Борис Романович Гмиря (5 серпня 1903 — 1 серпня 1969) — видатний український оперний та камерний співак, володар голосу бас-кантанте. Його ім'я займає одне з найважливіших місць в історії музичної культури України та Європи ХХ століття. Протягом своєї мистецької кар'єри він створив еталонні образи в класичному оперному репертуарі, а також зробив значний внесок у популяризацію української народної пісні та академічної камерної музики. Співак вирізнявся не лише унікальними природними даними, але й глибоким аналітичним підходом до виконання кожної партії, що стало наслідком його незвичного шляху до професійної музики.
Борис Гмиря народився у місті Лебедин, що належало до Харківської губернії (нині Сумська область), у родині робітника-муляра. Родина жила в складних матеріальних умовах, тому майбутній співак з раннього віку був змушений працювати. З одинадцяти років він наймитував, згодом працював кур'єром, вантажником, матросом у Чорноморському торговому флоті.
Незважаючи на відсутність початкової музичної освіти, Гмиря з дитинства виявляв інтерес до співу. У Лебедині він співав у місцевому церковному хорі, де отримав перші навички роботи з нотним текстом та ансамблевого звучання. Однак у юнацькі роки він не розглядав музику як можливу професію, зосередившись на здобутті технічної спеціальності для забезпечення стабільного життя.
Шлях Бориса Гмирі до академічної сцени був нетиповим. У 1930 році він вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. Під час навчання в інституті він почав брати активну участь у студентській художній самодіяльності. Його вокальні дані привернули увагу фахівців, і йому порадили звернутися до професійних педагогів.
У 1930 році Гмиря вступив до Харківської консерваторії (нині Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського). Його викладачем став відомий педагог, професор Павло Голубєв, який зіграв ключову роль у формуванні технічної бази співака. Протягом кількох років Борис Гмиря паралельно навчався у двох вищих навчальних закладах. У 1935 році він отримав диплом інженера-будівельника і навіть встиг попрацювати за спеціальністю, однак у 1939 році з відзнакою закінчив консерваторію, остаточно обравши шлях професійного музиканта.
Технічна освіта наклала значний відбиток на метод роботи співака. Сучасники та дослідники його творчості відзначали надзвичайну системність, точність та дисциплінованість у вивченні партитур, що було характерним радше для інженера, ніж для представника богеми.
Професійний дебют Бориса Гмирі на оперній сцені відбувся у 1936 році, ще під час його навчання в консерваторії. Він став солістом Харківського театру опери та балету. На цій сцені він виконав свої перші значні партії, серед яких Султан у Запорожці за Дунаєм Семена Гулака-Артемовського.
У 1939 році Гмиря отримав запрошення приєднатися до трупи Київського державного театру опери та балету імені Тараса Шевченка (нині Національна опера України). Того ж року він взяв участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві, де здобув другу премію. Ця нагорода принесла йому визнання на рівні всього Радянського Союзу та закріпила за ним статус одного з найперспективніших басів свого покоління. Переїзд до Києва відкрив для співака нові можливості для розширення репертуару та співпраці з провідними диригентами і режисерами того часу.
З початком німецько-радянської війни у 1941 році обставини склалися так, що Борис Гмиря не зміг евакуюватися разом з основною частиною трупи Київської опери. Він залишився на окупованій території. Певний час він перебував у Полтаві, а згодом переїхав до Кам'янця-Подільського.
Перебуваючи в окупації, співак продовжував виступати, що пізніше стало причиною серйозних проблем із радянською владою після повернення контролю над українськими територіями. Після закінчення війни факт перебування на окупованій території та концертна діяльність у цей період викликали підозри з боку державних органів, що тимчасово ускладнило його кар'єру і закрило можливість гастролей за кордоном на певний час. Проте завдяки безперечному таланту та заступництву впливових діячів культури Гмирі вдалося уникнути найсуворіших репресій і повернутися на столичну сцену.
Після війни Борис Гмиря відновив свою роботу в Київському театрі опери та балету. 1950-ті роки стали періодом його найвищого творчого розквіту та офіційного визнання. У 1951 році йому було присвоєно звання Народного артиста СРСР, а у 1952 році він став лауреатом Сталінської премії за видатні досягнення у вокальному мистецтві.
Оперний репертуар співака налічував десятки партій. На київській сцені він створив монументальні образи, що увійшли до золотої історії українського театру. Серед найвизначніших оперних робіт Бориса Гмирі:
Тарас Бульба в однойменній опері Миколи Лисенка. Ця партія стала візитною карткою співака. Гмиря трактував образ Тараса не лише як суворого воїна, але і як глибоко трагічну постать, батька, що переживає особисту драму на тлі історичних подій.
Максим Кривоніс в опері Богдан Хмельницький Костянтина Данькевича. Мефістофель в опері Фауст Шарля Гуно. Гмиря був визнаним майстром перевтілення, і його Мефістофель відзначався витонченим психологізмом, аристократизмом та філософською глибиною, уникаючи шаблонної театральної демонічності.
Борис Годунов у творі Модеста Мусоргського. Гмиря вважався одним із найкращих виконавців цієї ролі у ХХ столітті, розкриваючи складний внутрішній конфлікт і муки совісті царя. Іван Сусанін в опері Життя за царя Михайла Глінки.
