Вступ

Євген Федорович Станкович належить до плеяди найвизначніших українських композиторів сучасності, чия творчість багато в чому визначила шляхи розвитку національного академічного музичного мистецтва другої половини двадцятого та початку двадцять першого століття. Його доробок охоплює практично всі існуючі музичні жанри: від масштабних симфоній та інструментальних концертів до камерної музики, хорових полотен, музики до кінофільмів та театральних вистав. Однак особливе місце в ієрархії творчих досягнень композитора займає музично-театральний жанр, зокрема опера. Хоча оперна спадщина Станковича не налічує десятків назв, кожен його твір у цьому жанрі ставав етапним явищем в українській культурі, розширюючи межі традиційного уявлення про музичний театр.

Специфіка оперного мислення композитора

Оперна творчість Євгена Станковича відзначається глибоким симфонізмом. Навчаючись у видатних майстрів композиції — Бориса Лятошинського та Мирослава Скорика, він успадкував масштабність музичного мислення, філософську глибину, схильність до гострих драматичних конфліктів та майстерність інструментування. Ця симфонічність переноситься на оперну сцену, де оркестр виступає не просто акомпаніатором для вокалістів, а повноцінним дійовим суб'єктом, що несе основне драматургічне навантаження.

У своїх оперних партитурах композитор органічно поєднує новітні композиторські техніки — сонористику, алеаторику, поліфонію надскладних пластів — із глибинними, архетипними інтонаціями українського фольклору. Цей напрямок, що отримав у мистецтвознавстві назву неофольклоризму, став візитною карткою стилю Станковича. Він не цитує народні пісні буквально, а переосмислює їхню інтонаційну природу, створюючи на їхній основі сучасну, універсальну музичну мову. Композитор відходить від традиційної аріозно-речитативної системи. Натомість він використовує принцип наскрізного симфонічного розвитку, де лейтмотиви і темброві комплекси переплітаються та еволюціонують протягом усього твору, наближаючи його опери до жанру симфонії-драми.

Фольк-опера Коли цвіте папороть: задум та історія створення

Найбільш резонансним та знаковим твором Євгена Станковича в оперному жанрі є фольк-опера Коли цвіте папороть. Історія створення та подальша доля цього твору є безпрецедентними в українській музичній історії.

У середині сімдесятих років двадцятого століття композитор отримав замовлення від французької імпресарської фірми Алітепа на написання масштабного сценічного твору. Французькі продюсери, попередньо ознайомившись із виступами Державного українського народного хору імені Григорія Верьовки, висловили бажання представити паризькій публіці сучасне українське мистецтво, що базується на національних традиціях. Твір призначався для показу на престижній виставці у Франції.

Літературною основою твору, лібрето до якого написав Олександр Стельмашенко, стали тексти національного фольклору, героїчний український епос, купальські обряди та твори Миколи Гоголя. Жанрово твір був визначений як фольк-опера, що на той час було абсолютним новаторством. Станкович пішов на сміливий акустичний та драматургічний експеримент: він поєднав на одній сцені академічний симфонічний оркестр та автентичний народний хор. Це вимагало вирішення надзвичайно складних композиційних завдань, адже народна манера співу кардинально відрізняється від академічної оперної традиції за подачею, тембром та звуковисотністю.

Заборона твору радянською цензурою

Підготовка до прем'єри відбувалася у Києві. Репетиції проходили за участю хору імені Верьовки та симфонічного оркестру. Прем'єрний показ планувався на 1978 рік у палаці Україна, на який мали прибути іноземні гості. Для вистави були створені монументальні декорації та пошиті костюми, над якими працював видатний театральний художник Євген Лисик. Режисером-постановником виступав Анатолій Шекера.

Проте напередодні запланованої прем'єри відбулася генеральна репетиція, на якій були присутні представники вищого партійного керівництва. За результатами цього перегляду опера була категорично заборонена до показу. Офіційних наказів про заборону не публікувалося, однак виконання було повністю зірване, а декорації та костюми — знищені. Історики музики пов'язують цю заборону з політикою тодішнього ідеологічного керівництва, спрямованою на придушення проявів глибокої етнічної самобутності та національної ідентичності, які не вкладалися в рамки офіційної доктрини.

