Menu
Menu

Яковчук Олександр Миколайович

1952

Олекса́ндр Микола́йович Яковчу́к (21 травня 1952, с. Черче, Смотрицький район Кам'янець-Подільська область (нині Чемеровецький район, Хмельницька область)) — український композитор, Заслужений діяч мистецтв України, лауреат державних та міжнародних премій, член Національної спілки композиторів України та Ліги композиторів Канади, член канадського Музичного центру, професор кафедри композиції Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського.
Народився 21 травня 1952 року в селі Черче Смотрицького району Кам'янець-Подільської області (тепер Чемеровецького р-ну, Хмельницької обл.) у родині службовців. (Батько Микола Антонович — вчитель історії, мати Ганна Іванівна — лікар). Знайомство із музикою почалося з гри на трубі у шкільному духовому оркестрі.

З 14 років починає вправлятися у грі на фортепіано з приватними вчителями у місті Кам'янець — Подільському.

У 1968 році закінчує фортепіанне відділення Кам'янець — Подільської міської музичної школи ім. Т. Ганіцького та вступає на теоретичне відділення Хмельницького музичного училища ім. В. Заремби. На першому курсі під впливом старших товаришів-студентів випробовує себе як композитор.

Після закінчення 3-го курсу музичного училища їде прослуховуватися до Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського на кафедру композиції, де отримує рекомендацію для вступу у консерваторію до закінчення музичного училища.

У 1971 році вступає на композиторський факультет Київської консерваторії, яку успішно закінчує у 1976 році, написавши оперу «Незабутнє» на власне лібрето за мотивами однойменної повісті О. Довженка.

Пізніше, у 1977 році, ця опера була прийнята до постановки в Оперній студії Київської консерваторії.

З 1976 по 1979 роки працює редактором у відділі української музики на Республіканському радіо.

З 1979 по 1983 роки — завідувач музичною частиною у новоствореному Київському Молодіжному театрі.

З 1983 року — на творчій роботі. 1990 року разом із сім'єю виїздить до Югославії, де у м. Нові Сад працює концертмейстером у місцевому оперному театрі, а також хормейстером у відомому сербському хорі «Светозар Марковіч». Відроджує хор «Барвінок» при українському мистецькому товаристві. Через 2 роки «Барвінок» стає лауреатом загальносербського фестивалю у м. Рума.

У 1992 році у зв'язку із військовими подіями в Югославії повертається в Україну.

З 1992 по 1994 рік на творчій роботі. Фактично, у зв'язку з важкою економічною ситуацією в Україні, стає безробітним. Маючи на руках трьох малолітніх дітей, приймає рішення у пошуках роботи їхати до Канади.

З 1994 по 2009 рік працює на різних посадах у музичних закладах м. Торонто. Член Ліги композиторів Канади та Канадського Музичного Центру з 1996 року. Голова журі у номінації «Композиція» на «Kiwanis Music Festival», почесний президент «Etobicoke Music Festival».

У 2009 році повертається до Києва і починає працювати на кафедрі композиції Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, де працює на посаді професора у даний час.

Автор опери, балету, двох ораторій, тридцяти двох кантат, восьми симфоній, трьох симфонічних поем, семи інструментальних концертів, творів для естрадно-симфонічного оркестру та оркестру українських народних інструментів, великої кількості оригінальних хорових творів духовного та світського спрямування, трьохсот обробок українських народних пісень для різних складів хорів a cappella, семи струнних квартетів, трьох сонат, фортепіанного тріо, значної кількості різноманітних камерних творів, серед яких видне місце посідає цикл концертних прелюдій та фуг для фортепіано, а також автор музики до театральних вистав та кінофільмів. Понад 160 творів композитора вийшли друком в Україні, Росії та Канаді. Випущено також одинадцять авторських аудіо компакт-дисків та два відео. Більше двохсот композицій записано до фонду Національної радіокомпанії України з грифом «зберігати довічно». Музика композитора, без перебільшення, сьогодні звучить практично на усіх континентах земної кулі.

Повна біографія
Дитинство і юність
Музика сучасного українського композитора Олександра Яковчука відкриває слухачам нові світи, полонить яскравими образами й емоційним наповненням, відтворюючи питомо національний ген романтичного світовідчуття українців. Глибоко відображаючи внутрішній світ людини, вона кличе не лише до емоційного співпереживання, але й до значних інтелектуальних зусиль слухачів, зачіпає духовні струни роздуму, осмислення вічних християнських цінностей, внутрішнього пошуку і пізнання людиною самої себе. До мистецького простору України Олександр Яковчук увійшов на початку 1970-х років, коли на зміну шістдесятників прийшло нове покоління композиторів, підхопивши започатковані ними традиції і привнісши чимало своїх відкриттів у створенні музичних творів. Водночас з Яковчуком стали відомими імена Ярослава Верещагіна, Олега Киви, Володимира Зубицького, Віктора Степурка, Ганни Гаврилець, Миколи Ластовецького, Олексія Скрипника, Юрія Алжнєва, Валентини Дробязгіної, Кармели Цепколенко. Дитинство Олександра минуло на мальовничих подільських берегах річки Смотрич, де він народився 21 травня 1952 року в селі Черче Смотрицького району Кам'янець-Подільської області в інтелігентній співочій родині. Його батько — Микола Антонович — викладав історію в загальноосвітній школі, матір — Ганна Іванівна — працювала лікарем місцевої лікарні. Зачарований грою духового оркестру, що складався з колишніх фронтовиків — музикантів, дванадцятирічний хлопець записався у шкільний оркестр, де освоював гру на трубі. Ганна Іванівна, яка у свій час займалася грою на фортепіано, була його першою вчителькою. Далі, після двох років занять гри на фортепіано із професійними приватними вчителями, він у 16 років закінчив Кам'янець-Подільську міську музичну школу і вступив до Хмельницького музичного училища на теоретичний відділ. Тут під впливом інших студентів, які випробовували себе у композиції, зокрема Миколи Ластовецького, юнак відчув смак до творення музики. Далі, як сам Олександр каже, «…завдяки Фортуні в особі моєї матері, яка порадила мені їхати до Києва для показу своїх творів на кафедрі композиції Київської консерваторії, я отримав запрошення для вступу в консерваторію після 3-х курсів музичного училища, тобто без закінчення училища і отримання диплому». Унікальний випадок в історії Київської консерваторії, адже юнак був прийнятий до ВУЗу взагалі без середньої освіти, навіть не маючи атестата зрілості за середню школу! Потім, правда, йому довелося здавати екстерном екзамени на атестат зрілості, але то уже окрема справа, — головним було те, що Олександр з 1971 року вже був студентом композиторського факультету Київської консерваторії.

