Диригент, педагог, фундатор симфонічної культури України
Народився: 28 грудня 1905 (10 січня 1906) р., станція Сновськ, Чернігівська губернія
Помер: 28 червня 1979 р., Казань (похований у Києві, Байкове кладовище)
Звання: Народний артист СРСР (1948), Народний артист УРСР (1947), Народний артист Татарської АРСР (1972)
Нагороди: Лауреат Сталінської премії II ступеня (1952), орден Леніна (1951), два інших ордени, медалі
Посади: Головний диригент Держсимфоркестру УРСР (1937–1941, 1945–1962), головний диригент Держсимфоркестру СРСР (1941–1945)
Натан Григорович Рахлін (1905/1906–1979) — один із найвизначніших диригентів радянської доби, чиє ім'я нерозривно пов'язане з розбудовою симфонічної культури України. Протягом чверті століття він очолював Державний симфонічний оркестр Української РСР, перетворивши цей колектив на один із найавторитетніших оркестрів країни. Уродженець Чернігівщини, вихованець Київської консерваторії, Рахлін здійснив численні прем'єрні виконання творів українських та радянських композиторів, зробив вагомий внесок у пропаганду симфонічної музики серед широкої аудиторії. Його творча спадщина залишається важливою частиною музичної історії України.
Натан Рахлін народився 28 грудня 1905 року за старим стилем (10 січня 1906 — за новим) на станції Сновськ Городнянського повіту Чернігівської губернії (нині місто Сновськ Чернігівської області України) у бідній єврейській родині. Рід Рахліних вирізнявся виразною музичністю: дід майбутнього диригента за фахом був ковалем, проте мав десятеро дітей — п'ять синів і п'ять дочок, більшість із яких виявляли музичні здібності, співали й грали на різних інструментах.
Серед братів і сестер особливо виділявся Григорій — батько Натана. У двадцятирічному віці він вирушив до Варшавського філармонійного училища військових капельмейстерів, здобув там музичну освіту, а після повернення до Сновська організував самодіяльний оркестр. Вплив батька на формування майбутнього диригента був надзвичайно великим. Натан Григорович згадував батька як обдаровану людину з міцною волею. Григорій Рахлін помер рано, у віці 57 років, уже тоді, коли його син здобув загальне визнання.
У ранньому дитинстві Натан опановував скрипку, грав у клезмерському ансамблі й, за деякими відомостями, уже в сімлітньому віці підробляв музикантом у місцевому кінотеатрі. Чернігівщина назавжди залишалася для Рахліна рідним краєм — він неодноразово повертався туди впродовж усього життя, щоб відвідати родичів.
На початку 1920-х років молодий Натан Рахлін служив трубачем у підрозділах Червоної армії. За деякими відомостями, він перебував у бригаді Григорія Котовського, де його музичний хист помітили й оцінили — він здобув першість на конкурсі полкових сурмачів. Армійська служба стала несподіваним поштовхом до серйозної музичної кар'єри: саме завдяки цьому шляху Рахлін опинився в Києві.
У 1923 році Натан Рахлін вступив до Київської консерваторії. Подробиці вступних іспитів стали легендарними серед музикантів: вступаючи на клас скрипки, він виконав скрипковий концерт Мендельсона у власному перекладенні для труби-баритону, вразивши приймальну комісію. За деякими свідченнями, його зарахували відразу на третій курс. Навчання в консерваторії завершилося у 1927 році.
Прагнучи опанувати мистецтво диригування, після консерваторії Рахлін продовжив освіту у Вищому музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка в Києві (нині — Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого), який закінчив у 1930 році по класу диригування. Додатково він відвідував вищі курси диригентів у Харкові та заочно навчався в композитора і диригента Максиміліана Штейнберга.
Сучасники та колеги відзначали феноменальну універсальність Рахліна як виконавця: упродовж юнацьких і студентських років він грав на баяні, гітарі, кларнеті, лютні, скрипці та духових інструментах, брав участь у духовому оркестрі Вищої Київської військової школи. Ця всебічна інструментальна підготовка стала основою його особливої диригентської техніки — він міг особисто показати кожному оркестрантові, чого вимагає від нього.
Після завершення освіти Рахлін розпочав практичну роботу диригента в різних містах тодішнього СРСР. У 1932–1934 роках він обіймав посаду диригента симфонічного оркестру Харківського радіокомітету. Харків на той час залишався столицею Радянської України, що робило цю посаду достатньо помітною. Молодий диригент зарекомендував себе як здатний організатор і художній керівник — за два сезони колектив досяг помітних результатів.
