Олександр Михайлович Безсалий — український оперний співак, заслужений артист України, чия творча біографія поєднала сцену Національної опери з багаторічною артистичною працею в культурному житті Запоріжжя. Народився він 4 жовтня 1946 року в селі Новомихайлівка Чернігівського району Запорізької області — степовому краї на південному сході України, де впродовж ХХ століття переплелися традиції сільського господарства й потужної промисловості, зокрема металургійної. Саме ці два начала — землеробське і індустріальне — визначили і незвичний освітній шлях самого Безсалого, перш ніж він остаточно пов'язав своє життя з оперним мистецтвом.
Запорізька область, де народився і де зрештою побудував більшу частину свого творчого життя Олександр Безсалий, у ХХ столітті сформувалася як один із промислових центрів України — з великими металургійними, машинобудівними та енергетичними підприємствами, навколо яких склалася розвинена мережа закладів культури, зокрема заводських палаців і будинків культури. Водночас область залишалася й аграрним регіоном, де сільське господарство традиційно відігравало важливу роль в економіці та повсякденному житті населення. Ця подвійність — індустріальна й сільська — позначилася і на життєвому шляху Безсалого, який розпочав професійний шлях саме в аграрній сфері, перш ніж остаточно присвятити себе музичному мистецтву.
Біографія Олександра Безсалого цікава тим, що його професійна освіта спочатку не мала жодного стосунку до музики. У 1974 році він закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут — вищий навчальний заклад, який готував фахівців для аграрної галузі України і мав давні традиції підготовки агрономів, зоотехніків та інших спеціалістів сільського господарства. Полтавщина, де здобув цю освіту майбутній співак, здавна вважається одним із центрів аграрної науки й освіти в Україні, а сам інститут упродовж десятиліть готував кадри для сільськогосподарських підприємств не лише Полтавської, а й сусідніх областей, зокрема Запорізької.
Лише згодом, уже маючи вищу освіту іншого профілю, Безсалий звернувся до вокального мистецтва: він навчався у Запорізькому музичному училищі у класі вокалу викладача В. Крименка, яке закінчив у 1993 році. Запорізьке музичне училище протягом другої половини ХХ століття було одним із головних осередків фахової музичної освіти в області, де готували виконавців за різними спеціальностями — інструментальною, вокальною, диригентсько-хоровою, — і чимало його випускників згодом працювали в оперних театрах, філармоніях та мистецьких закладах як України, так і за її межами.
Показово, що формальне завершення музичної освіти відбулося вже тоді, коли співак мав за плечима понад десятиліття сценічної практики: соліста Національної опери він розпочав ще у 1978 році. Це свідчить про те, що шлях Безсалого до професійної вокальної кар'єри не був лінійним і академічно послідовним у звичному розумінні — швидше, він поєднував практичну сценічну діяльність із поступовим здобуттям спеціальної вокальної підготовки, що не є рідкістю серед виконавців, які прийшли в оперне мистецтво з непрофільних професій і здобували фах у зрілому віці.
Упродовж дванадцяти років, з 1978-го по 1990-й, Олександр Безсалий працював солістом Національної опери, де виконав низку значних партій класичного оперного репертуару. Серед них — Жермон в опері Джузеппе Верді "Травіата", одному з найпопулярніших творів італійської оперної класики середини ХІХ століття, написаному на сюжет драми Александра Дюма-сина "Дама з камеліями". Виконував Безсалий і партію Онєгіна в однойменній опері Петра Чайковського, створеній на основі роману у віршах Олександра Пушкіна, — твору, що посідає центральне місце в російській та світовій оперній класиці й традиційно вважається однією з найскладніших баритональних партій репертуару.
До творчого доробку співака в цей період належала і партія Івана в опері Миколи Аркаса "Катерина", написаній за однойменною поемою Тараса Шевченка, — одному з перших зразків української національної опери, що утвердив у вітчизняному музичному театрі сюжети класичної української літератури. Виконував Безсалий і партію Султана в опері Семена Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм" — творі, який по праву вважається наріжним каменем українського національного оперного репертуару, присвяченому долі запорозьких козаків після ліквідації Січі. Нарешті, до його репертуару належала заголовна партія в опері Сергія Рахманінова "Алеко", написаній композитором за сюжетом поеми Пушкіна "Цигани" як його випускна консерваторська робота і згодом визнаній одним із перших зрілих досягнень молодого Рахманінова в оперному жанрі.
Такий репертуар — поєднання італійської, російської та української оперної класики — був типовим для провідних солістів українських оперних театрів другої половини ХХ століття, коли афіша формувалася з творів світової класики поряд із національним українським доробком, зокрема операми на сюжети Шевченка та історії козацтва.
Варто зауважити, що більшість партій, виконаних Безсалим, — Жермон, Онєгін, заголовна партія в "Алеко" — належать до провідного баритонового репертуару світової оперної класики і традиційно вважаються випробуванням для виконавської майстерності співака: кожна з них вимагає не лише вокальної досконалості, а й глибокого драматичного проживання образу. Партія Жермона в "Травіаті" — це образ батька, який заради родинної честі втручається в долю закоханих героїв; партія Онєгіна — образ розчарованого в житті аристократа, чия внутрішня драма розкривається у знаменитій сцені листа й фінальному дуеті з Тетяною; заголовна партія в "Алеко" — образ героя, який, тікаючи від цивілізації до вільного циганського табору, зрештою сам стає жертвою власної пристрасті й ревнощів. Виконання цих партій протягом дванадцяти років свідчить про належність Безсалого до когорти професійних оперних співаків, здатних опанувати найскладніший драматичний репертуар світової та вітчизняної класики.
Окремої уваги заслуговує партія Султана в опері "Запорожець за Дунаєм" — творі, створеному Семеном Гулаком-Артемовським ще в середині ХІХ століття і від часу своєї появи незмінно присутньому в репертуарі українських музичних театрів. Ця опера, побудована на поєднанні побутової комедійної лінії з ліричними та патріотичними мотивами, протягом більш як півтора століття залишається одним із найбільш упізнаваних символів української національної оперної традиції, а участь у її постановках традиційно вважалася почесною для співаків українських театрів.
У період роботи в оперному театрі Олександр Безсалий брав участь у виступах концертних бригад за кордоном, зокрема гастролював з концертами в Австрії та Польщі. Такі закордонні поїздки артистичних колективів були поширеною формою культурного обміну й представництва українського виконавського мистецтва за межами України в другій половині ХХ століття.
У 1990 році творчий шлях Олександра Безсалого зробив новий поворот: він повернувся до рідного Запоріжжя і почав працювати артистом-вокалістом Палацу культури ВАТ "Дніпроспецсталь". Це підприємство — один із найбільших електрометалургійних заводів України, заснований у Запоріжжі ще в довоєнний період, — мало у своїй структурі потужний осередок культурного життя, типовий для великих промислових підприємств радянської та пострадянської України. Палаци культури при заводах-гігантах традиційно виконували роль центрів професійно-аматорського мистецького життя: тут діяли хорові колективи, вокальні та хореографічні ансамблі, оркестри, а до співпраці нерідко залучалися професійні виконавці, які поєднували концертну діяльність із творчою роботою в таких закладах культури.
Перехід Безсалого від сцени великого оперного театру до роботи в заводському палаці культури — явище, характерне для мистецького життя України кінця 1980-х – 1990-х років, коли економічні й суспільні зміни спонукали чимало професійних виконавців шукати нових форм творчої реалізації, зокрема в регіональних культурних установах. У цьому сенсі творча біографія Безсалого відображає ширші процеси, що відбувалися тоді в культурному житті країни: артисти, які здобули визнання на великій оперній сцені, часто поверталися до рідних міст і продовжували професійну діяльність у місцевих концертних і культурних закладах, зберігаючи високий виконавський рівень і передаючи його місцевій публіці та колегам.
У 2001 році за значний внесок у розвиток українського виконавського мистецтва Олександрові Безсалому було присвоєно почесне звання "Заслужений артист України" — державну відзнаку, яку присуджують діячам культури і мистецтва за високу професійну майстерність і вагомий внесок у розвиток національної культури. Це визнання стало офіційним підтвердженням багаторічної творчої праці співака як на оперній сцені, так і в культурно-мистецькому житті Запоріжжя.
Звання заслуженого артиста України — одна з найвищих державних відзнак у галузі культури й мистецтва, яку в Україні присуджують за багаторічну сумлінну творчу працю та визнані професійні заслуги. Присвоєння цього звання Безсалому вже після завершення його роботи в оперному театрі — на етапі, коли він продовжував артистичну діяльність у Запоріжжі, — свідчить про те, що державне визнання його творчого доробку спиралося на сукупність усього пройденого митцем шляху: і на роки служіння на оперній сцені, і на подальшу невтомну працю в культурному житті рідного міста.
Творчий шлях Олександра Безсалого — приклад біографії українського оперного співака другої половини ХХ століття, позначеної кількома суттєвими поворотами: від здобуття аграрної фахової освіти — до сцени провідного оперного театру країни, а згодом — до артистичної праці в культурному осередку рідного промислового міста. Дванадцять років роботи солістом Національної опери дозволили Безсалому виконати низку знакових партій світового та українського оперного репертуару — від Верді й Чайковського до Аркаса, Гулака-Артемовського та Рахманінова, — а гастрольні виступи в Австрії та Польщі засвідчили визнання його виконавської майстерності і за межами України.
Повернення до Запоріжжя у 1990 році та багаторічна праця в Палаці культури "Дніпроспецсталь" продовжили його артистичну діяльність уже в іншому форматі — ближче до місцевої громади, для якої виступи колишнього оперного соліста мали особливе культурне значення. Присвоєння звання заслуженого артиста України у 2001 році стало офіційним визнанням його внеску в українське виконавське мистецтво.