Навчання в консерваторії
Саме навчання протягом 1971—1976 років у Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського в класі видатного українського композитора, блискучого піаніста Анатолія Панасовича Коломійця (1918—1997), учня уславленого Левка Ревуцького, Олександр вважає найголовнішою складовою свого творчого становлення. Крім того, що Анатолій Панасович мав ґрунтовні знання з музично-теоретичних предметів, він вимагав від молоді відповідального ставлення до навчання, здобуття основ професіоналізму, сам працьовитий, не терпів нехлюйства, легковажності, лінощів. Побачивши у своєму студентові яскравий талант, Коломієць віддавав усі сили, аби його огранити, щиро, по-батьківськи опікувався новим учнем, вболіваючи за якісне професійне становлення Яковчука. Олександр з теплотою та щирою вдячністю згадує також інших своїх вчителів, які навчали його гармонії, аналізу музичних форм, читанню партитур, інструментовці та оркестровці. Це Віталій Дмитрович Кирейко, Микола Васильович Дремлюга та Мирослав Михайлович Скорик.

Результати такого спілкування не забарилися. Ще на студентській лаві з-під пера О. Яковчука з'являється низка самобутніх композицій, що засвідчили новаторський характер його почерку. «Народна сценка» (1972) для квартету дерев'яних духових інструментів, «Соната-поема» (1974) для альта і фортепіано, оригінальний хоровий «Триптих» (1975) для мішаного хору а cappella, «Осіння кантата» (1975) на власні тексти для сопрано і камерного оркестру. Творчий експеримент років навчання — цікаво написані на основі додекафонної техніки поліфонічні варіації для струнного квартету «Метаморфози» (1974) були навіяні «підпільним» ознайомленням (при особистому сприянні Валентина Сільвестрова) з музикою ново-віденців. Вдало написаний твір своєю незвичністю звучання набув розголосу у консерваторському середовищі, його потім демонстрували на Всесоюзній конференції молодих композиторів і музикознавців у Мінську, у пресі дали про цей твір схвальний матеріал.

Завершив О. Яковчук свої студії у консерваторії оперою «Незабутнє» на власне лібрето за однойменною повістю О. Довженка, переконливо довівши своє покликання писати музику. На той час це був перший випадок в історії Київської консерваторії, коли на випускний екзамен з композиції студент представляв оперу. Пізніше твір був поставлений в оперній студії за участю співаків-солістів Елли Акритової, Олександра Мартиненка, Валентини Стрілець та Галини Слуховської. Диригент — Віктор Здоренко.

Симфонічна творчість
Суб'єктивне відчуття неповноти професійних знань, особливо в галузі оркестрування, і бажання опановувати нове у музиці привело О. Яковчука на Всесоюзний семінар молодих композиторів у будинку творчості «Іваново». Там молодого композитора щаслива доля звела з професором Московської консерваторії Юрієм Олександровичем Фортунатовим, котрий допоміг йому пізнати закони «живого дихання» симфонічного оркестру, навчив фундаментальним принципам написання партитури для великого оркестру. Між ними встановилися теплі дружні стосунки, які продовжувались аж до смерті Юрія Олександровича у 1998 році. Буваючи щорічно в «Іваново» протягом 1981—1988 років, Яковчук назавжди позбувся своєї «псевдофобії» щодо оркестрування, і впевнено почав працювати в симфонічному жанрі.

Симфонія № 1 «Біоритми Чорнобиля»
Перша симфонія «Біоритми Чорнобиля», розпочата в 1986 році, одразу після страшної катастрофи в житті України — вибуху атомного реактора на Чорнобильській АЕС. Ця апокаліптична подія дала могутній творчий поштовх композиторові, очевидцю цієї вселенської трагедії, до написання великого симфонічного твору. Тема принесеної мирним атомом біди, що розчахнула життя українців на «до» і «після» катастрофи, висвітлюється як пересторога людству про його діяння, необдуманість яких може мати фатальні, незворотні наслідки для всього сущого на планеті. У симфонії Яковчука втілено особистий досвід митця у цій події (він давав авторські концерти для ліквідаторів у зоні радіоактивного зараження), та усвідомлення значення її глобального характеру для планети людей.

