Павло Гащенко (кінець XIX — початок XX століття) — український кобзар, бандурист, представник харківської (слобожанської) школи кобзарського мистецтва. Учасник знаменитого кобзарського концерту на XII Археологічному з'їзді в Харкові 1902 року та учитель одного з найвідоміших кобзарів XX століття, Івана Кучугури-Кучеренка. Його по батькові в джерелах подають по-різному: Михайлович або Іванович.
Документальних свідчень про Павла Гащенка збереглося мало. Дослідники кобзарства відзначають, що в писемних джерелах про нього обмаль інформації. Точної дати й місця народження не встановлено. Відомо, що він походив з Полтавської губернії, а більшу частину життя прожив на Харківщині, у селі Костянтинівка тодішнього Богодухівського повіту. Нині це територія Харківської області. За деякими даними, він помер 1933 року.
Як і більшість народних співців свого часу, Гащенко належав до кобзарського середовища Слобожанщини. Тут на зламі XIX і XX століть ще зберігалися давні цехові звичаї співців, їхні правила навчання та репертуар.
Щоб зрозуміти місце Павла Гащенка в історії української музики, варто пам'ятати, ким були кобзарі. Це мандрівні співці, здебільшого незрячі. Вони виконували думи, тобто ліро-епічні твори про історичні події та людські долі, а також історичні, побутові й духовні пісні, псальми та танцювальні награвання. Акомпанували собі на кобзі або бандурі.
Кобзарі об'єднувалися в цехи, або братства, з власними правилами. Навчання тривало кілька років і проходило в майстра-наставника. Після його завершення учень отримував право на самостійне виконавство. Цей обряд мав назву «відклінщина», або «визвілка». Без нього співця не визнавали повноправним членом кобзарської громади.
На кінець XIX століття дослідники виокремлювали кілька регіональних шкіл кобзарства: полтавську, чернігівську, харківську. Кожна мала свої особливості репертуару, манери співу та гри. Харківська, або слобожанська, школа була однією з найпомітніших. До неї належали Петро Древченко, Іван Кучугура-Кучеренко, Степан Пасюга та сам Павло Гащенко. Особливо щільним осередком кобзарства була Богодухівщина: там жили й навчали учнів кілька відомих майстрів.
Відомості про навчання Павла Гащенка дійшли до нас здебільшого завдяки біографії його товариша, кобзаря Степана Пасюги. Обидва навчалися разом у кобзаря Дмитра Троченка з села Лютівка Богодухівського повіту. Отримавши відклінщину, тобто право самостійно виступати, вони продовжили вдосконалювати майстерність у кобзаря Стефана Яковича Бідиля з села Мурафа того самого повіту.
Такий шлях був типовим для тогочасного кобзарства. Здобувши основи у першого вчителя, співці нерідко переходили до іншого майстра, щоб розширити репертуар і відшліфувати техніку. Отже, Гащенко сформувався в середовищі богодухівських кобзарів і засвоїв місцеву традицію безпосередньо від її носіїв.
Найбільш задокументований епізод творчої біографії Павла Гащенка пов'язаний із XII Археологічним з'їздом у Харкові 1902 року. Археологічні з'їзди проводилися в Російській імперії регулярно, щоразу в іншому місті, і збирали провідних дослідників старовини, історії та етнографії.
Харківський з'їзд увійшов в історію української культури передусім завдяки концерту народних співців. Його організував письменник, мистецтвознавець і бандурист Гнат Хоткевич, який також підготував супровідну доповідь про кобзарство. На з'їзд запросили шістьох кобзарів. Четверо з них представляли Харківщину: Петро Древченко, Павло Гащенко, Іван Кучугура-Кучеренко і Грицько Нетеса. Від Полтавщини виступив Михайло Кравченко, від Чернігівщини — Терентій Пархоменко.
Павло Гащенко виступав і як соліст, і в ансамблі з іншими кобзарями. У сольній частині він виконав сатиричну пісню «Попадя». Пісні такого характеру були важливою частиною кобзарського репертуару: поряд із героїчними думами та духовними творами співці мали в запасі жартівливі й сатиричні номери, що висміювали людські вади та суспільні звичаї.
Концерт 1902 року мав велике значення для долі кобзарства. Учасники з'їзду, серед яких були відомі науковці, почули автентичне виконання дум і пісень. Це помітно підняло суспільний статус кобзарів, яких царська влада тоді переслідувала, і привернуло до них увагу інтелігенції та дослідників. Для багатьох виконавців, зокрема Гащенка, з'їзд став виходом на ширшу публіку.