Відомості про життя і творчість Олександра Безсалого зафіксовано в "Енциклопедії сучасної України" — багатотомному довідковому виданні, покликаному системно документувати біографії діячів української культури, науки й суспільного життя. Завдяки таким записам зберігається пам'ять про митців, чия творча доля, хоч і не набула широкого загальнонаціонального розголосу, становить невід'ємну частину історії українського оперного та регіонального культурного життя — про людей, які поєднували велику сцену з відданим служінням мистецтву в рідному краї.
В історії українського музично-виконавського мистецтва та хорової справи вагоме місце посідають діячі, чия праця була спрямована на збереження національних виконавських традицій, розбудову ансамблевого співу та популяризацію вітчизняного пісенного надбання. До когорти таких подвижників належить Петро Артимович — хормейстер, диригент і педагог, чия професійна діяльність сприяла формуванню високої культури академічного та аматорського хорового виконавства.
Розвиток української хорової школи у ХХ столітті відбувався у складних історичних умовах, де музичне мистецтво нерідко виступало не лише естетичним чинником, а й фундаментом збереження національної самобутності та культурної тяглості. У цьому контексті діяльність хорових диригентів набувала особливого суспільного значення. Праця Петра Артимовича базувалася на глибокому знанні вокальної специфіки, повазі до класичного репертуару та прагненні піднести рівень хорових колективів до вимог академічного виконавства.
Формування професійного світогляду Петра Артимовича відбувалося під впливом багатих традицій українського багатоголосся та європейської хорової школи. Українська диригентська традиція завжди вирізнялася увагою до пластичності звуковедення, чистоти інтонування та глибокої осмисленості поетичного тексту.
Опановуючи диригентську техніку, теоретичні дисципліни та вокально-хорову методику, Петро Артимович сформував власний погляд на організацію хорового колективу як цілісного злагодженого організму. Його професійне становлення спиралося на такі засади:
Ці базові принципи стали фундаментом для всієї подальшої практичної роботи диригента з різними за складом і рівнем підготовки колективами.
Практична робота Петра Артимовича охоплювала репетиційний процес, концертні виступи, методичне керівництво та роботу з вокальними групами. Керування хоровим колективом вимагало від диригента поєднання функцій музиканта-аналітика, вокального педагога та організатора.
У репетиційній практиці митець особливу увагу приділяв технологічним аспектам хорового співу:
Диригентська манера Петра Артимовича відзначалася стриманістю, точністю вказівок, ясністю ауфтактів та виразністю мануальної техніки, що давало змогу хористам відчувати темпоритмічний каркас твору без зайвої метушливості в жестах.
Важливим критерієм фаховості будь-якого хормейстера є якість і спрямованість формуваного репертуару. У діяльності Петра Артимовича виразно простежується лінія на утвердження художньо вартісних зразків української класики та світового мистецтва.
До репертуарного простору колективів під його орудою входили:
Особливе місце посідала інтерпретація народнопісенних обробок. Диригент прагнув передати автентичний ладовий колорит пісні через засоби академічного співу, не спотворюючи її первісну поетичну простоту та природну мелодику.
Педагогічна діяльність Петра Артимовича була нерозривно пов'язана з диригентською практикою. Робота з хором завжди передбачала навчання значної частини учасників основам музичної грамоти, правильної вокальної постави та культури звуковидобування.
Основні методичні напрями роботи:
Ці методичні напрацювання забезпечували стійкі результати: керовані ним колективи вирізнялися стабільністю інтонації, якісним ансамблевим балансом та високою художньою культурою виступу.
Праця диригента і педагога в царині хорового співу має накопичувальний, стратегічний ефект для загального стану культури. Виховуючи десятки й сотні співаків, розкриваючи перед ними багатство поліфонічної та гармонічної музики, митець сприяв підвищенню загальнокультурного рівня суспільства.
Діяльність Петра Артимовича мала важливе значення для:
У часи змін та викликів, яких зазнавала українська культура впродовж ХХ століття, фахова хорова робота ставала дієвим механізмом збереження духовної спадщини та передачі професійних навичок новим поколінням виконавців.
Петро Артимович увійшов в історію української музичної практики як сумлінний майстер хорової справи, педагог і диригент, для якого служіння музичному мистецтву було справою всього життя. Його творчий і педагогічний доробок демонструє вірність високим професійним стандартам, де пріоритетом завжди залишалися художня переконливість, інтонаційна точність та глибока повага до національної музичної спадщини.
Сьогодні досвід діяльності таких майстрів хорової культури слугує підтвердженням неперервності української академічної традиції та нагадує про важливість подвижницької праці диригента у розбудові музичної культури країни.
Федір Базилевич (27 грудня 1897, Київ — 30 червня 1931, Львів) — український співак (тенор), актор, режисер і театральний діяч першої третини ХХ століття. Його ім'я нерозривно пов'язане з історією українського професійного театру на Закарпатті, зокрема з діяльністю Руського театру товариства «Просвіта» в Ужгороді, де він упродовж кількох років працював як виконавець, режисер і директор. Життя Базилевича — це приклад долі багатьох митців українського відродження початку ХХ століття, які опинилися поза межами Наддніпрянської України внаслідок воєнних і політичних подій і продовжили творчу працю на еміграції.
Федір Базилевич народився 27 грудня 1897 року в Києві. Детальні відомості про його дитинство, родину та початкову музичну освіту в доступних джерелах не збереглися.
Відомо, що Базилевич брав участь у складі Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця — колективу, який у 1919–1920-х роках здійснив тривале концертне турне країнами Західної Європи, популяризуючи українську хорову пісню. У складі цієї капели молодий співак побував у багатьох європейських столицях, що стало важливим етапом його творчого формування та безпосереднім знайомством із європейським музичним і театральним життям.
1920 року Федір Базилевич опинився в таборі для військовополонених вояків Армії Української Народної Республіки в Йозефові (Чехія). Перебування в таборі не перервало його творчої діяльності: він брав активну участь у таборовому театрі, який, як і інші подібні мистецькі осередки в таборах інтернованих вояків УНР, відігравав значну роль у підтримці національного духу вояцтва та збереженні культурних традицій в еміграційних умовах.
Одночасно Базилевич здобував фахову музичну освіту — навчався в Празькій консерваторії, що дало йому системну вокальну підготовку і зміцнило його професійні навички як оперного та драматичного співака.
На початку 1920-х років (за різними джерелами — 1922 або 1923 року) Федір Базилевич прибув до Ужгорода. Тут він до 1929 року працював у Руському театрі товариства «Просвіта» — одному з найважливіших осередків професійного українського театрального мистецтва на Закарпатті в міжвоєнний період.
У цьому театрі Базилевич суміщав кілька функцій: він виступав як співак і актор, працював режисером, а в 1927–1929 роках обіймав посаду адміністратора та директора театру. Такий універсалізм був типовим явищем для тогочасних українських театральних труп, які часто діяли в умовах обмеженого фінансування та кадрового дефіциту.
Особливо показовою є роль Базилевича як людини, яка в найважчі для театру часи докладала всіх можливих зусиль, аби зберегти колектив і продовжити його діяльність. Крім виконавської та організаційної роботи, він також перекладав для театру драматичні твори з чеської, польської та французької мов, розширюючи таким чином репертуарні можливості трупи та збагачуючи культурний обмін між українською сценою і європейською драматургією.
Серед режисерських постановок Федора Базилевича відомі такі вистави:
Цей перелік свідчить про широту режисерського діапазону митця — від української драматургії до перекладної європейської класики.
Як співак-тенор і актор Федір Базилевич виконував низку значних ролей в українському та світовому оперному й драматичному репертуарі:
Цей репертуар охоплює як класику українського музично-драматичного театру, так і провідні твори європейської оперної сцени, що свідчить про високий фаховий рівень виконавця та універсальність його акторсько-вокального обдарування.
Національно-патріотичне спрямування діяльності Федора Базилевича викликало підозри з боку чеської поліції, що змусило його залишити Ужгород і переїхати до Галичини, в місто Станіслав (нині Івано-Франківськ).
Упродовж 1930–1931 років митець працював на аматорській сцені у Львові, продовжуючи свою творчу діяльність, попри складні життєві обставини.
Федір Базилевич помер 30 червня 1931 року у Львові. За іншими відомостями, місцем його смерті вказують Станіславів. Ця розбіжність у джерелах відображає загальну складність документування біографій діячів української культури міжвоєнного періоду, чиї архіви часто виявилися розпорошеними або втраченими внаслідок наступних історичних подій.
Діяльність Федора Базилевича є характерним прикладом того, як представники української культурної еліти, змушені через воєнні та політичні обставини покинути Наддніпрянську Україну, зуміли реалізувати свій талант на нових теренах — зокрема на Закарпатті, де в міжвоєнний період формувалося професійне українське театральне мистецтво.
Поєднання в одній особі співака, актора, режисера, адміністратора театру та перекладача драматургії робить постать Базилевича показовою для розуміння того, наскільки багатофункціональною була праця діячів українського театру в умовах еміграції та бездержавності. Його внесок у розвиток Руського театру товариства «Просвіта» в Ужгороді, збереження репертуару та розширення культурних зв'язків між українською і європейською сценою є важливою сторінкою в історії українського музично-драматичного мистецтва першої третини ХХ століття.
Ім'я Федора Базилевича включене до сучасних українських енциклопедичних видань, зокрема до «Енциклопедії Сучасної України» та «Великої української енциклопедії», що засвідчує визнання його ролі в історії національної культури.
Іван Олексійович Алчевський народився 1876 року в Харкові у родині, яка залишила глибокий слід в історії української культури й освіти. Його батько, Олексій Кирилович Алчевський, був відомим харківським підприємцем, банкіром і меценатом, який зробив значний внесок у розвиток промисловості та фінансової справи на Слобожанщині. Мати, Христина Данилівна Алчевська, увійшла в історію як видатний педагог і просвітителька — засновниця жіночої недільної школи в Харкові, авторка методичних праць з навчання грамоти дорослих, чия діяльність здобула визнання не лише в Російській імперії, а й за її межами.