Співак також успішно виконував комічні та характерні партії, зокрема Дона Базиліо у Севільському цирульнику Джоаккіно Россіні.
Хоча оперна сцена принесла Борисові Гмирі широку популярність, камерний спів займав рівноцінне, а в останні роки життя — головне місце в його творчості. Камерний репертуар співака налічував понад 600 творів.
Особливу увагу Гмиря приділяв українській музиці. Він був неперевершеним інтерпретатором романсів Миколи Лисенка, Якова Степового, Кирила Стеценка. Завдяки його виконанню багато творів української класики стали відомими далеко за межами України. Співак також здійснив фундаментальну роботу з виконання та запису українських народних пісень. Його інтерпретації пісень Дивлюсь я на небо, Чорнії брови, карії очі, Ой Дніпре мій, Дніпре відзначаються академічною культурою звуковидобування в поєднанні з глибоким розумінням народної інтонації.
Європейська класика в камерному репертуарі Гмирі була представлена творами Франца Шуберта, Роберта Шумана, Едварда Гріга, Йоганнеса Брамса. Зразковими вважаються його виконання вокального циклу Шуберта Зимовий шлях. У цьому складному творі Гмиря демонстрував філігранне володіння нюансуванням, здатність голосом передавати найтонші зміни емоційного стану ліричного героя.
Природа наділила Бориса Гмирю голосом унікального тембру — бас-кантанте (співучий бас). Його голос відзначався м'якістю, оксамитовістю, надзвичайною рівністю звучання в усіх регістрах і великим діапазоном. На відміну від басів-профундо, що вражають потужністю низьких нот, голос Гмирі дозволяв йому виконувати гнучкі, кантиленні фрази, наближаючись за своїми виражальними можливостями до віолончелі.
Критиками та музикознавцями неодноразово підкреслювалася виняткова дикція співака. Кожне слово, проспіване Гмирею, було абсолютно зрозумілим для слухача незалежно від темпу чи гучності виконання. Він вважав слово повноправним партнером мелодії, приділяючи семантиці тексту не менше уваги, ніж вокальній техніці.
Його виконавський стиль був позбавлений зовнішніх ефектів. Гмиря ніколи не форсував звук заради враження. Натомість він використовував широку палітру динамічних відтінків, досконало володіючи технікою піано та мецца-воче. Такий підхід робив його спів глибоко інтелектуальним та психологічно достовірним.
Відомо, що Гмиря вів детальні робочі щоденники, у яких аналізував кожен виконаний твір, занотовував зауваження щодо власного співу, дихання, фразування. Ця постійна саморефлексія дозволяла йому підтримувати високий рівень майстерності до кінця життя.
Авторитет Бориса Гмирі був настільки високим, що сучасні йому композитори часто створювали твори, орієнтуючись саме на його голос. Відомий історичний факт пов'язує українського співака з видатним композитором Дмитром Шостаковичем. У 1962 році Шостакович завершив свою Тринадцяту симфонію для баса, хору басів та оркестру на вірші Євгена Євтушенка. Композитор бачив саме Гмирю першим виконавцем сольної партії і надіслав йому партитуру з пропозицією взяти участь у прем'єрі.
Після тривалого вивчення матеріалу Гмиря відмовився від виконання. Причиною відмови стала не музична складова твору, яку співак високо оцінив, а текст Євтушенка, зокрема вірш Бабин Яр, який на той час викликав гостру політичну дискусію та незадоволення партійного керівництва. Гмиря, пам'ятаючи про свій складний статус через перебування в окупації під час війни, вирішив уникнути політичного ризику.
У 1957 році Борис Гмиря залишив сцену Київського театру опери та балету через конфлікт із керівництвом театру. Після цього він повністю зосередився на концертній діяльності. Незважаючи на відсутність постійної театральної прив'язки, останні десятиліття його життя були надзвичайно продуктивними.
Він активно гастролював республіками Радянського Союзу та країнами Східної Європи, виступав у Болгарії, Угорщині, Польщі, Чехословаччині, Югославії, а також у Китаї. Практично кожен його концерт ставав визначною культурною подією. Паралельно він здійснював активну студійну роботу.
Борис Гмиря пішов з життя 1 серпня 1969 року в Києві, не доживши кількох днів до свого шістдесят шостого дня народження. Похований на Байковому кладовищі.
Спадщина Бориса Гмирі — це сотні аудіозаписів, які сьогодні є цінним матеріалом для вивчення вокального мистецтва. Його дискографія включає повні записи опер, вокальні цикли, народні пісні та романси, видані багатотисячними тиражами на платівках, а згодом оцифровані.
В Україні ведеться значна робота зі збереження пам'яті про співака. У Києві функціонує меморіальна квартира-музей Бориса Гмирі. Засновано Міжнародний конкурс вокалістів імені Бориса Гмирі, який має на меті підтримку молодих талантів. Видані його щоденники, епістолярна спадщина та спогади сучасників, які дають можливість дослідникам глибше зрозуміти масштаб його особистості.
Життя і творчість Бориса Гмирі залишаються взірцем високого професіоналізму, безмежної відданості мистецтву та глибокої поваги до національних музичних традицій. Його голос продовжує звучати в записах, залишаючись еталоном басового співу для багатьох поколінь слухачів та вокалістів у всьому світі.
