Михайло Степанович Кравченко (1858–1917) — український кобзар, один із найвідоміших представників полтавської кобзарської традиції кінця XIX — початку XX століття. Сліпий співець із Великих Сорочинців на Миргородщині виконував класичні думи про козацьку минувшину й турецьку неволю, псальми та сатиричні пісні, а також створив власні думи про трагічні події 1905 року у своєму рідному селі. Його спів записували художники, письменники та фольклористи, а фонографічні записи його дум, здійснені на початку XX століття, стали важливою частиною наукового вивчення українського народного епосу.
Постать Кравченка належить до покоління кобзарів, яке застало перехід від суто усної, мандрівної традиції до її наукового осмислення. Якщо в середині XIX століття про кобзарів дізнавалися здебільшого з текстових записів, то на зламі століть дослідники вже мали змогу фіксувати живе звучання голосу та інструмента за допомогою фонографа. Саме завдяки цьому мелодії дум у виконанні Михайла Кравченка збереглися для подальших поколінь.
Михайло Кравченко народився 27 грудня 1858 року в містечку Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії (нині — село Миргородського району Полтавської області). Він походив із селянської родини. Батько навчив сина ремесла, яким заробляла на життя родина, — плетіння мотузок.
На п'ятнадцятому році життя хлопець тяжко захворів і втратив зір. Для селянського юнака сліпота означала неможливість займатися звичною хліборобською працею, тому, як і багато його незрячих ровесників, він обрав шлях мандрівного співця. Це був традиційний для тогочасної України спосіб здобути фах і засоби до існування: незрячі учні роками жили при досвідчених майстрах, засвоювали репертуар, техніку гри та неписані правила кобзарського цеху.
Близько сімнадцяти-вісімнадцяти років Михайло Кравченко розпочав навчання у миргородського кобзаря Самійла Яшного. Спершу він опановував спів псальм — духовних пісень, з яких зазвичай починалася кобзарська освіта, — а згодом перейшов до гри на кобзі та виконання дум. Серед його наставників також називають кобзаря Федора Гриценка-Холодного.
Миргородщина в другій половині XIX століття була одним з осередків кобзарства на Полтавщині, і саме тут Кравченко засвоїв характерну для місцевої школи манеру виконання. Опанувавши ремесло, він почав самостійно мандрувати селами та ярмарками, виконуючи думи, псальми й пісні.
Попри здобуте мистецтво, життя Кравченка минало в постійній бідності. Він утримував не лише власну сім'ю, а й родину хворого брата. Заробітків від кобзарської гри не вистачало, тому співець продовжував плести мотузки. Ця важка праця шкодила його рукам і заважала грі на інструменті. Збереглися його слова про те, що коли місяць поплетеш мотузки, то з пальців злазить шкіра, тож грати стає неможливо.
Сучасники описували Кравченка як людину середнього зросту, кремезної статури, з добрим і привітним виразом обличчя.
Поворотним моментом у житті кобзаря стало знайомство з художником та етнографом Опанасом Сластіоном, який жив і працював у Миргороді. Сластіон тривалий час збирав відомості про українських кобзарів і лірників, малював їхні портрети та записував репертуар. У 1900 році він опублікував статтю про Михайла Кравченка, яка привернула до співця увагу широкої громадськості.
Сластіон записав від Кравченка думи, зокрема «Втечу трьох братів з Азова» та «Марусю Богуславку», а також створив його портрет. Саме Сластіон зберіг останній інструмент кобзаря, який згодом передав до Миргородського краєзнавчого музею.
Після публікації Сластіона ім'я Кравченка стало відомим за межами Полтавщини. У 1902 році кобзар виступив у Харкові під час XII Археологічного з'їзду. Цей з'їзд став помітною подією в історії вивчення українського кобзарства: на ньому було організовано виступи кількох кобзарів і лірників, а їхнє мистецтво розглядали науковці з різних регіонів Російської імперії.
Того ж 1902 року Кравченко виступав у Санкт-Петербурзі на Всеросійській кустарній виставці. Згодом він співав і в інших містах — зокрема в Катеринославі, Кременчуці, Києві та Москві. Для незрячого селянина з Полтавщини такі поїздки були винятковою подією, а його виступи знайомили міську публіку з живим звучанням українського епосу.