У такій атмосфері зростали й інші діти подружжя Алчевських, які згодом стали помітними постатями національної культури: Христина Алчевська здобула відомість як поетеса, а Григорій Алчевський — як композитор і хоровий диригент. Сімейне середовище, просякнуте повагою до освіти, мистецтва та української культурної традиції, значною мірою визначило життєвий шлях Івана Алчевського.
Перш ніж присвятити себе оперному співу, Іван Алчевський здобував освіту на юридичному факультеті Харківського університету. Однак покликання до музики виявилося сильнішим за перспективу юридичної кар'єри, і молодий чоловік вирушив до Парижа, щоб здобути професійну вокальну підготовку. Навчання співу у Франції відкрило перед ним двері до найкращих оперних сцен Європи того часу.
Вокальні дані Алчевського — потужний, красивого тембру лірико-драматичний тенор — у поєднанні з природною артистичністю та серйозним ставленням до сценічної роботи дозволили йому досить швидко здобути визнання на професійній оперній сцені.
Свою професійну сценічну діяльність Іван Алчевський розпочав у Франції, де дебютував на початку XX століття на одній із паризьких оперних сцен. Виступи у Франції стали важливим етапом становлення співака: саме тут він опанував значну частину класичного оперного репертуару, зокрема партії у творах французьких композиторів, і здобув перший серйозний сценічний досвід на професійному рівні.
Успіх у Франції відкрив перед Алчевським можливості виступати на інших провідних європейських сценах. Він гастролював у різних оперних театрах Європи, де його виконання здобувало прихильність публіки та критики, що на той час було рідкісним досягненням для співака українського походження.
Значний період творчого життя Івана Алчевського пов'язаний із виступами на сценах провідних оперних театрів Російської імперії — Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі та Великого театру в Москві. Тут він утвердився як один із провідних тенорів свого часу, виконуючи центральні партії світового оперного репертуару.
До репертуару співака входили ролі, які вимагали не лише вокальної майстерності, а й глибокого драматичного дарування: партія Лоенгріна в однойменній опері Ріхарда Вагнера, партія Фауста в опері Шарля Гуно, партія Ромео в опері Гуно «Ромео і Джульєтта», а також провідні тенорові партії в операх російських композиторів, зокрема у творах Петра Чайковського. Виконання цих партій утвердило за Алчевським репутацію співака, здатного однаково переконливо втілювати як ліричні, так і драматичні образи оперної сцени.
Однією з визначальних рис творчої біографії Івана Алчевського була його активна міжнародна діяльність. На відміну від багатьох колег, чия кар'єра обмежувалася виступами в межах однієї країни, він регулярно виступав на сценах провідних оперних театрів Європи, гастролюючи в різних містах континенту. Це дозволило йому здобути репутацію співака європейського рівня та зробило його одним із небагатьох представників українського вокального мистецтва, чиє ім'я було відоме широкій міжнародній публіці на початку XX століття.
Сучасники відзначали не лише вокальну майстерність Алчевського, а й високу виконавську культуру, ретельну роботу над сценічним образом та artistic глибину інтерпретацій. Це вирізняло його серед оперних виконавців того часу, коли увага до драматичної переконливості образу поступово ставала невіддільною частиною оперного мистецтва.
Іван Алчевський належав до покоління оперних співаків, для яких вокальна техніка була нерозривно пов'язана зі сценічною правдою образу. Його виконання вирізнялися продуманістю драматургії ролі, увагою до музичної фрази та прагненням до емоційної щирості на сцені. Такий підхід до оперного мистецтва був співзвучний тенденціям, що утверджувалися в європейському та російському музичному театрі на межі XIX–XX століть, коли оперний спектакль дедалі більше розглядався як цілісна музично-драматична дія, а не лише сукупність вокальних номерів.
Успіх Алчевського у виконанні вагнерівського репертуару, зокрема партії Лоенгріна, свідчив про широкий діапазон його виконавських можливостей — від витонченої ліричності французької оперної школи до масштабної драматичної напруги творів німецького композитора.
Творча кар'єра Івана Алчевського обірвалася передчасно — він помер у 1917 році, у розпал творчих сил, не встигнувши повністю розкрити свій артистичний потенціал. Його передчасна смерть стала втратою для оперного мистецтва як України, так і Європи загалом, позбавивши сцену одного з найяскравіших тенорів свого покоління.
Постать Івана Алчевського посідає особливе місце в історії української музичної культури. Він став одним із перших вихідців із України, хто здобув визнання на найпрестижніших оперних сценах Європи, довівши, що українські виконавці здатні успішно конкурувати з провідними майстрами світового оперного мистецтва.
Його творчий шлях також є яскравим прикладом того, як родинне середовище, орієнтоване на освіту, культуру та служіння суспільству, здатне сформувати особистість, що досягає визначних результатів у мистецтві. Родина Алчевських — з материною просвітницькою діяльністю, батьковим меценатством, сестриною поезією та братовою композиторською творчістю — являє собою рідкісний приклад цілого культурного явища, витвореного зусиллями кількох поколінь однієї родини.
Сьогодні ім'я Івана Алчевського належить до когорти видатних українських оперних співаків, чия творчість заклала підвалини для подальшого розвитку вокального мистецтва в Україні. Його приклад міжнародної кар'єри, збудованої на високій професійній підготовці та відданості мистецтву, залишається важливим орієнтиром для поколінь українських виконавців, які прагнуть здобути визнання на світових оперних сценах.
Ім'я Івана Алчевського вшановується в українському культурному просторі як однієї з ключових постатей історії вітчизняного оперного виконавства. Його творча спадщина, попри відсутність значної кількості звукозаписів, які могли б повністю передати особливості його виконавської майстерності, продовжує вивчатися музикознавцями та істориками музики, які досліджують внесок українських митців у розвиток світового оперного мистецтва на межі XIX–XX століть.
Постать співака нерозривно пов'язана з харківською культурною традицією та історією родини Алчевських загалом, яка є однією з найяскравіших сторінок в історії освіти, меценатства й мистецтва України другої половини XIX — початку XX століття.
Вадим Миколайович Авдєєв — видатний український співак (тенор), педагог, заслужений артист УРСР. Його творча діяльність припала на другу половину ХХ століття — період активного розвитку та академізації українського виконавського мистецтва. Маючи рідкісний за красою та виразністю голос, Авдєєв зробив значний внесок у популяризацію української народної пісні, вітчизняної та світової класичної музичної спадщини. Його виконавський стиль відзначався високою культурою звукоутворення, глибоким проникненням у зміст виконуваного твору та бездоганним професіоналізмом.
Вадим Миколайович Авдєєв народився 23 грудня 1933 року в місті Зінов'євську (у різні історичні періоди — Єлисаветград, Кіровоград, нині — Кропивницький). Дитинство та ранні роки майбутнього співака збіглися зі складними історичними подіями середини минулого століття, проте потяг до музики виявився досить рано.
Формування вокального таланту Авдєєва відбувалося під керівництвом досвідчених фахівців. Перші професійні уроки співу він брав у відомої вокальної педагогині О. Петляш. Ця початкова підготовка дозволила закласти міцний фундамент для подальшого академічного навчання та розвитку природних вокальних даних виконавця.
Вирішальним етапом у становленні Вадима Авдєєва як професійного академічного співака стало навчання у Київській державній консерваторії імені П. І. Чайковського (нині — Національна музична академія України імені П. І. Чайковського). Музичну освіту в цьому престижному закладі він завершив у 1983 році.
У консерваторії Вадим Миколайович навчався у класі видатного українського співака, педагога, народного артиста СРСР Димитрія Петриненка. Під керівництвом досвідченого майстра Авдєєв опанував складні техніки дихання, фразування та специфіку виконання класичного тенорового репертуару. Співпраця з видатним наставником допомогла молодому тенору викристалізувати власний виконавський почерк, що поєднував у собі найкращі традиції української вокальної школи.
Професійна діяльність Вадима Авдєєва була насиченою та охоплювала роботу в провідних художніх колективах та концертних організаціях України.
Творчий шлях співака розвивався за такою хронологічною послідовністю:
Репертуар Вадима Миколайовича Авдєєва відзначався значною широтою та жанровим різноманіттям. Завдяки рухливості, світлому тембру та технічній зрілості свого тенора, співак успішно поєднував роботу над різноплановим матеріалом.
Основні напрямки його репертуару включали:
Виконавська майстерність Вадима Авдєєва була високо оцінена як професійною спільнотою, так і державою. Його внесок у розвиток музичної культури зафіксовано офіційними відзнаками.
У 1962 році Вадим Авдєєв узяв участь у Першому республіканському конкурсі імені М. В. Лисенка. За результатами творчих змагань талановитий тенор здобув першу премію та звання лауреата, що стало офіційним підтвердженням його високого академічного статусу серед вокалістів республіки.
У 1969 році за вагомі досягнення у розвитку українського радянського музичного мистецтва, активну концертну діяльність та високу виконавську майстерність Вадиму Миколайовичу Авдєєву було присвоєно почесне звання «Заслужений артист УРСР».
Завершивши активну сольну кар'єру в Київській філармонії, Вадим Миколайович не полишив музичне мистецтво, а спрямував свій досвід і знання на виховання нового покоління українських виконавців.
З 1987 по 1997 рік він працював педагогом у вокальній студії при Українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Повернення до колективу, в якому він колись починав свій шлях, але вже у статусі наставника, дозволило Авдєєву передати молодим співакам секрети академічного та народного співу, специфіку дихання, а також правила роботи на великій сцені. Його педагогічна праця сприяла збереженню високих стандартів української вокальної школи.
