Василь Васильович Безкоровайний — український композитор, хоровий диригент, піаніст і музичний педагог, чия діяльність упродовж понад пів століття була пов'язана з музичним життям Галичини, а після Другої світової війни — з українською діаспорою у Сполучених Штатах Америки. Він належить до покоління митців, які на початку ХХ століття закладали основи професійної музичної освіти й хорового руху в українських провінційних містах — Тернополі, Станіславові (нині Івано-Франківськ) та Золочеві, — а згодом продовжили цю працю за океаном, зберігаючи й передаючи традиції української музичної культури наступним поколінням емігрантів.
Життя Василя Безкоровайного припало на період, коли українське культурне життя в Галичині, що перебувала у складі Австро-Угорської, а згодом Польської держави, значною мірою розвивалося завдяки діяльності громадських товариств. Хорові колективи під назвою "Боян", що діяли в багатьох галицьких містах, були не лише мистецькими осередками, а й важливою формою національно-культурної самоорганізації українців. Мережа філій Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка у Львові, який виконував функції консерваторії для українців Галичини, забезпечувала фахову музичну освіту в провінції. Саме в цьому середовищі — між гімназійним викладанням, хоровим диригуванням і композиторською працею — і сформувалася діяльність Василя Безкоровайного.
Василь Безкоровайний народився 12 січня 1880 року в Тернополі. Здобув освіту в Тернопільській українській гімназії та учительській семінарії, після чого продовжив навчання у Львові. Загальну освіту він отримував у Львівському університеті та Львівській політехніці, а музичну фахову підготовку — у Львівській консерваторії (Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка), де навчався гри на фортепіано, диригування, гармонії та контрапункту в класах відомих на той час педагогів Мечислава Солтиса та Станіслава Нєвядомського. Поєднання загальноуніверситетської та консерваторської освіти визначило подальший характер його діяльності: Безкоровайний працював не лише як музикант-практик, а і як гімназійний учитель, що впродовж багатьох років викладав у навчальних закладах Галичини.
Після завершення навчання Безкоровайний у 1908–1909 роках викладав в Академічній гімназії у Львові, а також виконував обов'язки заступника диригента львівського хору "Боян" — одного з провідних українських хорових товариств того часу. У 1910–1911 роках він працював учителем гімназії у Тарнові (Польща), а в 1911–1913 роках — у Станіславові, де організував і очолив місцевий хор "Боян".
Від середини 1910-х років діяльність Безкоровайного пов'язана з Тернополем: він працював учителем в українській гімназії та диригентом тернопільського хору "Боян". У 1919 році, під час польської окупації Тернополя, композитора було заарештовано; він провів у в'язниці кілька тижнів. Попри утиски, Безкоровайний продовжив музично-просвітницьку роботу: у 1922 році він заснував у Тернополі філію Львівського вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка.
У 1929 році Безкоровайного перевели до Золочева, де він також розгорнув активну організаційну діяльність — заснував філію музичного інституту та створив оркестр. У 1935 році він повернувся до Тернополя, а в 1938 році переїхав до Львова, де до 1944 року керував церковним хором. У львівський період Безкоровайний писав музику до драматичних вистав, зокрема до постановки "Тополя" за Тарасом Шевченком (у сценічній обробці Гната Лужницького, 1938) та до п'єси Миколи Куліша "Мина Мазайло" (1942), а також здійснив оркестрування опери Миколи Лисенка "Наталка Полтавка".
Таким чином, упродовж трьох десятиліть — з кінця 1900-х до середини 1940-х років — Василь Безкоровайний послідовно поєднував працю гімназійного вчителя із суспільно-музичною діяльністю: у кожному місті, куди приводила його вчительська служба, він незмінно ставав організатором або керівником хорового колективу, а нерідко й засновником місцевого осередку музичної освіти. Ця модель діяльності — учитель-подвижник, що водночас є диригентом і композитором, — була типовою для покоління галицьких музикантів-аматорів і напівпрофесіоналів початку ХХ століття, які забезпечували українцям доступ до організованого музичного життя за відсутності державних інституцій.
У 1944 році, з наближенням фронту, Василь Безкоровайний разом із Львівським оперним театром виїхав до Австрії. У 1944–1949 роках він проживав у провінції Форарльберг та містечку Гогенемс, де керував українським церковним хором серед переміщених осіб. У 1949 році Безкоровайний емігрував до Сполучених Штатів Америки й оселився в місті Буффало (штат Нью-Йорк), де прожив до кінця життя разом із донькою Неонілою, її чоловіком Євгеном Стецьківим та сином Любомиром.
У Буффало Василь Безкоровайний продовжив музично-педагогічну та диригентську діяльність: викладав у філії Українського музичного інституту Америки, працював піаністом-акомпаніатором, керував мішаним хором Українського конгресового комітету та українським церковним хором. Він також був організатором щорічних концертів, присвячених Тарасові Шевченку, що стало традицією в українській громаді міста.
Таким чином, і в еміграції Безкоровайний зберіг ту саму модель діяльності, що й у Галичині: поєднання практичної диригентської роботи з педагогікою та композицією. Для повоєнної хвилі української еміграції в США, що активно розбудовувала власні культурні й освітні інституції, діячі такого типу — досвідчені музиканти старшого покоління, які привезли з собою традиції галицького хорового руху, — відігравали важливу роль у збереженні національної музичної культури на чужині.