Праця над симфонією одночасно тривала у двох варіантах — для струнного оркестру з ударними та для великого симфонічного оркестру. Перший з них, «камерний екстракт» симфонії, композитор завершив того ж таки року. Але його прем'єра відбулась аж через 4 роки — 9 жовтня 1990 року у рамках Першого Музик — Фесту (під назвою «Біоритми», виконав Київський камерний оркестр під орудою Аркадія Винокурова) у Будинку вчених НАН України. Другий, повний варіант симфонії, Яковчук доопрацьовував аж до кінця 1987 року. Його першопрочитання здійснив симфонічний оркестр Національної радіокомпанії під керівництвом Володимира Шейка в Національній філармонії України у 2006 році, майже через 20 років після написання твору. Наступного року був випущений компакт — диск із записом Першої симфонії (CSF Inc. Productions), куди ввійшли ще Друга симфонія композитора та симфонічна поема «Золоті ворота».

Симфонічна поема № 2 «Золоті ворота» (1982)
Його першим твором, що відбувся як художньо довершене явище, слід вважати симфонічну поему № 2 «Золоті ворота» (1982), приурочену до святкування 1500-річчя заснування Києва. Її світову прем'єру здійснив симфонічний оркестр м. Торонто (Канада) під орудою Володимира Колесника у 1996 році, через 14 років після написання. (У Києві твір прозвучав аж через 23 роки після написання. Його виконав симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України під керуванням Вікторії Жадько у приміщенні Національної філармонії на концертах Київ Мюзик — Фесту 2005 року). Незважаючи на довгий шлях до слухацької аудиторії, серед композицій, написаних до знаменної дати у житті української столиці, вона зайняла одне з почесних місць в осмисленні митцями прадавнього минулого Руси — України. Крім того, в особистій творчій біографії Яковчука вона стала рушійним важелем до започаткування його роботи у жанрі симфонії, позначеному бажанням знайти нову художню якість у втіленні хвилюючих автора задумів такого виміру. Підсвідомо О. Яковчук ще зі студентської лави відчував у собі потенціал композитора — симфоніста. Просто він чекав свого часу, коли його підсвідоме ясно скаже: починай писати симфонію. І от такий час нарешті настав.

Після появи Другої симфонії (1987), як то кажуть, композитор «прокинувся знаменитим», у музичних колах про нього заговорили як про людину обдаровану, з діяльністю котрої пов'язаний подальший розвиток української музичної культури. Прем'єра симфонії відбулася на початку грудня 1987 року у м. Донецьку, де оркестр філармонії ім. С. Прокоф'єва під керуванням головного диригента Валентина Куржева виконав твір на Огляді творчості молодих композиторів України, що присвячувався 70-й річниці Жовтневої революції (неодмінному ідеологічному атрибуту мистецьких заходів радянської доби). У пресі, наголосимо, саме симфонію Яковчука із усього представленого (а це твори понад п'ятдесяти учасників) було названо «художнім відкриттям» цієї мистецької події. Одразу ж після прем'єри симфонію виконав у Києві Державний симфонічний оркестр України (диригував І. Блажков) на Пленумі Київської міської організації СКУ, за ним — на республіканському Пленумі СКУ. І, нарешті, у 1989 році нею у столичній філармонії відкрився черговий з'їзд Спілки композиторів Україні, останній з'їзд радянської доби. Звучала симфонія також на сценічних майданчиках зарубіжжя: у кубинській столиці Гавані (1988, диригент Хорхе Лопес Марін) та югославському місті Нові Сад (1991, диригент Зоран Муліч).

Критики в один голос відзначали щиру емоційність і трагедійний пафос тепло сприйнятої симфонії Яковчука, прагнення до власного світовідчуття, утвердження індивідуального мистецького почерку. Симфонія справила величезне враження своєю концепцією, що явно не вписувалася у загальний вал прославляючих радянську дійсність творів так званих «провідних» українських композиторів із бравурними, оптимістично стверджувальними фіналами. Її завершення було багатозначним, завдяки поступовому стишенню звучання оркестру та розчиненню у звуковому просторі. «Своєрідною інструментальною 3 повістю» назвав твір доктор мистецтвознавства, професор Микола Гордійчук на сторінках журналу «Музика», проголошуючи небуденність таланту молодого автора. Двочастинний варіант циклічності, цього разу об'єднаний на засадах модальної техніки принципом монотематизму, а також амбівалентність драматургії вирізняють цей самобутній зразок музики 1980-х років, що, без перебільшення, відкрив нові обрії українського симфонізму доби горбачовської Перебудови. Вищесказане дає нам можливість зрозуміти питому вагу симфонічного жанру у творчості композитора: — О. Яковчук, безумовно, природжений композитор — симфоніст.

Симфонія №3 "Відгомін дитинства"
Наступні два зразки у цьому жанрі композитор написав, керуючись програмними засадами та залученням вокально — хорового начала. Наблизившись до кантатно-ораторіального типу, композитор поєднав засоби симфонічного розвитку із розвинутим хоровим письмом. Так постали партитури Третьої симфонії «Відгомін дитинства» на вірші Ю. Сердюка (1987, друга, оркестрова редакція, — 2010) та симфонії-реквієму «Тридцять третій» на вірші В. Юхимовича для солістів, мішаного хору та симфонічного оркестру (1990). Виконана вперше на «Прем'єрах сезону» у 2010 році Третя симфонія присвячена перемозі радянського народу у Великій Вітчизняній війні, відображає її події з точки зору дитячого світосприйняття. Цікаво, що незабаром після прем'єри, до твору було долучено відеоряд — кадри воєнної кінохроніки того часу, відтак симфонія прозвучала на Українському телебаченні, здобувши новий, ширший виток виконавської долі.