Особисте життя Вадима Миколайовича також було тісно пов'язане з українською культурою та інформаційним простором. Його дружиною була Олена Коваленко — відома українська актриса та дикторка державного радіо, чий голос протягом тривалого часу був одним із пізнаваних символів українського мовлення.
Помер Вадим Миколайович Авдєєв 23 січня 1997 року в Києві на 64-му році життя. Видатного співака поховали в колумбарії Байкового кладовища — традиційному місці спочинку найвідоміших діячів української культури, науки та мистецтва. Разом із ним поховані його дружина та теща.
Вадим Миколайович Авдєєв увійшов в історію української музичної культури як зразок відданості філармонічній та ансамблевій сцені. Його творча спадщина, зафіксована у фондових записах, та вихованці продовжують підтримувати високі стандарти українського вокального виконавства. Його ім'я посідає почесне місце в енциклопедії вітчизняного мистецтва поруч із провідними голосами України другої половини ХХ століття.
В історії українського вокального мистецтва ХХ століття постать Арнольда Григоровича Азрікана посідає одне з найважливіших місць серед виконавців драматичного тенорового репертуару. Володіючи потужним голосом рідкісної краси, широкого діапазону та великої сили, він увійшов в історію музичної культури як один із найяскравіших інтерпретаторів складних партій світового та національного оперного спадку. Його творчий шлях, що охоплював роботу в провідних театрах Одеси, Харкова та Києва, став зразком високого академізму, глибокого психологізму та безкомпромісного служіння сценічному мистецтву. Заслужений артист Української РСР, лауреат Державної премії, Арнольд Азрікан залишив глибокий слід не лише як вокаліст, а й як оперний режисер і педагог, який виховав наступні покоління виконавців.
Арнольд Григорович Азрікан народився 23 лютого (10 лютого за старим стилем) 1906 року в Одесі — місті, яке на той час уже було одним із найбільших культурних та оперних центрів. Музична атмосфера Одеси, славетні традиції її оперного театру та вокальної школи відіграли вирішальну роль у формуванні художніх інтересів майбутнього співака. З дитинства він виявляв яскраві музичні здібності та потяг до співу.
Професійну музичну освіту Арнольд Азрікан здобув в Одеській консерваторії (нині — Одеська національна музична академія імені А. В. Нежданової). Навчання в цьому закладі дозволило йому закласти міцний фундамент вокальної техніки. Його педагогами були видатні майстри того часу, які передали молодому співакові найкращі традиції європейської, зокрема італійської, та вітчизняної вокальних шкіл. Особлива увага під час навчання приділялася розвитку дихання, рівності звучання в усіх регістрах, чіткій артикуляції та вмінню поєднувати вокальну майстерність із драматичною грою. Консерваторські роки сформували в Азрікана серйозне, дослідницьке ставлення до кожної партитури, що згодом стало його фірмовим стилем.
Після завершення навчання в консерваторії Арнольд Азрікан розпочав професійну діяльність на оперній сцені. Його дебют відбувся в Одеській державній академічній опері. Молодий драматичний тенор одразу привернув увагу диригентів, критиків та слухачів своєю вокальною зрілістю та здатністю виконувати складні партії, що вимагали не лише великого фізичного навантаження, а й серйозного драматичного наповнення.
Протягом 1930-х років творча географія співака значно розширилася. Окрім Одеської опери, він працював у Харківському театрі опери та балету, який на той час виконував функції одного з найважливіших культурних центрів, а також у Київському державному академічному театрі опери та балету імені Т. Г. Шевченка. Робота в цих трьох провідних колективах України дозволила Азрікану повністю розкрити свій творчий потенціал.
У цей період формується його основний репертуар. Азрікан став незамінним виконавцем у операх Джузеппе Верді, Джакомо Пуччіні, Жоржа Бізе, Петра Чайковського та багатьох інших композиторів-класиків. Співак брав активну участь у постановках українських радянських опер, сприяючи розвитку національного музичного театру. Його висока виконавча майстерність була офіційно визнана на державному рівні: у 1940 році Арнольду Азрікану було присвоєно почесне звання Заслуженого артиста Української РСР.
Найвищим досягненням у творчій біографії Арнольда Азрікана, яке принесло йому загальносоюзне та міжнародне визнання, стало виконання головної партії в опері Джузеппе Верді «Отелло». Ця роль вважається однією з найскладніших у світовому теноровому репертуарі, оскільки вимагає від співака колосальної вокальної витривалості, наявності потужного звуку металевого відтінку та здатності передати найтонші нюанси трагічного образу.
Азрікан підійшов до інтерпретації образу Отелло як глибокий мислитель і психолог. Його трактування відзначалося відсутністю зовнішніх ефектів; натомість співак концентрувався на внутрішній еволюції героя — від величного воїна до глибоко нещасної, обманутої людини, охопленої ревнощами та розпачем. Вокальна лінія Азрікана в цій партії вражала точністю інтонування, експресивністю та шляхетністю вислову.
Під час Другої світової війни, перебуваючи в евакуації разом із театральними колективами, Арнольд Азрікан продовжував активну творчу та концертну діяльність. Він виступав у складі фронтових бригад, давав концерти в шпиталях та на оборонних підприємствах, підтримуючи моральний дух військових і цивільного населення. Його виступи цього періоду відзначалися особливим патріотичним піднесенням та емоційною віддачею.
У 1946 році за видатні досягнення в галузі оперного мистецтва, зокрема за блискуче виконання партії Отелло в однойменній опері Верді на сцені Куйбишевського театру опери та балету, де співак працював під час війни та в повоєнні роки, Арнольду Азрікану було присуджено Сталінську премію (згодом перейменовану на Державну премію СРСР). Ця нагорода підтвердила його статус одного з провідних оперних солістів країни.
Голос Арнольда Азрікана характеризувався як класичний драматичний тенор (tenore di forza). Він мав густий, об'ємний нижній регістр, насичену середину та блискучі, стійкі верхні ноти. Співак володів бездоганним legato та широкою палітрою динамічних відтінків, що дозволяло йому легко переходити від потужного фортіссімо до м'якого, проникливого піаніссімо.
Серед найважливіших партій, які увійшли до золотого фонду виконавського мистецтва Азрікана, слід відзначити:
Крім західноєвропейської та російської класики, Азрікан приділяв значну увагу творам українських композиторів. Він виконував партії в операх Миколи Лисенка та радянських авторів, прагнучи донести специфіку українського мелосу та вокального стилю до широкого загалу.
З роками, не полишаючи вокальної практики, Арнольд Азрікан почав активно цікавитися питаннями оперної режисури та музичної драматургії. Його глибоке розуміння законів сцени, знання специфіки акторської гри та взаємодії між солістами, хором і оркестром дозволили йому успішно реалізувати себе як режисер-постановник.
У пізніший період свого життя Азрікан працював у різних оперних театрах, зокрема в Баку (Азербайджанський театр опери та балету) та Куйбишеві (нині Самара). На цих сценах він не лише співав, а й здійснив постановки кількох оперних вистав, які отримали позитивні відгуки театральної критики. Його режисерський метод базувався на суворому дотриманні авторського задуму композитора, ретельному опрацюванні психологічних портретів персонажів та відмові від штучної декоративності на користь внутрішнього змісту твору.
Важливою сторінкою біографії митця стала його педагогічна діяльність. Арнольд Азрікан викладав сольний спів у музичних навчальних закладах тих міст, де працював. Як педагог, він вимагав від своїх учнів не лише технічної досконалості, а й глибокої інтелектуальної праці над текстом і музикою. Він навчав молодих співаків берегти голос, правильно розподіляти сили під час виконання великих партій та завжди залишатися на сцені щирими. Багато його вихованців згодом стали провідними солістами оперних театрів.
Життєвий шлях видатного співака та режисера завершився 19 липня 1976 року в Куйбишеві (нині Самара), де він провів останні роки свого життя, залишаючись до кінця днів відданим мистецтву.
Історичне значення діяльності Арнольда Григоровича Азрікана для української та загальноєвропейської музичної культури полягає у високих стандартах виконавства, які він утвердив своєю творчістю. У часи, коли оперний театр зазнавав трансформацій, Азрікан залишався послідовним прихильником класичної традиції, де вокал і драма перебувають у неподільному синтезі.
Його внесок у розвиток оперних театрів Одеси, Харкова та Києва став міцним фундаментом, на якому продовжувала розвиватися українська вокальна школа другої половини ХХ століття. Мистецтво Арнольда Азрікана, зафіксоване в нечисленних аудіозаписах та спогадах сучасників, залишається взірцем для сучасних дослідників оперного театру, молодих виконавців та всіх шанувальників академічного вокального мистецтва. Його ім'я назавжди вписане в пантеон видатних українських співаків, які піднесли національну культуру до світових вершин.
В історії української культури постать Семена Степановича Гулака-Артемовського посідає фундаментальне місце. Співак (баритон, бас-баритон), композитор, драматичний актор та драматург, він увійшов у літопис вітчизняного мистецтва насамперед як автор першої української класичної опери «Запорожець за Дунаєм». Його творчість заклала тривкі підвалини для розвитку національного оперного театру, продемонструвавши можливість органічного поєднання європейських композиторських традицій із самобутнім українським музичним фольклором та комедійною побутовою драмою.
Будучи провідним солістом імператорських театрів, Гулак-Артемовський здобув визнання як один із найкращих виконавців своєї епохи. Водночас він ніколи не переривав зв'язків із рідною землею, що знайшло втілення у його композиторській спадщині, яка стала невід'ємною частиною національного культурного коду.
