Віктор Степанович Косенко (11 (23) листопада 1896, Варшава — 3 жовтня 1938, Київ) — український композитор, піаніст і педагог, один із найвизначніших представників романтичного напряму в українській музиці першої третини XX століття. За коротке творче життя він залишив після себе значну та різножанрову спадщину — фортепіанні твори, романси, камерно-інструментальні ансамблі, симфонічні та вокальні композиції, — яка і донині входить до репертуару виконавців і педагогічного фонду музичних шкіл.
Родина Косенків мала глибоке коріння на Херсонщині: батько майбутнього композитора, Степан Семенович Косенко, — генерал-майор царської армії, уродженець тих країв. Мати, Леопольда Йосипівна (уроджена Дорошевич), виховувала чотирьох дітей — Марію, Олександра, Семена та наймолодшого Віктора. Народившись у Варшаві, хлопчик ріс у середовищі, де музика була невід'ємною частиною домашнього побуту: у родині любили співати, слухали українські та російські пісні, а традиція домашніх музичних вечорів проходила крізь усе дитинство Віктора.
Варшава рубежу XIX–XX століть мала насичене концертне і театральне життя. Серед гостей міста бували Ферруччо Бузоні, Йозеф Гофман, Едвард Гріг, Джордже Енеску, Пабло Сарасате, Сергій Рахманінов та інші видатні виконавці. Саме відвідування концертів стало для юного Косенка потужним імпульсом: після одного з виступів Рахманінова хлопець вдома відтворив по пам'яті почутий прелюд і вирішив серйозно зайнятися композицією.
Музичні здібності Віктора виявилися надзвичайно рано. У шість років, ще не знаючи нот, він грав на слух «Патетичну сонату» Бетховена. Такий природний дар не залишився непоміченим: у Варшаві хлопчик займався у відомих педагогів консерваторії, зокрема у А. Юдицького та у видатного виконавця творів Фридерика Шопена Антона Міхаловського. Паралельно Косенко навчався у варшавській гімназії, де, за свідченнями сучасників, зумів об'єднати однокласників-любителів музики та організував з ними аматорський оркестр.
До 1914 року родина Косенків мешкала у Варшаві. З початком Першої світової війни вони повернулися до Росії — спочатку до Петрограда. Там у 1914 році Віктор вступив до Петроградської консерваторії одразу на три факультети: фортепіанний (клас І. Міклашевської), композиторський (клас М. Соколова) та диригентський (клас М. Черепніна). Під час навчання він також брав уроки інструментування у М. Штейнберга.
Директором консерваторії на той час був Олександр Глазунов, який, оцінивши виняткові здібності молодого музиканта, звільнив Косенка від оплати за навчання. У Петрограді студент не лише опановував ремесло, а й занурювався у живе музичне середовище: відвідував Маріїнський театр, знайомився з новітніми тенденціями в музиці, особисто зустрічався із Сергієм Рахманіновим і Олександром Скрябіним. Паралельно з навчанням він працював концертмейстером у Маріїнському театрі, здобуваючи безцінний досвід ансамблевої гри.
Вже у студентські роки Косенко написав перші самостійні твори — прелюдії op. 1 і 2, Мазурку op. 3 для фортепіано, — в яких виразно відчутний вплив романтичної образності Шопена та Шумана.
У 1918 році він закінчив Петроградську консерваторію й отримав два дипломи — піаніста і композитора.
Закінчивши консерваторію, Косенко виїхав до рідні в Житомир, де провів майже одинадцять років — і саме цей період став найбільш плідним у його творчій біографії. Тут він сформувався як виконавець, педагог і композитор зі сталим індивідуальним стилем.
З 1918 року Косенко викладав у музичних школах і музичному технікумі Житомира. Однак педагогіка не поглинала його повністю: паралельно тривала напружена концертна діяльність. Разом з скрипалем В. Скороходом та віолончелістом В. Коломойцевим він організував камерне тріо, яке дало понад сто концертів для широкої аудиторії — селян, робітників, солдатів. Загалом за роки житомирського існування за участю Косенка відбулося понад 300 концертів.
Щоб заробляти на життя, молодий музикант грав тапером у кінотеатрах, озвучуючи німі фільми. За спогадами сучасників, глядачі ходили по кілька разів на один і той самий сеанс заради гри Косенка: він завжди підбирав нову музику до кожного показу, перетворюючи кіносеанс на повноцінну музичну подію.
