Іван Іович Кучугура-Кучеренко (7 липня 1878 — 24 листопада 1937) — український кобзар-бандурист, співак (ліричний баритон), майстер бандур, педагог і автор власних пісень. Один із найвідоміших представників харківської кобзарської школи, він став сполучною ланкою між традиційним кобзарством XIX століття та професійним бандурним мистецтвом XX століття. Незрячий від дитинства, Кучугура-Кучеренко пройшов шлях від мандрівного співця на ярмарках до концертного виконавця, якого слухали в Києві, Москві, Санкт-Петербурзі та Варшаві. Його думи записав і дослідив Філарет Колесса, а його виступи надихали Гната Хоткевича, Миколу Лисенка, Дмитра Яворницького та багатьох інших діячів української культури. Життя кобзаря трагічно обірвалося 1937 року: він був розстріляний органами НКВС і став однією з жертв сталінського терору.
Іван Кучугура-Кучеренко народився 7 липня 1878 року в селі Мурафа Богодухівського повіту Харківської губернії (нині — Богодухівський район Харківської області). Подвійне прізвище кобзаря поєднує родинне прізвисько Кучугура з офіційним прізвищем Кучеренко.
У ранньому дитинстві, близько трьох років, хлопчик перехворів на віспу, яка спричинила тяжке ураження зору. Невдовзі родину спіткало ще одне горе: коли Іванові було вісім років, помер його батько. Для незрячої дитини із селянської родини кінця XIX століття вибір життєвого шляху був вкрай обмеженим. Кобзарське ремесло відкривало одну з небагатьох можливостей здобути фах, заробляти на життя й посісти шановане місце в громаді. Хлопець вирізнявся помітними музичними здібностями, і саме це визначило його подальшу долю.
Кобзарство на Слобожанщині в XIX столітті існувало як своєрідне цехове ремесло з усталеними правилами, звичаями та системою учнівства. Майбутній кобзар роками жив і навчався в майстра, опановуючи гру на бандурі, тексти й мелодії дум, пісень і псальмів, а також неписані закони кобзарського середовища.
Основним учителем Кучугури-Кучеренка став відомий кобзар Павло Гащенко із села Костянтинівка. Під його керівництвом юнак здобув кобзарський фах. Згодом Іван одружився із сестрою свого вчителя, тож пов'язав себе з кобзарським середовищем і родинними узами. Окрім Гащенка, він переймав досвід і в інших слобожанських кобзарів, зокрема в Петра Древченка — одного з найвідоміших харківських бандуристів того часу.
Приблизно з вісімнадцяти років Кучугура-Кучеренко почав самостійно виступати як мандрівний кобзар, співаючи на ярмарках, базарах і в селах Харківщини.
Переломною подією в житті кобзаря став XII Археологічний з'їзд, що відбувся 1902 року в Харкові. Важливою частиною його програми були виступи кобзарів і лірників, підготовку яких здійснював письменник, бандурист і дослідник кобзарства Гнат Хоткевич. Двадцятичотирирічний Кучугура-Кучеренко був одним із наймолодших учасників цих виступів.
Після з'їзду на молодого виконавця звернула увагу українська інтелігенція. Значний вплив на його мистецький розвиток справив Гнат Хоткевич, який займався з ним і сприяв розширенню його репертуару. Разом із Хоткевичем Кучугура-Кучеренко склав думу про тяжке життя кобзарів.
1906 року кобзаря почув на ярмарку в Катеринославі історик Дмитро Яворницький. За його сприяння Кучугура-Кучеренко кілька місяців навчався в Миргороді в художника, етнографа й знавця кобзарства Опанаса Сластіона, що допомогло йому вдосконалити виконавську майстерність.
1908 року Микола Лисенко запросив Кучугуру-Кучеренка викладати гру на бандурі в Київській музично-драматичній школі, яку він заснував. Кобзар працював там до 1910 року. Це був один із перших випадків, коли носій традиційного кобзарського мистецтва викладав у професійному музичному навчальному закладі. Запрошення засвідчувало, що Лисенко високо цінував бандуру як національний інструмент і вважав за потрібне передавати її традиції новому поколінню освічених музикантів.
На початку XX століття Кучугура-Кучеренко дедалі більше виступав не як мандрівний співець, а як концертний виконавець. Він брав участь у шевченківських вечорах у Москві, Санкт-Петербурзі та Варшаві, виступав перед українськими громадами й студентською молоддю, давав концерти в навчальних закладах. Його виступи мали значний успіх і сприяли популяризації кобзарського мистецтва далеко за межами України.
Сучасники відзначали віртуозне володіння бандурою та виразний баритон кобзаря. Його виконання поєднувало традиційну кобзарську манеру з елементами концертної естрадної подачі, що вирізняло його серед інших народних співців.
Мистецтво Кучугури-Кучеренка було зафіксоване в звукозаписах: його виконання записували на фонограф і грамофонні платівки, завдяки чому він став одним із перших українських кобзарів, чий голос було збережено технічними засобами.