У 1934–1935 роках Рахлін працював у Куйбишеві (нині Самара), у 1935–1937 роках — очолював симфонічний оркестр у Донецьку (на той час — Сталіно). Ці роки стали часом активного формування його диригентського стилю, опрацювання широкого симфонічного репертуару та набуття практичного досвіду.
У 1938 році Натан Рахлін взяв участь у Першому Всесоюзному конкурсі диригентів у Москві. Цей конкурс став важливою подією в музичному житті країни: першу премію здобув Євген Мравінський, другу — поділили між собою Натан Рахлін і Олександр Мелік-Пашаєв. Здобута нагорода засвідчила загальносоюзне визнання майстерності Рахліна.
У 1937 році Натана Рахліна запросили до Києва для керівництва Державним симфонічним оркестром Української РСР. Цей оркестр вів свою історію від 1918 року: він був заснований 25 листопада 1918 року постановою Ради Міністрів Української Народної Республіки як Державний симфонічний оркестр імені Миколи Лисенка. Пізніше, у 1919 році, отримав назву Республіканського симфонічного оркестру, а від 1937 року став називатися Державним симфонічним оркестром УРСР.
Рахлін очолював оркестр у час, коли той потребував рішучого мистецького імпульсу. Новий головний диригент впровадив складні, розгорнуті програми, систематично розширював репертуар, приділяв велику увагу творам українських композиторів. Під його керівництвом оркестр став першим виконавцем значної кількості нових творів вітчизняних авторів. У 1939 році за внесок у розвиток музичного мистецтва Рахліну присвоїли звання Заслуженого артиста Української РСР.
Підготовка до кожного концерту, за спогадами оркестрантів, була справою надзвичайно вимогливою. Рахлін мав репутацію диригента, котрий ставив до виконавців найвищі вимоги, проте водночас вирізнявся феноменальним умінням досягати видатних результатів навіть за обмеженого репетиційного часу. Його досконала знання кожного інструменту давала йому змогу вести детальну, предметну роботу з кожною групою оркестру.
З початком Великої Вітчизняної війни в 1941 році Рахлін, як і багато інших діячів культури, опинився в евакуації. У 1941–1945 роках він обіймав посаду головного диригента Державного симфонічного оркестру СРСР у Москві. Робота в цей складний час не зупинялася: симфонічна музика лунала навіть у роки воєнного лихоліття — концерти були важливою складовою культурного та духовного життя.
За самовіддану працю в роки війни Рахлін був відзначений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Цей період залишався для нього часом неперервної творчої роботи, попри надзвичайні обставини.
У 1945–1946 роках Натан Рахлін повернувся до Києва й знову очолив Державний симфонічний оркестр УРСР. Цей другий, більш тривалий період його роботи з оркестром — з 1945 по 1962 рік — став часом найвищого розквіту колективу. Разом вони пройшли шлях від повоєнного відновлення до визнання на союзному рівні.
У 1947 році Рахліну присвоїли звання Народного артиста Української РСР, наступного, 1948 року — Народного артиста СРСР. У 1951 році він був нагороджений орденом Леніна. У 1952 році за концертно-виконавську діяльність Рахлін отримав Сталінську премію II ступеня — одну з найпрестижніших державних нагород у сфері мистецтва того часу.
Репертуарна політика Рахліна охоплювала широке коло симфонічної літератури. Особливою рисою його мистецтва була яскрава інтерпретація великих форм: симфонії та оркестрові твори Бетховена, Чайковського, Дворжака, симфонічні поеми Ліста займали центральне місце в його репертуарі. Водночас Рахлін послідовно пропагував творчість українських та татарських композиторів.
Концерти оркестру під керівництвом Рахліна мали великий суспільний резонанс. Влітку оркестр часто виступав у Першотравневому парку Києва на відкритій естраді — так званій «мушлі». Слухачі, за свідченнями сучасників, займали місця за кілька годин до початку, а зали були незмінно переповнені. Рахлін мав репутацію майстра імпровізації, здатного кожного разу подавати добре відомий твір у новому освітленні.