У Житомирі склалося і його особисте життя: більшість ранніх творів, написаних з 1919 по 1924 рік, пронизані лірикою кохання до дружини, Ангеліни Володимирівни Канеп. Їй він присвятив мазурки, ноктюрни, менует, колискові, романси — загалом дев'ять романсів та двадцять дві фортепіанні п'єси.
Творча спадщина житомирського десятиліття надзвичайно вагома. Серед ключових творів цього часу — три фортепіанні сонати (1922, 1924, 1926–1930), скрипкова та віолончельна сонати, «Класичне тріо», «Одинадцять етюдів у формі старовинних танців» (1928–1930), поеми і поеми-легенди для фортепіано, понад двадцять романсів. Тоді ж написано музику до театральних вистав — «Фея гіркого мигдалю» за І. Кочергою та «Любов під в'язами» за Юджином О'Нілом.
У 1922 році відбувся перший авторський концерт Косенка. У 1924 році він здійснив поїздку до Москви, де його фортепіанні твори вперше побачили друк, а також виступив з авторським концертом в Асоціації сучасної музики. Проте авангардні тенденції, що панували там, залишилися йому чужими: Косенко свідомо тримався романтичної традиції.
У 1927 році під час гастрольної подорожі до Харкова відбулося знакове знайомство з поетом Павлом Тичиною. Під впливом його поезії Косенко написав романси «На майдані біля церкви», «Мобілізуються тополі», «Іду з роботи я, з заводу». Сам поет згодом тепло відгукувався про цю співпрацю, відзначаючи майстерність, з якою композитор поєднав лірику і героїку.
У 1929 році Косенко прийняв запрошення переїхати до Києва й обійняти посаду викладача Київського музично-драматичного інституту імені М. Лисенка. Він вів класи спеціального фортепіано, камерного ансамблю, читав курс аналізу форм на теоретичному і композиторському факультетах. У 1932 році отримав звання професора та вступив до Спілки радянських композиторів України.
З 1934 по 1937 рік Косенко працював у Київській консерваторії. Він активно гастролював: виступав у Харкові (1927), Москві (1929), по містах Донбасу — Єнакієвому, Горлівці, Дніпропетровську, Ворошиловграді та інших. У концертних програмах поряд з власними творами звучали класичні твори Шопена, Гріга, Бетховена, Чайковського.
У київські роки Косенко продовжив роботу в різних жанрах. Серед творів цього часу — «Героїчна увертюра» для симфонічного оркестру (1932), два концертні вальси для фортепіано (1931), Концерт для фортепіано з оркестром (1928–1937), «Молдавська поема» для симфонічного оркестру (1937). У 1934 році написано музику до художнього фільму «Останній порт» (режисер А. Кордюм).
Особливе місце в педагогічній спадщині Косенка посідає збірка «24 дитячі п'єси для фортепіано» (1936) — твір, що одразу увійшов до числа найпомітніших явищ у радянській фортепіанній літературі для дітей і є популярним у педагогічному репертуарі й дотепер. Ще раніше, у 1930 році, він видав «4 дитячі п'єси» та «Збірник дитячих п'єс». Усі ці твори відзначаються тонким розумінням дитячої психології та глибоким знанням педагогічних завдань.
Попри нагороду — орден Трудового Червоного Прапора (квітень 1938 року), яким Косенка відзначили у зв'язку з 25-річчям Київської консерваторії за видатні заслуги у вихованні музичних кадрів, — останні роки його життя були затьмарені важкою хворобою. Він поспішав завершити розпочату оперу «Марина» на текст Тараса Шевченка і дитячу збірку пісень. Але 3 жовтня 1938 року Віктор Степанович Косенко помер у Києві у віці 41 року.
Косенко у своїй творчості спирався на здобутки романтизму — передусім на традиції Шопена, Шумана, Чайковського, Рахманінова та Скрябіна — органічно поєднуючи їх з інтонаціями слов'янського музичного фольклору. Дослідники визначають його стиль як постромантизм: ліричний за своєю суттю, камерний за характером, вишуканий у деталях.
Провідним жанром для Косенка було фортепіанне мініатюрне і циклічне письмо. Його фортепіанна спадщина охоплює шість поем (1915–1921), дві поеми-легенди (1921), три сонати, цикл «Одинадцять етюдів у формі старовинних танців», два концертні вальси, фантастичні поеми, пасакалію, прелюдії, мазурки, а також Концерт для фортепіано з оркестром. Глибоке знання специфіки фортепіано, бездоганне володіння різноманітними піаністичними прийомами дозволили йому всебічно використати можливості інструменту й створити зразки, що міцно увійшли до фонду української фортепіанної класики.