Симфонія-реквієм "Тридцять третій"
У своїй Четвертій симфонії-реквіємі «Тридцять третій» (січень, 1990) О. Яковчук першим в українській музиці звернувся до табуйованої на той час теми Голодомору. Знайшовши багату, емоційно проникливу основу в поезії В. Юхимовича, поета, котрий в ранньому дитинстві особисто пережив страшний злочин тоталітарного сталінського режиму проти українського народу, а зрілою людиною зумів осмислити його своїми драматичними поетичними строфами, композитор упорядковує задум у шестичастинну композицію із врахуванням традицій поминальної Служби Божої. Зокрема, він аркоподібно вводить у партитуру молитву «Господи, помилуй» як головне тематичне утворення у першій частині, другорядний план у репризі другої частини та резюме фінальної. Тим самим досягнуто цілісне бачення сюжетної канви з її ідеєю поминання мільйонів загублених людських життів, а відтак і похідної від неї ідеєю покаяння. Ознаки реквієму першочергово відчутні на траурному характері твору, тематиці поетичної програми з її ідеєю поминання загиблих від голоду, відтак на використанні у постмодерному музичному тексті канонічної молитви православного обряду, а також досягнутому композитором ефекті духовного очищення слухацької аудиторії.

Вперше симфонію кияни почули 22 листопада 2003 року — через довгих 13 років після її написання — в Національній опері України у виконанні хорової капели Києво-Могилянської Академії «Почайна» (художній керівник Олександр Жигун) та Державного естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Віктора Здоренка. Незабаром, 13 грудня 2003 року під диригуванням Олександра Жигуна твір знову прозвучав у Національному будинку органної та камерної музики, і вже на основі цього концерту було здійснено запис і випущено DVD. У новій редакції (2007) симфонію — реквієм вперше виконали в Москві, в Українському домі, відразу після відомих провокаційних подій російських екстремістів — 24 листопада 2007 року. Друге виконання відбулося навесні 2008-го в Полтаві, третє — 20 жовтня 2008 року в Національному будинку органної та камерної музики. Партитуру було видано 2008 року за фінансової підтримки Фундації ім. Тараса Шевченка з м. Вінніпега й Фонду «Голодомор-33» з м. Торонто.

Симфонія № 5 «Ностальгія»
Наступну, П'яту симфонію (2007), відділяє від попередньої сімнадцять років добровільно — вимушеного мовчання Яковчука-симфоніста, коли він переїхав до Канади і майже перестав систематично писати музику. Назвавши симфонію «Ностальгія», митець висловив у ній свою непогамовну тугу за творчістю, невситимий жаль за минулим життям в Україні, збурення почуттів від повернення до свого єства творця музичних полотен. Тому в партитурі зустрічаються іноді алюзії на власний стиль більш раннього періоду творчості, що помітно на рівні мікроінтонації, загальної драматургії і драматургії тембрів, на рівні жанру в його суто інструментальному сенсі. В одночастинній симфонії використано різноманітні прийоми сучасної композиторської техніки (конкретна алеаторика, додекафонія, модальність, сонористика, комплементарний розвиток оркестрових пластів, що розвиваються одночасно тощо). О. Яковчук вперше по — новаторськи показав тут цікаву роботу з інтонаційним матеріалом за принципом «тема та її тінь». Твір вперше прозвучав 6 квітня 2011 року на «Прем'єрах сезону» у виконанні симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України під орудою В. Шейко.

Самобутньо представлений у доробку Олександра Яковчука дотичний до симфонії жанр інструментального концерту. Звернувшись вперше до нього у 1986 році (Перший альтовий концерт), композитор майже два десятиліття залишив його поза полем своєї уваги. Таке тривале мовчання, очевидно, було часом накопичення творчих ідей, що врешті-решт прорвалися цілою феєрією художньо цікавих композицій. Фактично, за чотири роки, протягом 2005—2006 років він написав шість концертів — ще один для альта, два для скрипки, два для віолончелі, а також для фагота. Визначальний у цьому жанрі принцип концертного змагання, переважно віртуозні партії соліста О. Яковчук підпорядковує вагомому змістові твору, як, наприклад, у Першому віолончельному концерті (2006), присвяченому жертвам політичних репресій в Україні, та Першому скрипковому концерті (2005), присвяченому Голокосту, п'ять частин якого мають програмні назви — «Вступ», «Спокута», «Відродження», «Ламентація», «Поминання».