На 1902 рік репертуар Кравченка налічував чотири думи, дев'ятнадцять псальм і дванадцять сатиричних пісень. Згодом кількість дум у його репертуарі зросла.
Сучасники відзначали, що найсильнішою стороною мистецтва Кравченка було саме виконання дум. Письменник, музикант і дослідник кобзарства Гнат Хоткевич високо оцінював його вокальну майстерність, звертаючи увагу на виразно українську манеру співу та тонкі мелізми — дрібні мелодичні прикраси, якими кобзар збагачував мелодію. Такі мелізми є однією з характерних рис традиційного виконання дум, і в співі Кравченка вони були виражені особливо яскраво.
Дума як жанр поєднує речитативну декламацію з наспівом, і від виконавця вимагає не лише музичного обдарування, а й уміння донести до слухача великий епічний текст. Кравченко володів цим мистецтвом на високому рівні, що й зумовило інтерес до нього з боку науковців.
Найважливішим для історії музичної фольклористики епізодом творчої біографії Кравченка стали записи, здійснені 1908 року видатним українським музикознавцем і фольклористом Філаретом Колессою. Того року Колесса провів на Полтавщині експедицію з фонографом для запису мелодій дум, організовану за ініціативи та коштом Лесі Українки та її чоловіка, фольклориста Климента Квітки. Метою експедиції було зафіксувати саме музичний бік дум, який доти здебільшого залишався поза увагою збирачів.
Від Михайла Кравченка Колесса записав шість дум:
Ці записи увійшли до фундаментальної праці Колесси «Мелодії українських народних дум», яка стала основою наукового музикознавчого вивчення українського епосу. Варіанти дум у виконанні Кравченка й нині є одними з важливих джерел для дослідників мелодики та виконавської практики кобзарів.
У грудні 1905 року у Великих Сорочинцях відбулися селянські заворушення, які були жорстоко придушені урядовими військами. Ці події, що отримали назву Сорочинської трагедії, набули широкого розголосу: про них, зокрема, писав російський письменник Володимир Короленко, який тоді жив у Полтаві.
Михайло Кравченко був свідком цих подій. Він відгукнувся на них створенням власних дум — «Сорочинські справи 1905 року» та «Чорна неділя в Сорочинцях». У них кобзар розповідав про повстання односельців та його криваве придушення. Знайомий із Кравченком Короленко записав від нього думу про ці події.
Створення нових дум на сучасну тематику було рідкісним явищем для кобзарської традиції початку XX століття, коли більшість виконавців зберігала усталений класичний репертуар. Авторські думи Кравченка показують, що жанр думи ще зберігав здатність відгукуватися на актуальні події життя народу.
Михайло Кравченко передавав своє мистецтво наступному поколінню. Серед його учнів — кобзарі Петро Гузь та Федір Кушнерик. Кушнерик згодом став відомим виконавцем дум і продовжив полтавську кобзарську традицію в XX столітті.
Важкі умови життя, бідність і постійні мандри підірвали здоров'я кобзаря. Михайло Кравченко помер 22 квітня 1917 року (9 квітня за старим стилем) у Великих Сорочинцях у віці 58 років.
Останній інструмент Михайла Кравченка, збережений Опанасом Сластіоном, зберігається в Миргородському краєзнавчому музеї. У 1972 році на батьківщині кобзаря встановлено пам'ятник роботи скульпторки Л. Твердянської.
Постать співця з Великих Сорочинців привертала увагу українських митців і в XX столітті. Поет Максим Рильський присвятив Михайлові Кравченку вірш.
Михайло Кравченко посідає помітне місце в історії українського кобзарства як один із провідних носіїв полтавської традиції виконання дум на зламі XIX і XX століть. Завдяки статті та записам Опанаса Сластіона, виступам на Харківському археологічному з'їзді та в інших містах, а насамперед завдяки фонографічним записам Філарета Колесси його мистецтво стало надбанням науки. Мелодії дум у виконанні Кравченка належать до найцінніших документальних свідчень про звучання українського епосу.
Водночас Кравченко увійшов в історію і як творець нових дум. Його твори про Сорочинську трагедію 1905 року засвідчили, що кобзарська традиція на початку XX століття залишалася живою і могла відображати не лише героїчну минувшину, а й сучасні події. Життя кобзаря, сповнене нужди й праці, і його мистецтво, яке здобуло визнання науковців і слухачів, залишаються яскравою сторінкою історії української музичної культури.