Саме в американський період з'явилися деякі з пізніх творів композитора, зокрема "Українська різдвяна увертюра" (1956) для симфонічного оркестру та дитяча оперета "Червона Шапочка" (1960) на лібрето Леоніда Полтави.
Василь Безкоровайний помер 5 березня 1966 року в Буффало у віці 86 років. Похований на цвинтарі Mount Olivet у цьому місті.
Творчий доробок Василя Безкоровайного налічує понад 350 творів різних жанрів, у яких широко використано мотиви українського музичного фольклору. Він писав твори для мішаних і чоловічих хорів, жіночих хорів, а також солоспіви, вокальні дуети та мелодекламації на слова українських поетів — Тараса Шевченка ("Думи мої", "Сон", "Калина"), Олександра Олеся ("Затремтіли струни", "Малесенька ластівка") та Богдана Лепкого ("Рожевий квіте", "Де ж ти, листочку").
Серед хорових творів композитора — "Гей, хто на світі!" (1898, на слова Івана Франка), "Не хиляйте вниз прапора" (1914), твір на слова Тараса Шевченка "Полуботок", а також "Думи мої" (1928), "Країно див" (1929) та "Квітчастий луг" (1927).
Значне місце у творчості Безкоровайного посідала інструментальна музика. Для скрипки і фортепіано він написав близько 30 творів, серед яких "Спомини з гір" (1911), "Українська рапсодія" (1914) та цикл із дванадцяти українських "Думок". Для фортепіано соло композитор створив близько 30 творів, зокрема три сонати (до мінор, ля-бемоль мажор і ре мажор), фантазію "В гаю зеленім", п'єсу "Пісня без слів" та збірку колядок "При ялинці". Писав він також твори для віолончелі з фортепіано, для цитри, для симфонічного та камерних оркестрів, церковні піснеспіви й численні обробки українських народних пісень.
Окрему сторінку творчості становить музика для театру та дитяча опера "Червона Шапочка" (1960) — один з небагатьох зразків українського музично-театрального репертуару для дітей, створених у діаспорі.
У жанровому й стильовому відношенні творчість Василя Безкоровайного тісно пов'язана з традицією української композиторської школи кінця ХІХ — першої половини ХХ століття, представленою іменами Миколи Лисенка та його учнів і послідовників: опора на пісенно-романсову мелодику, звернення до українського фольклору та поезії класиків національної літератури, перевага камерних і хорових форм над великими симфонічними полотнами. Ця орієнтація значною мірою пояснюється й умовами, у яких творив композитор, — праця в провінційних містах Галичини, а згодом у діаспорі, де основними виконавськими колективами були аматорські хори, шкільні оркестри та невеликі інструментальні ансамблі, а не великі оперно-симфонічні театри.
У 1920 році Василь Безкоровайний одружився зі Стефанією Стебницькою, яка була його ученицею; подружжя разом займалося аматорською драматичною діяльністю, зокрема заснувало драматичний гурток. У родині народилися двоє дітей — донька Неоніла, яка стала відомою драматичною акторкою та громадською діячкою в українській діаспорі, і син Любомир.
Життя і творчість Василя Безкоровайного висвітлено в українських музикознавчих та енциклопедичних виданнях, зокрема стаття про нього вміщена в першому томі "Української музичної енциклопедії" (видавництво Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, 2006) та в "Енциклопедії сучасної України". Про смерть композитора й окремі етапи його творчого шляху писала українська періодика діаспори, зокрема газета "Свобода".
У 1993 році донька композитора Неоніла Безкоровайна-Стецьків передала до Тернопільського обласного краєзнавчого музею особистий архів Василя Безкоровайного — близько 400 одиниць зберігання, серед яких листи, фотографії, книги, афіші, концертні програми, документи та рукописи творів. Цей архів став основним джерелом для подальших досліджень життя і творчості композитора.
У 1999 році в Сімферополі було створено Науково-творче товариство імені Василя Безкоровайного, засновником якого став Богдан Безкоровайний — внучатий племінник композитора. Завдяки діяльності товариства в наступні роки побачили світ нотні видання творів композитора: збірки скрипкових творів, фортепіанних сонат, п'єс для фортепіано в чотири руки та вокальних творів. Твори Василя Безкоровайного виконували українські вокалісти й музиканти, зокрема Йосип Гошуляк, Михайло Голинський та Ірина Дольницька, а окремі композиції звучали на музичних фестивалях, присвячених українській академічній музиці.
Передача родинного архіву до музею та подальша видавнича робота дослідників мали особливе значення для творчої спадщини Безкоровайного: підготовлені у 2000-х і 2010-х роках нотні видання дали змогу повернути частину його творів до виконавської практики та зробити їх доступними для музикантів і дослідників української музичної культури.
Постать Василя Безкоровайного — приклад долі українського музиканта першої половини ХХ століття, який попри політичні потрясіння, вимушену еміграцію та життя поза межами Батьківщини, зумів зберегти вірність українській музичній традиції. Його багаторічна праця як педагога, хорового диригента й композитора в Галичині, а згодом і в українській громаді Буффало, залишила помітний слід у розвитку української музичної культури як на батьківщині, так і в діаспорі.