Фольклористична діяльність та обробки українських народних пісень
Духовні орієнтири Олександра Яковчука сформувалися під впливом родинного середовища та аури малої батьківщини — Поділля, за Лесею Українкою — «Красо України, Подолля, розкинулось мило, недбало…» Саме чарівне Поділля, його численні народні перекази, легенди, пісенний фольклор формували мелодично — інтонаційний світ композитора. Вже у роки навчання в консерваторії ставлення до фольклору у нього набуло усвідомленого, професійного підходу, а саме — розуміння його як праджерела інтонаційності у музиці. Зокрема, спілкування з Анатолієм Коломійцем, котрий у творчості міцно спирався на народні зразки і в тому ж річищі бачив майбутнє свого обдарованого учня, спонукало до заглиблення у роботі над тематизмом власних творів, пошуком адекватних задумові варіантів інтонаційного розвитку. Не менш вагомо позначилась на формуванні світогляду композитора збирацька практика під керівництвом Володимира Матвієнка, тодішнього завідувача Кабінету народної творчості при консерваторії. Власне, організовувані ним упродовж 1962—1984 років щорічні студентські фольклористичні експедиції вплинули на професійне становлення численної генерації фольклористів, музикознавців, композиторів. В їх колі Олександр Яковчук опановував техніку розшифровування народних зразків, записаних на магнітофонну плівку, і, відповідно, норми паспортизації. Саме тут простежується одна із рис людської вдачі композитора, а саме: його прагнення до перфектності, наполегливості у пізнанні невідомого, особливо того, що стосується здобуття основ професіоналізму. Уже після закінчення консерваторії, працюючи редактором музичного мовлення Українського радіо, під час відпустки Олександр неодноразово здійснює самостійні фольклористичні поїздки селами західного Поділля вздовж Збруча, фіксуючи із перших уст народні перлини. Невелику частку (140 пісень) масиву було опубліковано видавництвом «Музична Україна» у 1989 році збіркою, упорядкованою Яковчуком, — «Пісні з Поділля» (накладом у 9 тис. примірників) та «Колядки і щедрівки» (1990), видані ВАУК. Попри це, загалом він зібрав і підготував до друку близько півтори тисячі зразків, записаних не лише в Україні, а також у колишній Югославії та на теренах Пряшівщини (Словаччина). Наприкінці 1980-х років композитор мав намір їх опублікувати у видавництві «Музична Україна», проте рукописи йому повернули, мотивуючи відсутністю коштів на видання. Так до сьогодні у приватному архіві Яковчука зберігаються, очікуючи на оприлюднення, кілька збірок народнопісенної спадщини — результат приблизно двадцятип'ятирічної збирацької діяльності митця, доробок, що може пролити світло на стан існування фольклору згаданих територій, побутування його жанрів, міграційні процеси пісенних інваріантів та інші питання етномузикології. Олександр оптимістично чекає на кращі часи, коли згадані збірки народних пісень побачать світ.

Звісно, такий ретельний підхід до вивчення першоджерел, осмислення їх ладово-інтонаційної парадигми природним шляхом позначилися на власній композиторській творчості О. Яковчука. Зокрема, у портфелі митця є понад двісті п'ятдесят обробок народних пісень для різних хорових складів, де він впроваджує свої, оригінальні принципи обробки народних пісень, докорінно відмінні від усталених в українській класичній музиці, а саме: Олександр Яковчук використовує деякі симфонічні принципи розвитку музичного матеріалу в обробках народних пісень, поступово «симфонізуючи» їх хорову фактуру. Такий новаторський симбіоз двох різних композиторських технік дає абсолютно неочікуваний позитивний результат у цьому жанрі. Обробки композитора мають заслужену популярність. Чимала частка рукописів майстра передається хормейстерами із рук в руки, виконується на численних хорових фестивалях і конкурсах в Україні та в зарубіжжі, допомагаючи виборювати призові місця вітчизняним хоровим колективам. Важливу роль для творення у хоровому жанрі відіграв неоціненний особистий досвід Олександра як хорового співака у колективі Оперної студії Київської консерваторії у роки студентства. Це дозволило йому відчути специфіку хору «із середини», проникнутись запитами виконавців, зрозуміти можливості окремих співаків та хору загалом. Звернення до хорової музики, залюбленість у фонізм вокальної вертикалі, володіння секретами її благозвуччя — характерна ознака авторського стилю митця. За словами композитора Мирослава Корчинського «…вміння Яковчука вирівнювати звучання хору по регістрах і завжди проводити головну музичну тему тими голосами, які найліпше звучать у даній теситурі — риса доволі рідкісна серед сучасних композиторів, але й така, яка імпонує виконавцям». Тому його обробки народних пісень дуже популярні, їх можна знайти в репертуарі багатьох як столичних хорів, так і регіональних.

До прикладу, хор «Хрещатик» під орудою Лариси Бухонської записав два компакт — диски обробок народних пісень композитора, його «Літургію Святого Іоанна Златоустого» (2005) та «Триптих» (1975); жіночий хор Київського музичного училища під керівництвом Галини Горбатенко записав кантати на народні слова «Ой в борі» (1993) та «Пори року» на вірші О. Довгого, псалм № 22 «Господь — то мій пастир» (2006); чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького (керівник Богдан Антків) — кантату на слова І. Малковича «Калинонька» (1987). У виборі репертуару не минають творчості О. Яковчука і яскраві співаки-солісти. Так, неповторно піднесено, з прозорістю духовного осердя звучить записана Марією Стефюк разом із Капелою бандуристів обробка народної пісні «Ой зіронько вечорная», диригент — Микола Гвоздь. Справжньою окрасою одного з торішніх авторських концертів композитора постало виконання солісткою Національної опери ім. Т. Г. Шевченка Зоєю Рожок і Національним оркестром українських народних інструментів під керівництвом Віктора Гуцала фольклорної кантати «Подільські співанки» (1990).

Ораторія "Скіфська пектораль"
Прихильність композитора до монументальних жанрів, особливо пов'язаних зі словом, простежується на прикладі ораторії «Скіфська пектораль» (1990) для солістів, мішаного хору та симфонічного оркестру на вірші друга Олександра Яковчука — поета Бориса Мозолевського (водночас відомого археолога, котрий знайшов цей неоціненний скарб, золоту царську пектораль). У творі втілено волелюбний дух предків українського народу — скіфів — орачів, їх незламну здатність обороняти рідну землю від ворожих зазіхань. Музиці притаманна фрескова манера викладу, переважає тутійний тип оркестрової фактури. Яскрава індивідуальна манера авторського висловлення, монументальність ставить цей твір у ряд найкращих зразків жанру не лише української, але й світової музики.