Особливе місце в історії вивчення творчості кобзаря посідають праці видатного фольклориста й музикознавця Філарета Колесси. Він записав думи у виконанні Кучугури-Кучеренка й опублікував їх у фундаментальному виданні «Мелодії українських народних дум» (1910–1913), яке й досі залишається однією з основних наукових праць з української музичної епіки.
Колесса охарактеризував Кучугуру-Кучеренка як «новіший тип кобзаря», в мистецтві якого народна традиція поєднується з найсвіжішими культурними впливами. Ця оцінка точно відображає місце виконавця в історії: на відміну від старших кобзарів, які зберігали архаїчну манеру в незмінному вигляді, Кучугура-Кучеренко активно взаємодіяв з освіченим середовищем, концертною сценою та новим репертуаром.
Репертуар Кучугури-Кучеренка був надзвичайно широким. За свідченнями дослідників, він знав вісім дум і понад триста пісень. Серед дум особливою майстерністю виконання вирізнялися:
«Олексій Попович» — дума про бурю на Чорному морі, що вщухає після покаяння козака перед товариством;
«Плач невільників» — дума про страждання українців у турецькій неволі;
думи про Богдана Хмельницького, зокрема про Хмельницького й Барабаша та про смерть гетьмана.
Також він виконував думу про вдову і трьох синів та інші твори традиційного епосу.
Крім дум, кобзар виконував історичні, побутові та ліричні народні пісні, псальми, а також твори на тексти Тараса Шевченка та Івана Франка. Кучугура-Кучеренко був і автором власних пісень. Найвідомішою з них стала пісня «На високій дуже кручі», присвячена пам'яті Тараса Шевченка.
Кучугура-Кучеренко не лише грав на бандурі, а й сам виготовляв інструменти. Ця майстерність була важливою в той час, коли бандури ще не виробляли фабрично, а якість інструмента значною мірою залежала від умінь окремих майстрів.
Кобзар мав багато учнів, значна частина яких походила із середовища зрячих аматорів, а не з традиційного кобзарського кола. Найвідомішим із них став Василь Ємець — згодом відомий бандурист-віртуоз, організатор капели бандуристів, який пізніше розвивав бандурне мистецтво в еміграції. Через учнів Кучугура-Кучеренко сприяв переходу бандури від традиційного кобзарського побуту до професійної сцени. Його діти у 1920-х роках виступали разом із батьком.
Після революційних подій 1917 року кобзар продовжував активну концертну діяльність. Протягом 1920-х років він багато виступав, і 1925 року радянська влада відзначила його почесним державним званням артиста. Утім, ставлення влади до традиційного кобзарства, пов'язаного з козацькою історичною пам'яттю та релігійним репертуаром, ставало дедалі ворожішим. На рубежі 1920–1930-х років можливості для концертної діяльності кобзаря суттєво звузилися.
1937 року, у розпал Великого терору, Івана Кучугуру-Кучеренка було заарештовано за звинуваченням в «участі в контрреволюційній організації». Підставою для переслідування стала, зокрема, його мистецька діяльність, пов'язана з виконанням патріотичних пісень і релігійних творів. Кобзаря засудили до розстрілу. Вирок виконали 24 листопада 1937 року в Харкові.
Тривалий час справжні обставини його смерті приховувалися. Родині повідомили неправдиву дату смерті — 1943 рік, а в радянських довідкових виданнях також подавалися хибні відомості. Кучугура-Кучеренко був реабілітований 1958 року. Похований у місці масових поховань жертв політичних репресій у Харкові, де нині розташований меморіальний комплекс.
Повернення імені Кучугури-Кучеренка до української культури відбувалося поступово. Його творчість досліджували музикознавці й історики кобзарства, а постать кобзаря стала символом трагічної долі традиційного кобзарського мистецтва в радянську добу.
2008 року, з нагоди 130-річчя від дня народження кобзаря, в Харкові та в рідній Мурафі відбулися пам'ятні заходи, а в центрі села встановлено меморіальну дошку на його честь.
Іван Кучугура-Кучеренко посідає особливе місце в історії українського кобзарства. Здобувши фах у традиційному кобзарському середовищі, він став одним із перших виконавців, які вивели бандуру на концертну сцену й до професійного музичного навчального закладу. Співпраця з Гнатом Хоткевичем, Опанасом Сластіоном, Дмитром Яворницьким і Миколою Лисенком зробила його постаттю, в якій поєдналися народна традиція та культурні прагнення української інтелігенції початку XX століття.
Нотні записи його дум, опубліковані Філаретом Колессою, залишаються цінним джерелом для вивчення української музичної епіки. Учні кобзаря, насамперед Василь Ємець, продовжили розвиток бандурного мистецтва вже в новому, професійному форматі. Трагічна доля Кучугури-Кучеренка, як і багатьох інших кобзарів, засвідчує ціну, яку заплатили носії української культурної традиції в роки сталінських репресій, а відновлення пам'яті про нього є важливою частиною повернення цієї традиції до сучасної України.