Походження, ранні роки та формування таланту
Семен Гулак-Артемовський народився 16 лютого (4 лютого за старим стилем) 1813 року в сотенному містечку Городище Київської губернії (нині Черкаська область). Він походив із давнього козацького роду, представники якого належали до духовенства. Батько майбутнього композитора, Степан Петрович Гулак-Артемовський, був священником місцевої Покровської церкви. Дядько Семена — Петро Петрович Гулак-Артемовський — увійшов в історію української літератури як відомий поет, байкар та професор і ректор Харківського університету.
Родинне середовище та релігійне виховання сприяли ранньому залученню хлопчика до музики. Семен мав винятковий за чистотою та силою голос, тому вже в дитячому віці почав співати в церковному хорі. Прагнучи дати синові традиційну для роду освіту, батьки віддали його на навчання до Київського духовного училища, а згодом — до Київської духовної семінарії.
У Києві талант молодого співака швидко помітили. Завдяки красивому дисканту його залучили до митрополичого хору Софійського собору, а пізніше — до хору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Музична атмосфера Києва 1830-х років, спілкування з провідними хормейстерами та вивчення церковних партитур стали першою серйозною практичною школою для майбутнього митця.
Вирішальна зустріч: Михайло Глінка та переїзд до Петербурга
Поворотним моментом у долі Семена Гулака-Артемовського став 1838 рік. Під час візиту до Києва видатний російський композитор Михайло Іванович Глінка, який на той час займався пошуком здібних співаків та красивих голосів для Придворної співацької капели в Санкт-Петербурзі, почув спів молодого семінариста. Глінка був настільки вражений вокальними даними Семена (що на той час трансформувалися у глибокий, оксамитовий баритон), що запропонував йому кардинально змінити життєвий шлях і переїхати до столиці імперії.
У тому ж 1838 році Гулак-Артемовський прибув до Санкт-Петербурга. Михайло Глінка взяв молодого співака під свою безпосередню опіку: він поселив його у власному помешканні, безкоштовно давав уроки вокалу, розробляв методику постановки голосу, навчав музичної грамоти та італійської мови. Глінка також увів Семена в коло столичної художньої інтелігенції, де відбулося його знайомство з поетом Тарасом Шевченком, художником Карлом Брюлловим та іншими діячами культури. Між Гулаком-Артемовським та Шевченком зав'язалася глибока і тривала дружба, яка тривала до кінця життя поета.
Італійський період: Європейське шліфування майстерності (1839–1842)
Оцінюючи масштаб обдарування свого вихованця, Михайло Глінка зрозумів, що для повноцінного оперного старту Семену необхідна європейська вокальна школа. За фінансової підтримки меценатів та благодійних концертів, організованих Глінкою, у 1839 році Гулак-Артемовський вирушив на навчання за кордон.
Спочатку співак прибув до Парижа, де брав уроки у відомих французьких майстрів. Згодом він переїхав до Італії — визнаного центру тогочасного оперного мистецтва. У Флоренції Семен навчався під керівництвом авторитетного педагога Марко Романі. Інтенсивні заняття принесли швидкі результати: Гулак-Артемовський повністю опанував складну техніку італійського бельканто, розвинув акторську майстерність і розширив діапазон свого голосу.
У 1841 році відбувся його професійний оперний дебют на сцені театру у Флоренції, де він успішно виконав кілька партій в операх італійських композиторів. Проте італійський період виявився нетривалим — у 1842 році через фінансові труднощі та офіційне запрошення від дирекції імператорських театрів співак повернувся до Санкт-Петербурга.
Блискуча вокальна кар'єра на імператорській сцені
Після повернення з Італії у 1842 році Семен Гулак-Артемовський був прийнятий солістом до трупи Імператорської російської опери в Санкт-Петербурзі (сцена Олександринського, а згодом Маріїнського театрів). На цій сцені він беззмінно виступав протягом двадцяти двох років — до 1864 року.
Гулак-Артемовський швидко посів статус провідного соліста. Співак володів потужним, але водночас надзвичайно гнучким голосом широкого діапазону, що дозволяло йому з однаковим успіхом виконувати як баритонові, так і басові партії. Крім того, він мав виняткові акторські здібності, яскравий темперамент та глибоке відчуття сценічного підтексту, що робило його образи психологічно переконливими.
За роки роботи в театрі він виконав понад п'ятдесят провідних партій у класичному вітчизняному та світовому репертуарі. Серед його найвизначніших вокально-сценічних досягнень:
Паралельно з оперними виставами Гулак-Артемовський часто виступав у драматичних антрепризах та водевілях, виявляючи непересічний хист комічного актора. Його концертна діяльність включала виконання романсів та українських народних пісень, які він часто пропагував на великосвітських музичних вечорах.
«Запорожець за Дунаєм»: Народження національної опери
Наприкінці 1850-х років Гулак-Артемовський дедалі частіше звертається до композиторської творчості. Головною справою його життя стало створення оригінального українського оперного твору. Результатом тривалої праці стала триактна комічна опера «Запорожець за Дунаєм», роботу над якою було завершено у 1862 році.
Семен Степанович виступив не лише як композитор, а й як автор лібрето. В основу сюжету він поклав історичні факти, пов'язані з долею запорозьких козаків, які після руйнування Запорозької Січі у 1775 році були змушені переселитися на території, підвладні Османській імперії (в турецькі володіння за Дунаєм). Драматургія твору побудована на глибокій тузі козаків за рідною батьківщиною та їхньому прагненні за будь-яку ціну повернутися в Україну.
Музично-сценічна структура опери «Запорожець за Дунаєм» базується на традиціях італійської комічної опери (opera buffa) та класичного українського вертепу й побутового театру, де розгорнуті вокальні номери чергуються з розмовними діалогами. Композитор майстерно використав інтонаційне багатство української народної пісні. Партитура опери просякнута фольклорними мотивами: романсовими, танцювальними (гопак, козачок) та лірико-епічними елементами.
Прем'єра опери «Запорожець за Дунаєм» відбулася 25 квітня (13 квітня за старим стилем) 1863 року на сцені Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. Гулак-Артемовський сам виступив режисером постановки та виконав головну чоловічу партію — козака Івана Карася. Образ Карася, створений композитором, став еталоном українського комічного хара́ктерного героїзму, що поєднував у собі народний гумор, хитрість та щиру любов до рідної землі. Партію дружини Карася, Одарки, виконала відома співачка Ольга Петрова. Вистава мала величезний успіх серед публіки, критики відзначали яскраву національну самобутність музики та високу сценічну культуру постановки.
Незважаючи на вдалий старт, сценічна доля твору в Російській імперії виявилася непростою: після кількох показів оперу було вилучено з репертуару через посилення цензурного тиску на українську культуру. Повноцінне повернення «Запорожця за Дунаєм» на сцену відбулося вже у 1880-х років завдяки театральним трупам Марка Кропивницького та Михайла Старицького.
Інші композиторські та літературні спроби
Хоча «Запорожець за Дунаєм» затьмарив інші творчі здобутки Гулака-Артемовського, його композиторський та драматургічний доробок не обмежується цим твором. Серед його робіт:
Важливою частиною його спадщини є також збирання та аранжування українського фольклору. Гулак-Артемовський здійснив професійну музичну редакцію та гармонізацію багатьох народних пісень, підготувавши їх до видання та концертного виконання.
Останній період життя: Москва
У 1864 році, після завершення багаторічного контракту з дирекцією санкт-петербурзьких театрів, Семен Гулак-Артемовський переїхав до Москви. Протягом 1864–1865 років він виступав на сцені Большого театру, проте проблеми зі здоров'ям (зокрема прогресуюча втрата голосу) змусили його завершити професійну вокальну кар'єру.
Залишивши театр, Семен Степанович відійшов від активної музичної діяльності. У цей пізній період він серйозно захопився медициною, зокрема народними методами лікування та гідропатією, надаючи безкоштовну допомогу хворим. Також він уклав оригінальну рукописну працю «Статистично-географічна таблиця міст Російської імперії».
Життєвий шлях видатного майстра завершився 17 квітня (5 квітня за старим стилем) 1873 року в Москві. Причиною смерті стало запалення легень. Поховали Семена Гулака-Артемовського на Ваганьковському кладовищі в Москві.
Значення спадщини та пам'ять
Значення діяльності Семена Гулака-Артемовського для української культури є фундаментальним. Написавши «Запорожця за Дунаєм», він відкрив нову еру у вітчизняному професійному мистецтві, довівши спроможність української мови та побутової тематики повноцінно існувати в рамках високого оперного жанру. Його твір став прямим джерелом натхнення для наступних поколінь українських композиторів, насамперед для Миколи Лисенка, який продовжив та поглибив закладені ним традиції.
Сьогодні опера «Запорожець за Дунаєм» є беззаперечним шедевром національної класики, який не сходить зі сцен провідних оперних театрів України та регулярно виконується за кордоном. Пам'ять про митця увічнена на його батьківщині в Городищі, де діє Музей С. С. Гулака-Артемовського та встановлено пам'ятник композитору. Його ім'я носять музичні заклади, вулиці в багатьох містах України, а його творча спадщина залишається яскравим прикладом високої професійної майстерності та щирого служіння національній культурі.
Борис Романович Гмиря (5 серпня 1903 — 1 серпня 1969) — видатний український оперний та камерний співак, володар голосу бас-кантанте. Його ім'я займає одне з найважливіших місць в історії музичної культури України та Європи ХХ століття. Протягом своєї мистецької кар'єри він створив еталонні образи в класичному оперному репертуарі, а також зробив значний внесок у популяризацію української народної пісні та академічної камерної музики. Співак вирізнявся не лише унікальними природними даними, але й глибоким аналітичним підходом до виконання кожної партії, що стало наслідком його незвичного шляху до професійної музики.
Борис Гмиря народився у місті Лебедин, що належало до Харківської губернії (нині Сумська область), у родині робітника-муляра. Родина жила в складних матеріальних умовах, тому майбутній співак з раннього віку був змушений працювати. З одинадцяти років він наймитував, згодом працював кур'єром, вантажником, матросом у Чорноморському торговому флоті.