Протягом останнього десятиліття О. Яковчук вперше у своїй творчості звернувся до духовної музики, зацікавившись жанрами канонічної літургії та псалму. У 2005 році він написав «Літургію Святого Іоанна Златоустого», яка просто і просвітлено звеличує Слово Боже, сповнена віри у милість, ласку Всевишнього. Її щаслива виконавська доля, (а це понад двадцять виконань різними колективами), говорить про те, що твір написано вдало, що він продовжує і примножує славні традиції української хорової музики, партесного концерту, закладені в добу музичного бароко. Так, світова прем'єра Літургії в першій редакції відбулась 26 квітня 2006 року в соборі Св. Олександра (Київ), її виконав камерний хор «Хрещатик» під орудою Л. Бухонської. Вдруге цей твір прозвучав на авторському концерті композитора 9 червня 2006 року у приміщенні Національної філармонії у рамках хорового фестивалю «Золотоверхий Київ». Цим твором також відкривався новий концертний сезон Національної філармонії 2006—2007 року. Згодом частини Літургії прозвучали у Канаді (хор «Відродження», диригент О. Синичак), Великій Британії (хор «Булава», диригент П. Гунька). Після завершення другої редакції (2009 рік) Літургію виконали у Львові «Галицький камерний хор» (керівник В. Яциняк) та в Києві хор «Хрещатик» (керівник П. Струць).

Камерні кантати
Важливим є внесок Олександра Яковчука до жанру улюбленої ним камерної кантати, до якого він звертався у різні періоди творчості і який у його доробку налічує десять творів, представляючи своєрідну лабораторію для поєднання високого поетичного слова з музикою. Цей жанр зародився у вітчизняній музиці на початку 1970-х років, одним з перших продемонструвавши мобільну можливість експерименту на різних рівнях (у драматургії, формі, виражальних засобах, виконавському складі). Процес відгалуження від великої кантати з наявністю у ній симфонічного оркестру, хору, кількох солістів призвів до зменшення складу виконавців: камерну кантату виконують, як правило, один чи два солісти і камерний оркестр (чи камерний ансамбль). Біля витоків жанру стояли композитори Валентин Сильвестров, Олег Кива, Валентин Бібік і тодішній студент Київської державної консерваторії Олександр Яковчук. По-юнацьки відвертою сприймається його перша спроба — «Осіння кантата» (1975) на власні тексти для сопрано і камерного оркестру, де тема кохання подається через призму авторської рефлексії на поетику «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського, змальованого у повісті почуття Марічки та Івана. Втім, твір демонструє самостійне бачення обраної теми. Поетичні рядки вражають нас гармонійністю сприйняття світобудови, де опис людського почуття, його народження, становлення, досягнення вершини і смерті-забуття асоціюється з природою, її осіння пора — то щедрий ужинок зробленого, відчутого, пережитого, але і водночас це — передчуття зимового сну, забуття, відходу. Крізь фольклорні образи Калини — Явора, що уособлюють жіночу та чоловічу долю, опосередковано відтворюється самотність людини. Прем'єру здійснили співачка Елла Акритова та студентський камерний оркестр під керівництвом Олександра Кравчука у Малому залі консерваторії 1975 року. Пізніше кантату виконала і записала у фонд радіо Наталія Кравцова-Воробйова з Київським камерним оркестром під орудою Ігоря Блажкова.

Важливою подією у житті композитора став концерт з п'яти прем'єр нових камерних кантат, що відбувся 3 грудня 2012 року у Будинку архітектора. Кантата «Я до Тебе йшов» на вірші Бориса Олійника для баса (соліст Олександр Бойко) й інструментального ансамблю (2 флейти, фаґот, віолончель, фортепіано) присвячується коханню, що не здійснилося, загубилося на життєвих стежках, лишившись смутним спогадом героя про юність. Митець уклав задум у тричастинну композицію, послідовно відтворюючи повороти сюжету: зустріч — прощання — спогади. Кантаті притаманний яскравий мелодизм, пісенність інтонацій, ліричний нахил вирішення концепції. Кантата «На перехресті серця» (2011) на вірші Петра Перебийноса у виконанні Тамари Ходакової (мецо-сопрано) підхопила високий «градус» схвильованості авторського вислову. Це твір про одвічну синівську любов до матері («Матусю, десь ти за імлою… Дивлюсь я тужно вдалину», І частина), роздуми героя про своє місце на землі («І я на схрещенні орбіт зорю викрешую бентежно», ІІ частина), про швидкоплинність життя («Над бентежною душею, над прожитими літами облітає цвіт вишневий», ІІІ частина), про людську пам'ять («І на дзвінкий Чумацький шлях земною піснею полину», IV частина). У цьому творі композитор також спирався на пісенні інтонації ліричного вислову, а контрастним матеріалом виступали впроваджені елементи ілюстративності у партії фортепіано та віолончелі. Енергетичним згустком вечора виявилась кантата на вірші Василя Стуса «Благая Бога длань» (2011) для баса і камерного оркестру. Обрані О. Яковчуком рядки поета-мученика незвичайні: написані за два тижні до відходу помираючим в радянському казематі поетом кидають звинувачувальний вирок людському гріху і приспаній совісті, радянській системі і тоталітаризму. Відтак і музичне рішення, покладене в чотирьох частинну структуру, випромінює енергетику філософського порядку, сягаючи гостро дисонуючих звучань насиченої експресивністю партитури, яку зуміли глибоко донести О. Бойко і знаковий у популяризації сучасної української музики камерний оркестр «Київська камерата» (художній керівник і диригент Валерій Матюхін). Кантаті «Перегортаючи життя прожите» (2012) для мецо-сопрано і камерного оркестру притаманне вітаїстичне буяння емоцій юного кохання героя віршів Петра Осадчука. Відтак у творі фактурне тло позначене прозорістю викладу для увиразнення партії солістки, яку напрочуд віртуозно провела Т. Ходакова у натхненному супроводі «Камерати». Кантата «Ти» (2011) на вірші Павла Мовчана для тенора і камерного оркестру (соліст Сергій Бортник) тріумфально завершила вечір світових прем'єр. Її високопоетичний задум розкриває тему батьківщини — України через внутрішнє дієве ставлення кожної конкретної людини до своєї рідної землі, до її історії, її майбуття.