Музична структура та символіка фольк-опери

Фольк-опера Коли цвіте папороть складається з трьох актів. Її музична тканина позбавлена традиційної сюжетної лінії з побутовими персонажами. Натомість твір побудований як грандіозна фреска, що розгортається через чергування масових хорових сцен, симфонічних епізодів та хореографічних номерів.

Основою драматургії є контраст між двома вимірами: язичницьким світом природи, представленим містичними обрядами свята Івана Купала, та історичним світом козацької доби. Цвітіння папороті у творі виступає як глибокий метафоричний символ пошуку ідеалу, духовної свободи та національного пробудження.

Станкович використовує надзвичайно багату оркестровку. Поряд із традиційними інструментами симфонічного оркестру, у партитурі розгорнуто задіяні різноманітні ударні інструменти, які підкреслюють архаїчну першооснову музики. Перша дія занурює слухача у світ дохристиянських вірувань, де музика носить екстатичний характер. Друга дія переносить у часи козаччини, де домінують суворі інтонації історичних пісень та маршові ритми. Третя дія стає синтезом, апофеозом твору. Використання мікрополіфонії, сонорних кластерів у духових інструментах та нерегулярної ритміки робить звучання опери надзвичайно напруженим і сучасним.

Шлях до сцени

Після заборони 1978 року опера залишалася невідомою для широкої публіки протягом десятиліть. Тривалий час вузькому колу фахівців був доступний лише аудіозапис останньої генеральної репетиції 1979 року, здійснений під керівництвом диригента Федора Глущенка. Лише окремі фрагменти виконувалися в концертних програмах.

Повноцінне повернення твору в український культурний простір відбулося у двадцять першому столітті. 8 квітня 2011 року фольк-опера вперше прозвучала у повному концертному виконанні на сцені Національної філармонії України за участю Національного симфонічного оркестру України та хору імені Григорія Верьовки під керівництвом диригента Володимира Сіренка.

Справжня сценічна прем'єра, яка втілила театральний вимір твору, відбулася у грудні 2017 року на сцені Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. Режисер-постановник Василь Вовкун представив твір як феєрію-оперу-балет. Ця масштабна постановка продемонструвала величезний сценічний потенціал партитури.

Опера Rustici та Страшна помста

Окрім фольк-опери, перу Євгена Станковича належить опера Rustici (Сільські сцени). Цей твір тяжіє до жанру камерної опери. У ньому композитор продовжує лінію неофольклоризму в більш локальному та психологічному вимірі. Опера досліджує характери та взаємини людей на тлі сільського життя. Музична мова відзначається тонким нюансуванням, поєднанням ліричних, комічних та драматичних елементів, підтверджуючи здатність композитора працювати з тонкими психологічними замальовками.

Зрілий етап оперної творчості Євгена Станковича ознаменувався зверненням до творчості Миколи Гоголя. У 2022 році композитор завершив роботу над масштабною містичною оперою Страшна помста за мотивами однойменної повісті. Цей твір став продовженням роздумів композитора над темами фатуму, людської волі та спокути. Музика Страшної помсти відзначається експресивністю, темним колоритом та гострою конфліктністю. Оркестрова тканина рясніє низькими регістрами та динамічними контрастами, що створюють ефект присутності потойбічних сил, а вокальні партії вимагають від виконавців високої технічної майстерності та драматичного проживання образу.

Значення творчості для музичного мистецтва

Оперний доробок Євгена Станковича є невід'ємною частиною академічної музичної культури України. Його підхід до жанру характеризується синтезом національного мелосу та передового європейського композиторського досвіду. Він не обмежується класичними структурами, постійно шукаючи нові форми сценічної виразності.

Фольк-опера Коли цвіте папороть назавжди увійшла в історію як приклад здатності мистецтва до глибокого національного самоусвідомлення. Опери Станковича слугують еталоном роботи з фольклорним матеріалом у театральному просторі. Вони засвідчують, що сучасна українська опера є динамічним явищем, здатним резонувати з переживаннями сучасної людини та достойно презентувати національну культуру у світовому контексті.