколи Грінченка, Шимона Шварцмана, Тамари Булат, Галини Степанченко. У 2010 році вийшов двохдисковий альбом у рамках проекту Павла Гуньки «Українські мистецькі пісні», що містить 55 творів Якова Степового.
Яків Степовий зайняв особливе місце в розвитку українського романсу — жанру, який в його творчості набув зрілості класичної форми, органічно поєднуючи риси національної народної пісенності з вимогами професійного камерно-вокального мистецтва. Його вокальні цикли стали важливою ланкою між епохою Миколи Лисенка і новим поколінням українських композиторів початку XX ст.
Коротке, але насичене творче і громадське життя Степового охоплює кілька взаємопов'язаних вимірів: власне композиторство, педагогічну роботу, організаційну діяльність у галузі музичного просвітництва, музичну критику. Завдяки всьому цьому він став справжнім діячем національного культурного відродження, що розгорнулося в Україні на початку XX ст.