Зацікавившись жанром камерної кантати ще у студентські роки, Олександр Яковчук, по суті, стояв біля його витоків. Цей жанр він незрадливо проніс через усе своє життя, час від часу повертаючись до нього. Сьогодні ж, коли вищезгаданий вид музики переживає не найкращі часи, звернемося до оптимістичних слів відомого музикознавця Анатолія Калениченка: «На даний момент, коли в сучасній українській музиці відбувається деяка криза цього жанру, Олександр Яковчук буквально відродив камерну кантату у своїх нових творах».

Вокально-інструментальна творчість
Продовжуючи розповідь про вокально-інструментальну творчість Яковчука, неможливо оминути його унікальний цикл «12 сонетів В. Шекспіра» для баса і фортепіано, написаний на замовлення знаменитого, світової слави оперного співака з Англії Павла Гуньки для «Антології українського солоспіву», ним особисто започатковану. Ця Антологія містить у собі романси двадцяти трьох українських композиторів — класиків, починаючи від М. Лисенка та закінчуючи, власне, Олександром Яковчуком. Свій вокальний цикл «12 сонетів В. Шекспіра» Яковчук написав українською мовою у перекладі Остапа Тарнавського, але так, що можна, не міняючи практично нічого у вокальній партії солоспівів, виконувати їх адекватно англійською мовою в оригіналі, що є у наш час абсолютно унікальним явищем.

В «Антології українського солоспіву» вперше романси українських композиторів виходять на широку міжнародну арену, поряд із творами світової класики. Всі вони будуть виконані і записані на CD знаменитими оперними співаками (до речі, не українцями), разом із ініціатором цієї Антології великим патріотом України Павлом Гунькою. Записи солоспівів стануть доступні кожній зацікавленій особі через мережу Інтернет, разом із нотними записами. Такого грандіозного світового проекту в історії української музики ще не було.

Музика до театральних вистав
У творчій біографії Олександра Яковчука були роки, коли він працював завідувачем музичної частини Київського Молодого театру (1979—1983). Це були, за його ж словами, найщасливіші роки життя, коли можна було жити, повністю занурившись у бурхливе театральне життя Молодого театру, вільно експериментувати з музикою, виходячи із сценічної дії. Надзвичайно плодотворною була ця творча лабораторія для композитора, що у майбутньому дала оригінальні ідеї у музиці інших жанрів. Відтак, у його доробку знаходимо і музику до театральних вистав, як-от «З весною я до тебе повернусь» О. Казанцева, «За двома зайцями» М. Старицького, «Піти і не повернутися» В. Бикова, «Пригоди Аліси у Країні Чудес» Л. Керрола — Б. Заходера, «Три сестри» А. Чехова, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка та інші. (Вистава «За двома зайцями» з музикою композитора за 25 років пройшла рекордну кількість разів в історії світового театру!)

Досвід роботи О. Яковчука в оперній студії Київської консерваторії та Молодому театрі знайшов, у першу чергу, своє яскраве відображення у балеті митця «Пригоди у Смарагдовому місті» (1988 р., лібрето В. Литвинова та О. Балабана за мотивами творів О. Волкова, де вільно перероблені образи й сюжет повісті-казки американського письменника Л. Ф. Баума «Чарівник країни Оз»). Балет було поставлено на сцені Київського державного дитячого музичного театру. Як репертуарний спектакль він з успіхом виконувався там протягом шести років. Фахівець у галузі української балетної музики, Марія Загайкевич, рецензуючи твір, відзначала теплий ліризм, виразну мелодичність музики, чітке розмежування конфліктних образів, притаманне почерку О. Яковчука відчуття танцювального руху, що сприяють дохідливості сценічної дії, отже, й контактові з юною аудиторією.

