Микола Дмитрович Леонтович (13 грудня 1877, с. Монастирок, Брацлавський повіт, Подільська губернія — 23 січня 1921, с. Марківка, Гайсинський повіт, Подільська губернія) — український композитор, хоровий диригент, педагог, збирач музичного фольклору та громадський діяч. Автор понад 150 хорових обробок українських народних пісень, творець унікальної хорової мови, яка органічно поєднала прийоми народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії. Його ім'я нерозривно пов'язане зі щедрівкою «Щедрик», однак творча спадщина композитора є значно ширшою і різноманітнішою.
Микола Леонтович народився в родині сільського священика Дмитра Феофановича Леонтовича. Музична атмосфера в сім'ї була невід'ємною частиною побуту: батько грав на скрипці, гітарі, віолончелі та контрабасі, керував хором семінаристів; мати, Марія Йосипівна, любила співати і прищеплювала синові любов до української народної пісні. У роду Леонтовичів було п'ять поколінь священників, і сам майбутній композитор продовжив родинну династію у цьому сенсі.
У 1887 році Микола вступив до Немирівської гімназії, але 1888 року, через брак коштів, батько перевів його до Шаргородського початкового духовного училища, де юнак навчився співу по нотах і читанню складних партій у церковних хорових творах. Згодом він вступив до Подільської духовної семінарії у Кам'янці-Подільському, яку закінчив у 1898 році. У 1903–1904 роках Леонтович відвідував лекції у Петербурзі в Придворній співецькій капелі, де екстерном склав іспит на звання регента. З 1909 року він навчався під керівництвом відомого теоретика музики Болеслава Яворського в Києві та Москві, що значно вплинуло на формування його композиторського мислення.
Упродовж 1898–1918 років Леонтович викладав спів, музику й деякі інші дисципліни у духовних і світських навчальних закладах Поділля та Донбасу. Зокрема, з 1899 року він працював у Чуківській второкласній школі, де організував учнівський оркестр та вечірню музичну школу. З 1902 року викладав спів у вчительській семінарії Вінниці. Із осені 1908 року Леонтович тривалий час працював у Тульчинській жіночій єпархіальній школі, де десять років керував жіночим хором і очолював місцеве відділення товариства «Просвіта».
На Донбасі, куди Леонтович переїхав у час революції 1905 року, він зібрав хор робітників. Пізніше, у Київський період своєї діяльності, викладав у Музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, керував хоровими колективами, працював у музичному відділі Київського обласного комітету та у Всеукраїнському комітеті мистецтв. Восени 1919 року заснував музичну школу у Тульчині. Крім того, Леонтович є автором підручника з нотної грамоти для школи — першого подібного у вітчизняній освіті, хоча жоден його примірник до нашого часу не зберігся.
Хоча Леонтович прожив лише сорок три роки, його творчий доробок є надзвичайно значним. Основу музичної спадщини складають хорові мініатюри — обробки українських народних пісень для хору а капела (без інструментального супроводу). Їх налічується понад 150, і вони охоплюють різні жанри фольклору: календарно-обрядові (колядки, щедрівки, веснянки), ліричні, історичні, чумацькі, жартівливі.
Окрім фольклорних обробок, Леонтович створив самостійні хорові твори на вірші українських поетів: «Льодолом» і «Літні тони» (на слова Г. Чупринки), «Моя пісня» (на слова І. Білиловського), «Легенда» (на слова М. Вороного). Значне місце у спадщині займає духовна музика: Літургія святого Івана Златоустого, Молебен, частини Всенощної.
У 1919–1920 роках композитор розпочав роботу над народно-фантастичною оперою «На русалчин Великдень» за казкою Бориса Грінченка — першим великим симфонічним твором у своєму доробку. Лібрето писала Надія Танашевич. Опера залишилась незакінченою через передчасну загибель автора; через понад півстоліття її завершив та інструментував для сучасного симфонічного оркестру композитор Мирослав Скорик.
«Щедрик» — найвідоміший твір Леонтовича й один із найвпізнаваніших музичних символів України у світі. В основі обробки — архаїчна дохристиянська щедрівка, яка, за дослідженнями, походить із волинського фольклорного варіанту. Попри зовнішню простоту, Леонтович опрацьовував «Щедрик» протягом усього творчого життя: перша обробка датується 1901 роком, друга — 1906–1908 роками, третя — 1914-м, четверта — 1916-м, п'ята, остаточна, — 1919-м.
Музична структура твору побудована на чотиринотному остинато, навколо якого розгортається складна система хорових варіацій. Леонтович блискуче поєднав прийоми народного багатоголосся з класичною поліфонічною технікою: кожен голос відіграє самостійну виражальну роль, відтворюючи найтонші зміни настрою.
Перше офіційне виконання «Щедрика» відбулося у грудні 1916 року в будівлі нинішньої Національної філармонії України — тоді його виконала студентська хорова капела Київського університету Святого Володимира. Виконання мало великий успіх і зробило ім'я Леонтовича відомим у широких музичних колах.