1905 року Павла Гащенка намалював художник Опанас Сластіон. Він не лише малював кобзарів і лірників, а й записував їхні твори та залишав нотатки про кожного виконавця. Його портрети народних співців сьогодні є цінним іконографічним і етнографічним джерелом.
Сластіон зазначив, що Гащенко знав чотири думи. Для кобзаря того часу це суттєвий показник. Думи вважалися найскладнішою і найпочеснішою частиною репертуару, вимагали великої пам'яті та вміння вести речитативну розповідь. Наприкінці XIX — на початку XX століття кількість дум у репертуарі окремих співців поступово скорочувалася, тож знання кількох дум засвідчувало належність до давньої традиції. Крім дум, репертуар Гащенка складали українські народні пісні.
Після виступу на археологічному з'їзді Гащенко брав участь у численних кобзарських концертах. За свідченнями дослідників, робив він це скромно, не привертаючи до себе особливої уваги. Через це його ім'я рідко з'являлося в тогочасних відгуках і рецензіях.
Відомо, що в 1911–1912 роках Павло Гащенко разом зі Степаном Пасюгою та Петром Древченком виступав на концертах, які організовувала українська інтелігенція в Харкові, Києві, Полтаві, Одесі, Миргороді, Охтирці та інших містах. Такі концерти були частиною ширшого руху за збереження й популяризацію кобзарського мистецтва на початку XX століття. Їх нерідко влаштовували діячі національно-культурного руху, для яких кобзарі були живими носіями історичної пам'яті народу.
Найвагоміший слід Павла Гащенка в історії української музики пов'язаний з його учнем, Іваном Кучугурою-Кучеренком. Той народився 1878 року в селі Мурафа Богодухівського повіту. У дитинстві він утратив зір, а співу та гри на бандурі навчився саме в Гащенка.
Учень зробив блискучу кар'єру. На XII Археологічному з'їзді 1902 року Кучугура-Кучеренко був наймолодшим учасником кобзарського концерту. Гнат Хоткевич помітив його виняткову артистичну обдарованість і під час підготовки до концерту приділяв йому багато уваги. Згодом, на запрошення Хоткевича, Кучугура-Кучеренко у 1908–1910 роках викладав гру на бандурі в Музично-драматичній школі Миколи Лисенка в Києві.
Його репертуар налічував понад п'ятсот народних пісень і дум, частину яких він склав сам. Він концертував у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві, а також у Ростові-на-Дону, Мінську, Санкт-Петербурзі, Москві та Варшаві. Окремі думи в його виконанні записав видатний фольклорист Філарет Колесса. Кучугура-Кучеренко загинув у роки сталінських репресій.
Те, що серед учнів Гащенка був виконавець такого рівня, свідчить про ґрунтовність школи, яку той міг передати. Саме через Кучугуру-Кучеренка традиції богодухівського кобзарства, засвоєні від Гащенка, вийшли на професійну сцену і вплинули на подальший розвиток бандурного мистецтва.
Творчість Павла Гащенка доцільно розглядати в колі його найближчих сучасників-слобожанців. Степан Пасюга (1862–1933), з яким Гащенко навчався в одних майстрів, мав за спогадами сучасників надзвичайно сильний голос і вважався одним із найяскравіших кобзарів регіону. Петро Древченко (1863–1934) навчався в кобзаря Гната Гончаренка; його гру високо цінували Микола Лисенко та Гнат Хоткевич. Разом ці виконавці становили ядро харківської школи кобзарства на початку XX століття. Їхні спільні виступи 1910-х років стали одним із останніх яскравих проявів традиційного кобзарства перед радянською добою.
Павло Гащенко не залишив по собі численних записів, а його біографія відома лише фрагментарно. Проте його внесок в історію української музичної культури цілком конкретний:
Зображення Павла Гащенка збереглося завдяки портрету Опанаса Сластіона 1905 року. Його ім'я внесено до «Енциклопедії Сучасної України», а також згадується в дослідженнях з історії кобзарства, зокрема у працях про українських народних співців-мандрівників.
Доля Павла Гащенка типова для багатьох народних музикантів, чия творчість жила переважно в усній традиції. Їхні імена збереглися лише завдяки нечисленним нотаткам дослідників, художників і організаторів концертів. Саме тому кожна достовірно встановлена подробиця про таких виконавців допомагає відтворити картину українського кобзарства, яке на межі XIX і XX століть пережило свій останній розквіт.