У камерно-інструментальній сфері видатне місце займають скрипкова соната (op. 19, 1927), віолончельна соната (1923) та «Класичне тріо» (1927), відзначені впливом Рахманінова і Скрябіна.
Вокальна творчість Косенка об'єднує романси на вірші Павла Тичини, Олександра Пушкіна, Олександра Блока, Олексія Апухтіна, Костянтина Бальмонта та інших поетів, а також пісні й хорові обробки українських, російських і білоруських народних пісень. Романс для Косенка — не просто жанр, а форма ліричного висловлювання, нерозривно пов'язана з особистою і художньою щирістю.
Симфонічна спадщина порівняно невелика: «Героїчна увертюра», «Молдавська поема» для оркестру і Концерт для фортепіано з оркестром. «Молдавська поема» була завершена, але прозвучала публічно лише в пізніший час.
На фортепіанну музику Косенка у 1973 році був створений балет «Світанкова поема» (оркестрування Л. Колодуба, лібрето В. Тимофєєва), поставлений у Київському та Донецькому театрах опери і балету.
Сучасники одностайно відзначали феноменальні піаністичні здібності Косенка: абсолютний слух, технічну досконалість, надзвичайну музичну пам'ять і тонке відчуття стилю. Він виступав як соліст і акомпаніатор, аккомпанував відомим співакам — Зої Гайдай, Марії Литвиненко-Вольгемут та іншим. Контрабасист П. Дружкевич згадував його як неперевершеного акомпаніатора, завдяки якому організатори концертів могли запрошувати солістів з різних міст без власних концертмейстерів.
Як педагог Косенко залишив слід у кількох поколіннях українських музикантів. Його уміння поєднувати вимогливість із людяністю, глибину аналізу з живим виконавським чуттям відзначали усі, хто навчався під його керівництвом. Численні учні, колеги і сучасники характеризували його як людину надзвичайно духовно чисту, скромну і безкорисливо віддану справі розвитку вітчизняного мистецтва.
Уже в 1938 році, за порадою Максима Рильського, у Києві на вулиці Михайла Коцюбинського, 9, у квартирі, де композитор провів останні місяці свого життя, відкрився меморіальний кабінет-музей. Упродовж тривалого часу ним опікувалася дружина Косенка — Ангеліна Володимирівна. У 1964 році музей отримав статус народного, у 2007-му — державного. З 2009 року установа офіційно зветься Музей-квартира В. С. Косенка. Тут зберігаються особисті речі, рукописи, фотоархів, епістолярна спадщина та нотні видання.
На будинку встановлено меморіальну дошку (скульптор Г. Кальченко). На Байковому цвинтарі, де похований Косенко, споруджено пам'ятник роботи скульптора Л. Шервуда та архітектора А. Ігнащенка.
Ім'я Косенка присвоєно Житомирському музичному училищу та Київській дитячій музичній школі № 3. На його честь названо вулиці в Києві і Житомирі.
Архівні матеріали композитора зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Їх передала до фондів донька митця, Раїса Едуардівна Канеп-Косенко.
Віктор Косенко посідає особливе місце в історії української музики першої третини XX століття. Він належав до небагатьох вітчизняних композиторів тієї доби, хто здобув повноцінну європейську консерваторську освіту і зумів поєднати її здобутки з органічним зверненням до народнопісенних джерел і до традицій Миколи Лисенка. Це поєднання дало неповторний сплав: музику ліричну і водночас технічно довершену, камерну за духом і водночас глибоко народну за інтонаційним корінням.
«24 дитячі п'єси» стали одним з наріжних каменів педагогічного репертуару для початківців — поряд з «Дитячим альбомом» Чайковського, з яким їх нерідко порівнюють за структурою і духом. «Одинадцять етюдів у формі старовинних танців» досі виконуються у концертних залах і регулярно стають предметом музикознавчих досліджень. Романси Косенка на вірші Тичини та інших поетів залишаються живим репертуаром камерних виконавців.
Косенко прожив усього 41 рік. Та й за цей короткий строк він встиг стати не лише творцем значної музичної спадщини, а й однією з центральних постатей у формуванні національної музичної культури — як педагог, виконавець, популяризатор і громадський діяч. Його творчість є свідченням того, що романтична традиція може бути живою і самобутньою навіть тоді, коли навколо панують інші естетичні пріоритети.