Упродовж 1919–1921 років «Щедрик» звучав у Європі під час гастролей Української Республіканської Капели під керівництвом Олександра Кошиця. Капела гастролювала у 17 країнах світу. Британська преса захоплено відгукнулась на виконання: London Daily News and Leader назвав «Щедрик» серед найбільш оригінальних і красивих творів. 5 жовтня 1922 року «Щедрик» уперше прозвучав у Карнегі-холі в Нью-Йорку у виконанні Українського національного хору під орудою Кошиця. Саме після цього виконання мелодія набула всесвітньої популярності. У 1936 році американський композитор українського походження Петро Вільговський написав англомовний текст до цієї мелодії — так з'явилась Carol of the Bells, яка стала невід'ємною частиною різдвяної культури в англомовному світі.
Поряд із «Щедриком» найвищим досягненням Леонтовича вважається «Дударик». В обох творах композитор досяг максимальної ритмічної організації — саме це відрізняє їх від більшості хорових обробок доби. «Дударик» демонструє здатність Леонтовича перетворювати жартівливу народну пісню на складну хорову поліфонічну конструкцію, де кожна хорова партія розгортається з граничною природністю й водночас бездоганною вибудованістю.
Особливе місце у спадщині Леонтовича займають хорові обробки, які фахівці називають піснями-реквіємами. У творах «Козака несуть», «Із-за гори сніжок летить» і «Смерть» композитор талановито переосмислив мелодику народного плачу. Він використовував специфічне звучання окремих голосів і цілих хорових груп, застосовував різні хорові звукові ефекти, зокрема спів із закритим ротом — прийом, який він розробив і першим використав в українській хоровій музиці. Ці твори вирізняються особливою емоційною глибиною й трагічним пафосом, відображаючи народне горе через інструментарій академічної поліфонії.
У циклі хорів на побутові теми особливо виділяється «Пряля» — твір, у якому Леонтович досяг рівня трагічної балади. Дослідники відзначають динамічне розгортання сюжету, активну драматизацію подій та образів у цьому творі. «Пряля» є свідченням того, що Леонтович умів не лише тонко розробляти ліричні мелодії, а й будувати цілісні музично-драматичні конструкції в хоровому жанрі.
Поряд із трагічними піснями, значне місце у творчості Леонтовича займають жартівливі й ігрові хорові мініатюри. «Коза», «Женчичок-бренчичок», «Гра в зайчика», «Піють півні», «Мала мати одну дочку» — ці твори демонструють майстерне відтворення народної образності засобами хорового багатоголосся. Леонтович відтворив і ввів у свої твори забуту на той час імпровізаційну творчість українських кобзарів, розробив темброву варіантність виконання народних рапсодів.
Визначальною рисою творчого методу Леонтовича було його особливе ставлення до фольклорного першоджерела. На основі українських народних мелодій він створював цілком оригінальні, самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмислюючи їх і надаючи їм неповторного звучання. Сучасники й дослідники одностайно підкреслюють, що Леонтович був одним із перших серед майстрів української музики, хто по-новому інтерпретував фольклор, використовуючи музичні надбання європейської хорової культури.
Почерк Леонтовича вирізняється граничною гнучкістю й природністю руху голосів, ювелірною виробленістю деталей. Кирило Стеценко, видатний сучасник Леонтовича, характеризував його як «ніби різьбяра у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе "кружева" із шовку».
Важливою складовою діяльності Леонтовича була систематична робота зі збирання фольклору. Ще в юності, приїжджаючи на канікули до батьків, він записував від односельчан пісні, спостерігав за хороводами, вивчав веснянки, колядування і щедрування. Зібрані матеріали увійшли до його збірників пісень із Поділля. Ця фольклорна база стала підґрунтям для всієї подальшої хорової творчості.
Останні роки життя Леонтовича минули в складних умовах. Коли в серпні 1919 року Київ зайняли денікінські війська, він змушений був переховуватись, а потім — пішки, в літньому пальто — пройти понад 270 кілометрів, щоб повернутися до Тульчина. Попри злидні й небезпеку, він продовжував творчу роботу.
23 січня 1921 року Микола Леонтович був застрелений у батьківському домі в селі Марківка. Деталі загибелі довгий час залишалися засекреченими. Лише після розпаду СРСР стали відомі документально підтверджені факти: вбивство було скоєно агентом ВЧК. Одразу після смерті Леонтовича в Києві створили комітет вшанування його пам'яті, того самого року його ім'ям назвали одну з київських вулиць, а 1922 року засновано Музичне товариство імені Леонтовича.
Хорова спадщина Леонтовича й донині є живим репертуаром для хорів в Україні та в українській діаспорі по всьому світу. Його обробки перевидавались багаторазово: збірники виходили у 1921, 1930–1931, 1952, 1961, 1970, 1977, 1987, 1993, 2005 роках.
Факсиміле рукопису «Щедрика» нині зберігається у Composers Gallery Карнегі-холу в Нью-Йорку — поряд із рукописами найвидатніших композиторів світу. Національний банк України у 2016 році ввів в обіг пам'ятні монети, присвячені 100-річчю першого виконання «Щедрика». Ім'я Леонтовича носять навчальні заклади, культурні установи та вулиці в Україні. Музей Леонтовича діє у рідному регіоні композитора на Вінниччині.
Творчість Миколи Леонтовича — це не лише сторінка музичної історії, а живе явище, яке впливає на українську культурну ідентичність і залишається актуальним у всьому світі. Від подільського сільського хору до Карнегі-холу, від народної щедрівки до різдвяного гімну мільйонів — таким є масштаб художнього внеску людини, котра прожила лише сорок три роки.