Незважаючи на відсутність початкової музичної освіти, Гмиря з дитинства виявляв інтерес до співу. У Лебедині він співав у місцевому церковному хорі, де отримав перші навички роботи з нотним текстом та ансамблевого звучання. Однак у юнацькі роки він не розглядав музику як можливу професію, зосередившись на здобутті технічної спеціальності для забезпечення стабільного життя.
Шлях Бориса Гмирі до академічної сцени був нетиповим. У 1930 році він вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. Під час навчання в інституті він почав брати активну участь у студентській художній самодіяльності. Його вокальні дані привернули увагу фахівців, і йому порадили звернутися до професійних педагогів.
У 1930 році Гмиря вступив до Харківської консерваторії (нині Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського). Його викладачем став відомий педагог, професор Павло Голубєв, який зіграв ключову роль у формуванні технічної бази співака. Протягом кількох років Борис Гмиря паралельно навчався у двох вищих навчальних закладах. У 1935 році він отримав диплом інженера-будівельника і навіть встиг попрацювати за спеціальністю, однак у 1939 році з відзнакою закінчив консерваторію, остаточно обравши шлях професійного музиканта.
Технічна освіта наклала значний відбиток на метод роботи співака. Сучасники та дослідники його творчості відзначали надзвичайну системність, точність та дисциплінованість у вивченні партитур, що було характерним радше для інженера, ніж для представника богеми.
Професійний дебют Бориса Гмирі на оперній сцені відбувся у 1936 році, ще під час його навчання в консерваторії. Він став солістом Харківського театру опери та балету. На цій сцені він виконав свої перші значні партії, серед яких Султан у Запорожці за Дунаєм Семена Гулака-Артемовського.
У 1939 році Гмиря отримав запрошення приєднатися до трупи Київського державного театру опери та балету імені Тараса Шевченка (нині Національна опера України). Того ж року він взяв участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві, де здобув другу премію. Ця нагорода принесла йому визнання на рівні всього Радянського Союзу та закріпила за ним статус одного з найперспективніших басів свого покоління. Переїзд до Києва відкрив для співака нові можливості для розширення репертуару та співпраці з провідними диригентами і режисерами того часу.
З початком німецько-радянської війни у 1941 році обставини склалися так, що Борис Гмиря не зміг евакуюватися разом з основною частиною трупи Київської опери. Він залишився на окупованій території. Певний час він перебував у Полтаві, а згодом переїхав до Кам'янця-Подільського.
Перебуваючи в окупації, співак продовжував виступати, що пізніше стало причиною серйозних проблем із радянською владою після повернення контролю над українськими територіями. Після закінчення війни факт перебування на окупованій території та концертна діяльність у цей період викликали підозри з боку державних органів, що тимчасово ускладнило його кар'єру і закрило можливість гастролей за кордоном на певний час. Проте завдяки безперечному таланту та заступництву впливових діячів культури Гмирі вдалося уникнути найсуворіших репресій і повернутися на столичну сцену.
Після війни Борис Гмиря відновив свою роботу в Київському театрі опери та балету. 1950-ті роки стали періодом його найвищого творчого розквіту та офіційного визнання. У 1951 році йому було присвоєно звання Народного артиста СРСР, а у 1952 році він став лауреатом Сталінської премії за видатні досягнення у вокальному мистецтві.
Оперний репертуар співака налічував десятки партій. На київській сцені він створив монументальні образи, що увійшли до золотої історії українського театру. Серед найвизначніших оперних робіт Бориса Гмирі:
Тарас Бульба в однойменній опері Миколи Лисенка. Ця партія стала візитною карткою співака. Гмиря трактував образ Тараса не лише як суворого воїна, але і як глибоко трагічну постать, батька, що переживає особисту драму на тлі історичних подій.
Максим Кривоніс в опері Богдан Хмельницький Костянтина Данькевича. Мефістофель в опері Фауст Шарля Гуно. Гмиря був визнаним майстром перевтілення, і його Мефістофель відзначався витонченим психологізмом, аристократизмом та філософською глибиною, уникаючи шаблонної театральної демонічності.
Борис Годунов у творі Модеста Мусоргського. Гмиря вважався одним із найкращих виконавців цієї ролі у ХХ столітті, розкриваючи складний внутрішній конфлікт і муки совісті царя. Іван Сусанін в опері Життя за царя Михайла Глінки.
Співак також успішно виконував комічні та характерні партії, зокрема Дона Базиліо у Севільському цирульнику Джоаккіно Россіні.
Хоча оперна сцена принесла Борисові Гмирі широку популярність, камерний спів займав рівноцінне, а в останні роки життя — головне місце в його творчості. Камерний репертуар співака налічував понад 600 творів.
Особливу увагу Гмиря приділяв українській музиці. Він був неперевершеним інтерпретатором романсів Миколи Лисенка, Якова Степового, Кирила Стеценка. Завдяки його виконанню багато творів української класики стали відомими далеко за межами України. Співак також здійснив фундаментальну роботу з виконання та запису українських народних пісень. Його інтерпретації пісень Дивлюсь я на небо, Чорнії брови, карії очі, Ой Дніпре мій, Дніпре відзначаються академічною культурою звуковидобування в поєднанні з глибоким розумінням народної інтонації.
Європейська класика в камерному репертуарі Гмирі була представлена творами Франца Шуберта, Роберта Шумана, Едварда Гріга, Йоганнеса Брамса. Зразковими вважаються його виконання вокального циклу Шуберта Зимовий шлях. У цьому складному творі Гмиря демонстрував філігранне володіння нюансуванням, здатність голосом передавати найтонші зміни емоційного стану ліричного героя.
Природа наділила Бориса Гмирю голосом унікального тембру — бас-кантанте (співучий бас). Його голос відзначався м'якістю, оксамитовістю, надзвичайною рівністю звучання в усіх регістрах і великим діапазоном. На відміну від басів-профундо, що вражають потужністю низьких нот, голос Гмирі дозволяв йому виконувати гнучкі, кантиленні фрази, наближаючись за своїми виражальними можливостями до віолончелі.
Критиками та музикознавцями неодноразово підкреслювалася виняткова дикція співака. Кожне слово, проспіване Гмирею, було абсолютно зрозумілим для слухача незалежно від темпу чи гучності виконання. Він вважав слово повноправним партнером мелодії, приділяючи семантиці тексту не менше уваги, ніж вокальній техніці.
Його виконавський стиль був позбавлений зовнішніх ефектів. Гмиря ніколи не форсував звук заради враження. Натомість він використовував широку палітру динамічних відтінків, досконало володіючи технікою піано та мецца-воче. Такий підхід робив його спів глибоко інтелектуальним та психологічно достовірним.
Відомо, що Гмиря вів детальні робочі щоденники, у яких аналізував кожен виконаний твір, занотовував зауваження щодо власного співу, дихання, фразування. Ця постійна саморефлексія дозволяла йому підтримувати високий рівень майстерності до кінця життя.
Авторитет Бориса Гмирі був настільки високим, що сучасні йому композитори часто створювали твори, орієнтуючись саме на його голос. Відомий історичний факт пов'язує українського співака з видатним композитором Дмитром Шостаковичем. У 1962 році Шостакович завершив свою Тринадцяту симфонію для баса, хору басів та оркестру на вірші Євгена Євтушенка. Композитор бачив саме Гмирю першим виконавцем сольної партії і надіслав йому партитуру з пропозицією взяти участь у прем'єрі.
Після тривалого вивчення матеріалу Гмиря відмовився від виконання. Причиною відмови стала не музична складова твору, яку співак високо оцінив, а текст Євтушенка, зокрема вірш Бабин Яр, який на той час викликав гостру політичну дискусію та незадоволення партійного керівництва. Гмиря, пам'ятаючи про свій складний статус через перебування в окупації під час війни, вирішив уникнути політичного ризику.
У 1957 році Борис Гмиря залишив сцену Київського театру опери та балету через конфлікт із керівництвом театру. Після цього він повністю зосередився на концертній діяльності. Незважаючи на відсутність постійної театральної прив'язки, останні десятиліття його життя були надзвичайно продуктивними.
Він активно гастролював республіками Радянського Союзу та країнами Східної Європи, виступав у Болгарії, Угорщині, Польщі, Чехословаччині, Югославії, а також у Китаї. Практично кожен його концерт ставав визначною культурною подією. Паралельно він здійснював активну студійну роботу.
Борис Гмиря пішов з життя 1 серпня 1969 року в Києві, не доживши кількох днів до свого шістдесят шостого дня народження. Похований на Байковому кладовищі.
Спадщина Бориса Гмирі — це сотні аудіозаписів, які сьогодні є цінним матеріалом для вивчення вокального мистецтва. Його дискографія включає повні записи опер, вокальні цикли, народні пісні та романси, видані багатотисячними тиражами на платівках, а згодом оцифровані.
В Україні ведеться значна робота зі збереження пам'яті про співака. У Києві функціонує меморіальна квартира-музей Бориса Гмирі. Засновано Міжнародний конкурс вокалістів імені Бориса Гмирі, який має на меті підтримку молодих талантів. Видані його щоденники, епістолярна спадщина та спогади сучасників, які дають можливість дослідникам глибше зрозуміти масштаб його особистості.
Життя і творчість Бориса Гмирі залишаються взірцем високого професіоналізму, безмежної відданості мистецтву та глибокої поваги до національних музичних традицій. Його голос продовжує звучати в записах, залишаючись еталоном басового співу для багатьох поколінь слухачів та вокалістів у всьому світі.