Одним із найважливіших аспектів діяльності Рахліна була систематична підтримка сучасної музики. Під його керівництвом відбулися прем'єрні виконання творів цілої плеяди українських композиторів: Бориса Лятошинського, Костянтина Данькевича, Георгія Майбороди, Василя Гомоляки, Георгія Таранова, Віктора Косенка, Лева Колодуба та інших. Рахлін послідовно обстоював нові твори, часом поставлені в складних ідеологічних умовах.
Показовим прикладом є виконання Третьої симфонії сі мінор Бориса Лятошинського. 23 жовтня 1951 року Рахлін диригував прем'єрою цього твору на концерті пленуму Правління Спілки композиторів України. Публіка і музиканти оркестру, за свідченнями очевидців, стоячи аплодували автору. Незважаючи на наступну ідеологічну критику симфонії з боку тогочасних чиновників від культури, сам факт виконання та художній успіх прем'єри назавжди вписали цю подію в історію українського музичного мистецтва.
Найбільш резонансною подією у виконавській кар'єрі Рахліна стала світова прем'єра Одинадцятої симфонії «1905 рік» Дмитра Дмитровича Шостаковича. 30 жовтня 1957 року саме Рахлін стояв за диригентським пультом при першому виконанні цього монументального твору. Довіра Шостаковича до Рахліна засвідчувала авторитет київського маестро в загальносоюзному музичному просторі. У 1958 році Рахлін також диригував на Московському радіо виконанням реконструкції втраченої Симфонії мі-бемоль мажор Чайковського.
Сучасники одностайно відзначали виняткову мануальну техніку Рахліна як одну з найдосконаліших серед диригентів його покоління. Диригент Ігор Блажков, який у 1958–1962 роках був асистентом Рахліна, залишив розгорнуті свідчення про його мистецтво: феноменальна диригентська техніка виявлялася в тому, що жестами він «розповідав» музику, показував руками всі її деталі. Концерти Рахліна відрізнялися безпомилковим драматургічним відчуттям у великих формах.
Принципово важливою характеристикою його виконавської манери була доступність трактовки складного матеріалу: задум композитора відтворювався так, що ставав максимально зрозумілим для слухача. Рахлін умів захоплювати й оркестрантів, і публіку в єдиний художній простір, який сам переживав у процесі виконання. Окрім того, він вирізнявся здатністю досягати видатних результатів навіть при мінімальній кількості репетицій.
Рахлін вважається, мабуть, єдиним у своєму роді диригентом, який міг особисто продемонструвати правильну техніку гри будь-якій групі оркестру — як струнним, так і духовим та ударним, — адже в досконалості опанував практично всі оркестрові інструменти. Ця рідкісна якість надавала його репетиційній роботі унікального характеру.
Паралельно з виконавською діяльністю Натан Рахлін займався викладанням. Він мав звання професора і виховав кількох диригентів. Серед тих, хто безпосередньо працював поруч із ним і згодом здобув відоме ім'я, — диригент Ігор Блажков, який у 1958–1962 роках обіймав посаду асистента головного диригента Держсимфоркестру УРСР. Контакти Рахліна зі студентами та молодими виконавцями залишали глибокий слід у розвитку диригентської школи.
У 1962 році Натан Рахлін був змушений залишити посаду головного диригента Держсимфоркестру УРСР. Обставини цього кроку були болісними: на тлі посилення антисемітських настроїв та курсу на «розвиток національних кадрів» у сфері культури до Рахліна почали висуватися претензії щодо організації репетиційної роботи. Для 57-річного диригента, який провів із цим колективом чверть століття і вважав його своїм дітищем, відставка стала важким особистим ударом.
Упродовж кількох років після звільнення Рахлін гастролював із різними оркестрами колишнього Союзу. Зокрема, він тричі диригував концертами Софійської філармонії в Болгарії: у грудні 1960 та січні 1961 року з програмами, що включали твори Баха, Дебюссі, Берліоза та Чайковського.
У 1966 році Рахлін відгукнувся на запрошення відомого татарського композитора Назіба Жиганова й переїхав до Казані, де фактично з нуля створив Державний симфонічний оркестр Татарської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Цей колектив під керівництвом Рахліна досяг значних мистецьких успіхів. Оркестр здобув кілька почесних відзнак і широко гастролював. У 1972 році Рахліну було присвоєно звання Народного артиста Татарської АРСР.
Натан Григорович Рахлін залишався художнім керівником і головним диригентом казанського оркестру до останніх днів свого життя. Він помер 28 червня 1979 року в Казані. Відповідно до волі родини, прах диригента був перевезений до Києва й похований на Байковому кладовищі — місті, яке понад чверть сторіччя було для нього творчою домівкою.