Поліфонічний цикл «Дванадцять концертних прелюдій і фуґ» (1983) для фортепіано
Як художник постмодерної доби О. Яковчук гостро відчуває час, в якому він живе, прикметний розмірковуванням над поліфонією традицій, своєрідним ретроспективізмом. Це відобразилося в тенденції неокласицизму, дещо помітної в творчості Яковчука, як наприклад, у поліфонічному циклі «Дванадцять концертних прелюдій і фуґ» (1983) для фортепіано (перша виконавиця — дружина композитора Надія Яковчук) й кількох інструментальних сюїтах у старовинному стилі. «Дванадцять концертних прелюдій і фуґ» сприймається концепційно цілісно, ніби своєрідна двочастинна поліфонічна симфонія для фортепіано, а не як розрізнена послідовність мініциклів, побудована за принципом — сім пар по білих клавішах і п'ять по чорних. Оригінальним є спирання на модальну техніку, що в даному жанрі у вітчизняній музиці Яковчук застосував вперше. Беручи за основу лади народної музики, композитор замінював у них деякі щаблі модифікованими, таким чином моделюючи ладовий симбіоз, який ставав новоутвореною модальною лексемою — будівельною засадою усього тематичного простору кожного мініциклу. В результаті такої інвенційності авторського погляду було досягнуто свіжості фонічних характеристик тематизму і гармонічної вертикалі. Новаторський підхід Яковчука простежується і у вільному ставленні до жанрової семантики прелюдій, деколи окресленої точнішим скеруванням, як-от Прелюдія-остінато (in F), Прелюдія-токата (in A), Прелюдія-діалог (in Es), Канон (in Cis). Або ж репрезентації їх у вигляді танцювальної чи поліфонічної форми — Бурре (in Fis), Жиґа (in B). Поодиноким зразком жанрової модифікації фуґи у циклі є Фуґа-токата (in C). Цикл здобув належне визнання серед фахівців та поважне ставлення виконавців. Приміром, симптоматично відгукнувся про нього професор Московської консерваторії ім. П. І. Чайковського, керівник Іванівських творчих семінарів професор Юрій Фортунатов: — «Якби протягом наших семінарів були написані лише прелюдії і фуґи Яковчука, то існування Івановських зустрічей уже б виправдало себе». Міжнародне визнання опусу простежується у схвальних словах професора Університету Конкордія (Канада) Вольфганга Боттенберґа, котрий зауважив, що «…після Баха і Шостаковича саме прелюдії і фуґи Яковчука гідно продовжують цю поліфонічну традицію на сучасному світовому рівні». Широкого розповсюдження цикл набув завдяки відомому піаністові Михайлові Воскресенському, котрий їх впровадив у власний репертуар та з ентузіазмом залучив до виконання студентів свого класу у Московській консерваторії. Не слід забувати, що «Прелюдії і фуґи» вже двічі були видані — у «Музичній Україні» (1988) і канадійському видавництві «Etobicoke Music Festival» (Торонто, 2009), а також записані на компакт-диск Надією Яковчук (CSF Inc. Production, Canada, 2007). Живучи деякий час у Канаді, композитор створив також низку творів для фортепіано дидактичного спрямування — цикли «Дикі звірі Канади» (24 п'єси), «Дванадцять поліфонічних п'єс», «Мініатюри» (55 п'єс), «Десять ансамблів у чотири руки» та Сюїту з балету «Пригоди у Смарагдовому місті».

Камерно — інструментальна творчість Олександра Яковчука, куди належать згадані фортепіанні композиції, у порівнянні з його симфонічними та хоровими полотнами посідає більш скромне місце, але лише в кількісному відношенні. Попри це, тут ми також зустрінемося із глибиною роздумів митця, наснаженістю емоцій, майстерністю письма. Шість струнних квартетів, тріада сонат неоромантичного спрямування, фортепіанне тріо «Місячне світло» з певними алюзіями на імпресіонізм, твори для струнного оркестру, понад два десятки програмних п'єс для різних, переважно солюючих духових інструментів та фортепіано, а також вишукані інструментальні ансамблі для духових жваво виконуються і в студентському середовищі, і концертними виконавцями на концертних майданчиках різних країн.

Музика Олександра Яковчука здобула визнання у світі. Велика її частина вийшла друком у видавництвах України, Росії, Канади (понад 180 творів), записана до «Золотого фонду» Національної радіокомпанії України (понад 200 творів), видані компакт-диски (12 CD та 2 DVD). Це чимало, враховуючи те, що записане становить приблизно одну п'яту частину від усіх його композицій.

Обробки українських народних пісень композитора широко виконуються у країнах, де є українські хори. Серед них хор «Дніпро», хор ім. О. Кошиця, хор «Веснівка» з Канади, капела «Думка» та капела бандуристів ім. Г. Китастого зі США, хор «Булава» з Великої Британії та інші. Можна сміливо стверджувати, що в Україні немає жодного професійного колективу, який би не виконував хорову музику О. Яковчука.

Композитор став лауреатом Республіканської премії ім. М. Островського 1988 року (за Другу симфонію, Концерт для альта з оркестром, Прелюдії і фуґи для фортепіано, цикл «Комсомольські пісні»), лауреатом Всеукраїнської премії ім. І. Огієнка 2013 року (за «Літургію святого Іоанна Златоустого», три Духовні концерти та десять Давидових псалмів у редакції І. Огієнка), а також п'ятьох Всеукраїнських композиторських конкурсів на найкращий твір:

1. Кантата «Я и Солнышко — друзья» на вірші болгарських поетів Н. Зідарова та Л. Станчева для дитячого хору a cappella — I премія (1979);

2. «Місто моєї долі», слова Д. Луценка — I премія, (1982);

3. «Пісня про Україну», вірші В. Дергача для капели бандуристів — II премія, (1983);

4. «На землі Стаханова живем», слова М. Сингаївського — III премія, (1987);

5. «Підорлики», слова Л. Татаренка — II премія, (1988);

1990-х роках О. Яковчук переміг на трьох міжнародних композиторських конкурсах у Швейцарії (за Перший струнний квартет — II премія), Німеччині (за струнне Тріо з кларнетом — III премія), Бельгії (Ґран-прі за кантату «Wallnut Rain»).

У 2012 році композитор був нагороджений Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира III ст. за заслуги у відродженні 11 духовності в Україні. А у 2016 році йому було присвоєне високе звання Заслуженого діяча мистецтв України.

Сьогодні Олександр Миколайович викладає у Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського, він доцент кафедри композиції

Офіційний персональний сайт композитора: ALEXANDERJACOBCHUK.CA [Архівовано 10 січня 2016 у Wayback Machine.] А також на сайті Національної спілки композиторів України, у розділі ПЕРСОНАЛІЇ. [Архівовано 4 травня 2016 у Wayback Machine.]

Ольга КУШНІРУК, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник ІМФЕ імені М. Т. Рильського НАН України

X
Menu
2024 © Ukrainian Musical World
General partner:
Opera World