Коли завіса театру «Гранде» у Брешії повільно опустилася 28 травня 1904 року, у залі запала тиша, яка тривала лише мить. А потім вибухнув шквал. Це не були просто аплодисменти — це була стихія. Джакомо Пуччіні, який лише кілька місяців тому пережив принизливий крах своєї «Мадам Баттерфляй» у міланському «Ла Скала», стояв за лаштунками зі сльозами на очах. Поруч із ним сяяла вона — Соломія Крушельницька. Українка, яка не просто врятувала оперу, а подарувала їй безсмертя.
Соломія народилася 23 вересня 1872 року в селі Білявинці на Тернопільщині в родині священника Амвросія Крушельницького. Її родовід належав до давньої української шляхти, що наклало відбиток на весь її характер: аристократизм духу, незламна воля та глибока повага до власного коріння.
Дитинство Соломії минуло в оточенні народних пісень, які вона вбирала в себе, як губка. Але амбіції дівчини виходили далеко за межі домашнього музикування. У 1891 році вона вступає до Львівської консерваторії. Її вчитель, професор Валерій Висоцький, одразу розгледів у дівчині діамант, проте він був «сирим». Соломія володіла унікальним за діапазоном голосом — лірико-драматичним сопрано в три октави, що дозволяло їй з однаковою легкістю виконувати як тендітні партії, так і потужні вагнерівські ролі.
Мало хто знає, що світова кар’єра Крушельницької могла закінчитися, так і не розпочавшись. За традиціями того часу, донька священника мала вийти заміж і присвятити себе родині. Соломія була заручена з молодим каноніком Зеноном Гутковським. Однак, коли наречений поставив ультиматум — або він, або сцена — Соломія обрала музику. Це був нечуваний скандал для галицького суспільства XIX століття. Вона фактично втекла до Італії, маючи в кишені лише віру в себе та невелику фінансову допомогу батька.
У Мілані її наставницею стала славетна Фауста Креспі. Вона не лише відшліфувала вокал Соломії, а й навчила її «жити» на сцені. Крушельницька була однією з перших співачок, яка приділяла колосальну увагу акторській грі, міміці та костюму. Вона годинами вивчала японську культуру, манери та рухи, щоб перевтілитися в Чіо-Чіо-сан.
Історія з Пуччіні стала легендою. Після провалу прем’єри «Мадам Баттерфляй» у лютому 1904-го, композитор був у розпачі. Критики називали оперу «нудною», а публіка висміювала кожен рух артистів. Пуччіні переробив партитуру і благав Соломію взяти головну партію.
Результат перевершив усі сподівання. 17 разів артистів викликали на біс! Після вистави вдячний маестро подарував Соломії свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй — Джакомо Пуччіні». До кінця життя композитор вважав саме її ідеальною виконавицею цієї ролі.
Соломія Крушельницька була універсальною артисткою. Вона підкорила Париж, Неаполь, Рим, Санкт-Петербург, Каїр та Буенос-Айрес. У Варшаві вона стала справжнім ідолом, де її називали «незрівнянною Галькою» (за головною роллю в опері Монюшка).
Проте особливою сторінкою була її любов до Ріхарда Вагнера. Вона поїхала до Відня, щоб спеціально вивчити німецьку вокальну школу. Її Брунгільда в «Валькірії» та Ізольда в «Трістані та Ізольді» вражали силою та драматизмом. Артуро Тосканіні, найвибагливіший диригент світу, вважав за честь працювати з українкою.
| Період | Основні оперні театри | Визначні партії |
| 1898–1902 | Велика опера (Варшава) | Галька, Аїда, Тетяна |
| 1903–1904 | Ла Скала (Мілан), Театр Гранде (Брешія) | Мадам Баттерфляй, Саломея |
| 1906–1913 | Театр Колон (Буенос-Айрес) | Електра, Валькірія |
| 1915 | Ла Скала (Мілан) | Федра (прем'єра Піццетті) |
Попри тисячі шанувальників, Соломія довго залишалася самотньою, віддаючи всю себе мистецтву. Лише у 1910 році вона вийшла заміж за італійського адвоката Чезаре Річчоні, мера міста Віареджо. Це був союз двох інтелектуалів, сповнений поваги та ніжності. Їхня вілла «Саломе» стала культурним центром, де збиралася європейська еліта.
У 1939 році, після смерті чоловіка, Соломія вирішила відвідати рідну Галичину. Вона не знала, що це подорож в один бік. Почалася Друга світова війна, радянська окупація. Світова зірка, перед якою схилялися королі, опинилася в пастці.
Радянська влада конфіскувала її будинок у Львові, залишивши їй лише одну квартиру. Їй тривалий час не давали радянського громадянства, а отже — і продуктових карток. Вона, яка заробляла мільйони, змушена була давати приватні уроки, щоб вижити. Але навіть тоді вона не зламалася. Ставши професором Львівської консерваторії, вона виховала цілу плеяду українських співаків.
Соломія Крушельницька ніколи не забувала, хто вона. У кожній її програмі обов’язково звучали українські народні пісні. Вона була амбасадоркою нашої культури у світі ще тоді, коли назва «Україна» була маловідомою для іноземців.
Її голос, збережений на старих платівках, навіть крізь шум десятиліть вражає своєю кришталевою чистотою. Вона довела, що українська душа здатна осягнути будь-які вершини світової класики, залишаючись вірною собі.
Сьогодні Соломія Крушельницька — це не просто ім’я в енциклопедії. Це символ того, як талант, помножений на неймовірну працездатність, може змінити історію мистецтва. Для «Українського Музичного Світу» її постать є дороговказом: пам'ятати своє, підкорювати світ і ніколи не опускати планку досконалості.
Народна артистка України, доктор філософії
Народна артистка України,
«Хрест Пошани» «За відродження України» І ступеня,
Медаль «За визначний внесок у поширення ідеї єдності Європи»,
стипендіатка Міжнародного Вагнерівського фестивалю,
лауреатка міжнародних конкурсів,
володарка диплому Книги світових рекордів (Book World Records)
сопрано, музична-громадська діячка, доктор філософії,
почесний професор Університету Ланьчжоу
Лауреатка IV ступеню Першого Всеукраїнського конкурсу солістів–вокалістів імені К. Чічки–Андрієнка (1993, м. Тернопіль). Дипломантка Першого Міжнародного конкурсу оперної, камерної вокальної музики імені І. С. Паторжинського (1997, м. Луганськ). Дипломантка XVII Міжнародного конкурсу вокалістів імені М. І. Глінки (1997, м. Самара, Росія). Стипендіатка Міжнародного Вагнерівського фестивалю (1998, “Richard Wagner Stipendienstiftung”, м. Байройт, Німеччина). Почесна відзнака «Трудова слава» від Міжнародного академічного Рейтингу популярності «Золота Фортуна» (2006). Лауреатка Міжнародної літературно-мистецької премії імені Г. С. Сковороди (2006). Лауреатка IV премії Міжнародного конкурсу вокалістів у рамках Міжнародного музичного фестивалю «Харківські асамблеї» (м. Харків). Заслужена артистка України (2008). Подяка Голови Служби зовнішньої розвідки України (2010). Лауреатка Міжнародного літературно-мистецького фестивалю «Кролевецькі рушники» (2010, м. Кролевець). «Хрест Пошани» «За відродження України» І ступеня (2013). Медаль «За визначний внесок у поширення ідеї єдності Європи» (2013, Київ/Франкфурт на Майні). Народна артистка України (2015). Доктор філософії за спеціальністю «Філософія освіти» (2016). Володарка титулів «Берегиня», «Чарівний голос» та «Визнання року» Національної презентаційно-рейтингової програми «Діловий імідж України» (2011). Почесний професор Університету Ланьчжоу (2019, Lanzhou University, Китайська Народна Республіка).
Закінчила Комсомольську дитячу музичну школу (1988, кл. фортепіано, нині – м. Горішні плавні Полтавської обл.), Рівненський державний педагогічний інститут за спеціальністю «Музика та методика виховної роботи» (1994), Харківський державний інститут мистецтв імені І. П. Котляревського (кл. оперного співу Л. Г. Цуркан, концертмейстерський кл. Д. А. Гендельман, нині – Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського), Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (2021, освітня програма «Публічне управління та адміністрування»).
1994–96 – концертмейстер Харківського ліцею мистецтв № 133 (нині – Харківська спеціалізована школа з поглибленим вивченням окремих предметів № 133 «Ліцей мистецтв»). 1996–2001 – концертмейстер і викладач з вокалу Харківського ліцею мистецтв № 133. Від 2007 і до сьогодні – викладач, доцент (2009), професор (2019) Інституту мистецтв Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Від 2007 – солістка–вокалістка Національної філармонії України.
О. Чубарева – яскрава, неординарна співачка, цікавий інтерпретатор з широким діапазоном, силою, харизмою і неперевершеною красою тембру. Рівноцінно володіє всіма особливостями камерного та оперного виконавства, різними музичними стилями та жанрами – від Й. С. Баха до А. Шенберґа, від старовинної музики до авангарду. Універсальне сопрано співачки дозволяє поєднувати академічний спів із джазом, естрадою, “classical crossover”. Виконувала провідні партії у світових прем’єрах опер «Біг» В. Бібіка (2010, партія Марії Костянтинівни, диригент–постановник Р. Кофман), «Сільська опера» Є. Станковича (Росія, м. Тюмень), опері–балеті «Вій» В. Губаренка (2009, партія Няньки Панни Сотниківни, режисер–постановник Т. Федорова), літературно-музичній виставі «Майська ніч, або Утоплена» М. Лисенка (2009, партія Галі, режисер – Т. Федорова, диригент–постановник – І. Гамкало), «Черевички» П. І. Чайковського (2009, партія Оксани, дочки Чуба, Харківський державний академічний театр опери і балету (ХАТОБ) з нагоди 200–річного ювілею письменника режисер–постановник І. Нестеренко); сольні партії у Коронаційній месі (Krönung messe) C–Dur, KV 317 В. А. Моцарта (2008), у Симфонії–кантаті № 2 «Хвалебна пісня» для солістів, хору і симфонічного оркестру Ф. Мендельсона (2008), у “Stabat Mater” Дж. Россіні (2010).