Оркестр, з яким найтісніше пов'язане ім'я Рахліна, веде свою офіційну історію від 25 листопада 1918 року. Саме тоді Постановою Ради Міністрів Української Народної Республіки при уряді Гетьмана Павла Скоропадського було засновано Державний симфонічний оркестр імені Миколи Лисенка. Першим диригентом оркестру був Олександр Горілий (Горєлов). Різними роками колектив очолювали Лев Штейнберг та Г. Адлер.
Від 1937 до 1962 року — з перервою на воєнні роки (1941–1945) — колективом керував Натан Рахлін, проробивши з ним загалом близько 25 років. За його диригування оркестр набув статусу Державного симфонічного оркестру УРСР (1937), згодом — Заслуженого (1964) і Академічного (1976). У 1994 році, вже після здобуття Україною незалежності, оркестр указом Президента отримав статус Національного і назву Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, яку носить донині.
Після Рахліна головними диригентами оркестру в різний час були Стефан Турчак, Ігор Блажков (колишній асистент Рахліна), Федір Глущенко, Володимир Кожухар, Теодор Кучар та ін. Проте ера Рахліна залишається найтривалішою і найплідною в ранній та середній історії колективу.
Протягом своєї кар'єри Натан Рахлін отримав низку державних нагород і почесних звань, що відображали його видатний внесок у розвиток музичного мистецтва. Нижче наведено підтверджені факти щодо його відзнак:
1938 — Лауреат Першого Всесоюзного конкурсу диригентів (II премія).
1939 — Заслужений артист Української РСР.
1947 — Народний артист Української РСР.
1948 — Народний артист СРСР.
1951 — Орден Леніна.
1952 — Сталінська премія II ступеня (за концертно-виконавську діяльність).
1972 — Народний артист Татарської АРСР.
Також — нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», двома іншими орденами та медалями.
Пам'ять про Натана Рахліна зберігається у різних формах. Щорська дитяча музична школа в місті Сновськ на Чернігівщині — рідному місті диригента — носить його ім'я. 28 червня 1997 року, постановою Кабінету Міністрів України «Про присвоєння імен закладам культури» № 608, цій школі офіційно надано ім'я Натана Рахліна.
У Казані діяльності Рахліна також приділяється належна увага: Симфонічний оркестр Татарстану, заснований за його безпосередньою участю, зберігає пам'ять про свого першого художнього керівника. Матеріали про Рахліна зібрано та опубліковано у двох документальних виданнях: «Натан Рахлін: Статті. Інтерв'ю. Спогади» (Москва, 1990) та «Натан Рахлін: Матеріали, статті, спогади, інтерв'ю» (Казань, 2006).
У Києві Рахлін похований на Байковому кладовищі — традиційному місці поховань видатних діячів культури, науки і мистецтва України. Його онук Ігор (Григорій) Альбертович Лисенко (народився 1964 р.) — відомий скульптор, член Національної спілки художників України.
Серед видань, присвячених Рахліну, слід відзначити книгу Н. Матусевича «Натан Григорович Рахлін — народний артист СРСР» (Київ, 1960), а також статті у численних довідкових виданнях: «Митці України: Енциклопедичний довідник» (Київ, 1992), «Мистецтво України: Біографічний довідник» (Київ, 1997) та ін.
Внесок Натана Рахліна в розвиток симфонічної культури України важко переоцінити. Протягом 25 років роботи з Держсимфоркестром УРСР він перетворив цей колектив на провідний симфонічний ансамбль країни, підняв виконавську культуру на якісно новий рівень і систематично впроваджував до репертуару твори вітчизняних авторів.
Завдяки Рахліну численні твори українських композиторів — Лятошинського, Данькевича, Майбороди, Колодуба та інших — набули сценічного втілення та увійшли до концертного репертуару. Його діяльність сприяла утвердженню жанру симфонічного концерту як важливої форми суспільного культурного життя в Україні.
Рахлін представляв ту генерацію диригентів, для яких оркестрова робота поєднувала в собі виняткову технічну майстерність, широку ерудицію, готовність до ризику в репертуарній політиці та щире служіння музиці. Його ім'я назавжди залишається в переліку тих, хто заклав основи сучасної симфонічної виконавської культури в Україні.