У репертуарі О. Чубаревої – оперні партії: Маргарити («Фауст» Ш. Гуно), Дідони («Дідона і Еней» Г. Перселла), Мі-мі («Богема» Дж. Пуччіні), Ізольди («Трістан і Ізольда» Р. Вагнера), Тетяни («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Оксани («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака–Артемовського), Мікаели («Кармен» Ж. Бізе); твори світової й української класики, неаполітанські пісні, українські народні пісні в обробці М. Лисенка, А. Кос–Анатольського, Д. Задора, М. Стецюна, М. Вілінського, Ю. Карнауха, О. Доскалова та ін.
Серед мистецьких проєктів О. Чубаревої – «Від Франка до Рильського – лине в співі мова українська», «Рідна мова калинова», концертні програми – «Франц Шуберт», 210-річчю від дня народження присвячується (2007); «Фестиваль творчої молоді Національної філармонії України» (2008); «Петро Ілліч Чайковський» (2008); «Роман Кофман. Цикл концертів “Український авангард”» у рамках Міжнародного музичного фестивалю «Київська весна» (2010); «Опера. Джаз. Блюз» (2012); Концерт циклу «Великі поети в музиці», присвячений Л. Костенко (2013); «Два генії поезії» (концерт присвячений 200-річчю від дня народження Великого Кобзаря і М. Лермонтову) (2014); Концерт циклу «Великі поети в музиці» До 125-річчя від дня народження А. Ахматової (Горенко) (2014); «Вечір іспанської сарсуели у філармонії (2016, світова прем’єра); Літературно-музична композиція за творами Л. Костенко «Сьогодні день такий…» (2016); “Lady Opera”. День Незалежності України (2016, Співоче поле, м. Київ); «Єдина Україна» (2021); Міжнародний арт–проєкт «Єднаймося!» до 30-ї річниці Незалежності України (2021, м. Горишні плавні Полтавської обл.); «Хіти саундтреків» (2023); «Pasion» (2023); «Романс про кохання» (2023); «Янголи мистецтва», присвята загиблим артистам (2023); «Червона рута», 75-річчю Володимира Івасюка присвячується (2024); “Cherchez la femme” (2024); «Квітка Цісик. Tribute» (2024); “Bel сanto” (2024); «1+1 Ріхард» (твори Р. Вагнера і Р. Штрауса) (2024); «Diva» (до 100-річчя М. Каллас) (2024).
Виступала із Академічним симфонічним оркестром Національної філармонії України під керівництвом Р. Комфана, Р. Касеро (Іспанія), Дж. Крочі (Італія), І. Палкіна, М. Дядюри, Заслуженим академічним симфонічним оркестром Національної радіокомпанії України під керівництвом В. Протасова, В. Литвиненка, Полтавським симфонічним оркестром Полтавського академічного обласного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя під керівництвом В. Скакуна, Симфонічним оркестром Вінницької філармонії під керівництвом Г. Куркова, Камерним оркестром Рівненської обласної філармонії під керівництвом І. Муравйова, Заслуженим академічним Ансамблем пісні і танцю Збройних Сил України під керівництвом Д. Антонюка, Національним президентським оркестром під керівництвом В. Василенка, Національним академічним духовим оркестром України під керівництвом О. Рощака, Академічним хором імені П. Майбороди Національної радіокомпанії України під керівництвом Ю. Ткач, Академічним хором імені В’ячеслава Палкіна Харківської обласної філармонії під керівництвом А. Сиротенко, Національним академічним оркестром народних інструментів України під керівництвом В. Гуцала, О. Кунтія, І. Кореня, Камерним оркестром «Ренесанс» Маріупольської камерної філармонії під керівництвом В. Крячка, Муніципальним камерним хором «Хрещатик», Камерним хором «Кредо», Дитячим хором «Щедрик», Великим дитячим хором Національної радіокомпанії України під керівництвом Т. Копилової, Групою хорової капели «Дзвіночок», Народним колективом «Дитяча опера» під керівництвом Н. Нехотяєвої, Шоу–балетом «А6», ансамблем «Рідні наспіви», ансамблем народних інструментів «Дивограй», Квартетом баяністів імені Миколи Різоля, Квартетом гітаристів «Київ», режисерами – І. Нестеренко, В. Лукашевим, Т. Федоровою, Р. Кофманом; диригентом – А. Шароєвим; сопрано – А. Родіною, В. Матюшенко, Є. Ліпітюк; мецо-сопрано – О. Романенко, А. Швачкою, О. Табуліною, тенорами – А. Гнатюком, І. Борком, І. Лозано (Іспанія), Е. Феррер (Іспанія), М. Пізапіа (Італія), Л. Декаро (Італія), К. Оресте (Італія), Д. Каваццін (Італія), К. Річчі (Італія), О. Востряковим, С. Бортником, С. Максутовим, В. Одринським, Д. Сагіровим, П. Міжурою, М, Чорним, В. Лісковецьким, П. і П. Приймаками, О. Гурцем; баритонами – В. Тіткіним, Р. Страховим, А. Юрченком; басами – А. Кочергою, Т. Штондою, О. Харламовим (Печенкіним), А. Гнатюком, Р. Смоляром; скрипалем – В. Попадюком; піаністами – Е. Пірадовою, Т. Андрієвською, І. Порошиною, Н. Афанасьєвою, М. Віхляєвою, В. Кнорозком; органістами – В. Михалюком, В. Балаховською, Т. Жук-Сєдовою; музикознавцями – С. Корецькою, О. Колодуб, М. Бахуринською; майстрами художнього слова – А. Паламаренком, Б. Лободою, О. Хмель, О. Захаревич, О. Рудьком, Н. Насікан, В. Бондарчук та ін.
Має записи на Українському радіо і телебаченні. Брала участь у телевізійних марафонах пам’яті М. Джексона; «Африканські пристрасті», присвяченому чемпіонату світу з футболу; у Днях Києва у м. Кіото (Японія), у концерті «Зірки опери» до Дня Незалежності України; у концертах, присвячених Дню України в Парламенті Ради Європи (м. Страсбург, Франція) і на щорічному прийомі мера Страсбурга у Палаці Жозефіни, у концерті «Майстер хорового співу», присвяченому 75-річчю від дня народження В. Палкіна (2010). Член журі Всеукраїнського конкурсу імені Р. Кириченко та програми «Нові імена України».
Гастролювала у Угорщині, Франції, Іспанії, Італії, Німеччині, Люксембурзі, Польщі, Австрії, Чехії, Росії, США, Японії, Ірландії.
О. Чубарева – автор ідеї, продюсер, режисер власних проєктів. Нею зареєстрована торгова марка “Lady Оpera”. У 2013 був започаткований міжнародний авторський мистецький проєкт “Lady Opera” – музичне дійство, що поєднує академічний вокал, хор і симфонічний оркестр, класичну і сучасну музику. Відбувались концерти на престижних сценах і на головній сцені країни – у Національному палаці «Україна». Були представлені унікальні шоу–програми за участю зірок світової опери з Італії та Іспанії, солістів Arena di Verona та La Scala: «Lady Opera і зірки світової сцени», (2013), «Europe» (2015), «Сни Роксолани» (2016), “Vivere” (2018). Концерти проєкту були окрасою та урочистим дійством open air під час щорічних святкувань Дня Незалежності України. Ювілейний концерт в Колонному залі Національної філармонії України до 10-ї річниці міжнародного проєкту “Lady Opera” (2023) був виявом шани музикантам, артистам, які брали у ньому участь всі ці роки та подяка всім, причетним до проєкту.
У 2025 році О. Чубарева увійшла до Книги світових рекордів (Book World Records) і стала володаркою диплому про встановлення світового рекорду: «Тріумфальний марафон оперного мистецтва: найбільша кількість оперних шедеврів, виконаних однією співачкою в межах однієї концертної програми» (арії з опер, В. Белліні, Г. Доніцетті, А. Понк’єллі, Р. Вагнера, П. Масканьї, Ж. Бізе, Дж. Пуччіні, Дж. Верді, А. Каталані, Ф. Чілеа).
Любов до української пісні та бажання надати їй нового звучання в джазовій обробці надихнули О. Чубареву на створення альбому «Не питай» (2013, студія звукозапису «Комора», зведення та мастерінг Є. Положнікова).
Зірка на ім’я OLGA CHUBAREVA, розташована між сузір'ями Ліри та Лебедя та занесена в міжнародний каталог KEPLER під номером KIC 8105550.
Вихована в мистецькій родині музикантів, художників, ювелірів, як продовжувач сімейних традицій багатьох поколінь, Ольга Чубарева успішно займалася гравіюванням по металу. Здавалося б, це суто чоловіча справа, та Ольга прикрашала рушниці, шаблі. Крім того, оправляла ікони різьбленими шатами. До того ж, малювала і займалася гончарством. А ще вона захоплюється дизайном одягу та інтер’єру, активно брала участь у проектуванні власного заміського будинку своєї мрії. Професійні архітектори та будівельники були у захваті від неординарних свіжих ідей та рішень планування й оформлення будинку.
Виростила та виховала сина Святослава. Випускник юридичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, здобув магістерську освіту за фахом міжнародного економічного права. Також захоплювався музичним мистецтвом, зокрема навчався грі на гітарі та вокалу. Брав участь разом з мамою у Міжнародному фестивалі родинної творчості Світлани та Віталія Білоножків «Мелодія для двох сердець».
За матеріалами статті О. М. Гуркової, опублікованій у Енциклопедії сучасної України від Інституту енциклопедичних досліджень НАН України
