Семен Кошовий — український кобзар, народний співець-музика кінця XVIII — першої третини XIX століття. Його життя датують приблизно: близько 1780 — близько 1830 року. Більшість його сучасників-кобзарів не залишили ні записів, ні портретів, ні документів. Ім'я Кошового збереглося передусім тому, що його учнем був Остап Вересай, найвідоміший кобзар XIX століття. Сучасна енциклопедична традиція згадує Кошового серед визначних представників кобзарства своєї доби.
У XIX столітті головні осередки кобзарів і лірників існували на Чернігівщині, Полтавщині та Харківщині. Енциклопедичні видання, описуючи кобзарство цієї доби, називають серед найвизначніших співців Андрія Шута, Самійла Яшного, Остапа Вересая, Івана Кравченка-Крюковського, Федора Холодного, Семена Кошового, Андрія Ладжу, Архипа Никоненка та Івана Стрічку. Отже, ім'я Семена Кошового стоїть поруч із найвідомішими носіями української епічної традиції.
Від більшості співців цього ряду лишилися записані тексти дум, нотації мелодій, спогади дослідників або фотографії. Кошовий належить до старшого покоління, яке передувало систематичному збиранню фольклору. Записів його репертуару, які можна достовірно пов'язати з ним, наукова література не фіксує. Про нього відомо головно опосередковано, через біографію учня.
Кошового пов'язують із Роменщиною, тобто околицями міста Ромни. За тодішнім адміністративним поділом цей край належав до Полтавської губернії, нині це Сумська область.
Лівобережжя кінця XVIII — початку XIX століття було одним із головних осередків кобзарської культури. Тут ще жила пам'ять про козацьку добу, тож думи про козацькі походи, неволю й повернення додому мали чутливу аудиторію. Кобзарі мандрували від села до села, від ярмарку до ярмарку, співали біля церков і на храмових святах. Великі ярмарки збирали людей з різних повітів і були для мандрівних співців однією з головних нагод заробити й поширити свій репертуар. Ромни в першій половині XIX століття славилися Іллінським ярмарком, одним із найбільших в Україні.
Дата й місце народження Кошового, його родинне походження і обставини смерті достовірно невідомі.
Щоб зрозуміти роль кобзаря-наставника, варто пам'ятати, як було влаштоване кобзарське життя тієї епохи. Кобзарями здебільшого ставали люди, які втратили зір у дитинстві чи юності. Для незрячої людини в селянському середовищі мистецтво співу й гри давало засіб до існування і водночас шановане місце в громаді. Кобзарів сприймали не лише як музик, а й як хранителів історичної пам'яті та духовних співів.
Ще у XVIII столітті мандрівні співці почали об'єднуватися в цехові братства. Такі братства мали власну управу, касу, печатки й навіть свій суд. Очолювали їх цехмайстри, які набирали учнів. Для професійного спілкування співці виробили особливу таємну мову.
Навчання в кобзаря-«панотця» мало сталий порядок. Учень жив при наставникові, супроводжував його в мандрах, переймав техніку гри, манеру співу та репертуар: думи, історичні пісні, псальми, канти, жартівливі та побутові пісні. Повний курс тривав близько трьох років. Після нього учень проходив обряд «визвілки» і отримував право самостійно кобзарювати. Знання передавалися виключно усно, з рук у руки і з голосу в голос. Саме тому особистість учителя мала вирішальне значення: від нього залежали і стиль виконання, і склад репертуару наступного покоління.
У такій системі Семен Кошовий був одним із тих панотців, через яких давня традиція перейшла до співців середини XIX століття.
Найважливіший відомий факт біографії Кошового — його зв'язок з Остапом Вересаєм, з яким пов'язаний цілий етап в історії вивчення кобзарства.
Остап Микитович Вересай народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії в родині кріпаків. Його батько, Микита Вересай, був сліпим від народження скрипалем. На четвертому році життя Остап захворів і втратив зір. У п'ятнадцятирічному віці хлопця віддали в науку до кобзаря, де він опанував початки гри на бандурі, а згодом навчався ще в кількох майстрів.
Серед наставників Вересая названо Семена Кошового з Роменщини та Юхима Андріяшівського. Учнівство не було повним: через слабке здоров'я Вересай так і не завершив повного трирічного курсу. Попри це, кобзарська наука, яку він перейняв у старших майстрів, зокрема в Кошового, стала основою його мистецтва.
Відомості про вчителів Вересая походять з розповідей самого кобзаря. Їх записали дослідники на початку 1870-х років, коли до співця прийшло широке визнання.
Мистецтво Вересая стало предметом наукового вивчення значною мірою завдяки тому, що його почули етнографи й музиканти. 1873 року він виступав у Києві перед Південно-Західним відділом Російського географічного товариства. На основі його виконання Микола Лисенко створив працю «Характеристика музичних особливостей малоросійських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм» (1874). Це одна з перших музикознавчих студій, присвячених кобзарському мистецтву. 1874 року Вересай виступав на Третьому археологічному з'їзді в Києві, а 1875-го — у Санкт-Петербурзі. Так кобзарське мистецтво вперше привернуло широку увагу освіченої публіки поза Україною.
Остап Вересай помер 1890 року. Стиль, манера і репертуар, які зафіксували дослідники, сформувалися в ході його навчання у старших кобзарів. Тому Кошовий, хоч і не залишив власних записів, опосередковано причетний до найвідоміших свідчень про українську епічну традицію XIX століття. Через учнів наставники першої третини століття передали традицію поколінню, чиє мистецтво вже записували на папері, а згодом і на фонограф.
Біографія Семена Кошового — типовий приклад того, як мало документальних слідів залишили народні співці до середини XIX століття. Систематичне записування дум почалося лише у 1810–1830-х роках. Збирачі тоді здебільшого фіксували тексти й не завжди називали виконавців, а описи кобзарського середовища з'явилися пізніше. Тому підтверджено лише кілька фактів:
Невідомими лишаються точні дати й місця народження та смерті, обставини життя, конкретний репертуар, імена інших учнів, а також те, чи належав він до певного кобзарського цеху. Будь-які подробиці поза цим колом слід сприймати з обережністю, доки їх не підтвердять архівні дослідження.
Постать Семена Кошового важлива передусім як ланка в ланцюгу передачі традиції. Кобзарство існувало як жива школа, де кожне нове покоління співців постає з рук попереднього. Кожен відомий кобзар XIX століття мав своїх панотців. Імена більшості з них загублено, і те, що ім'я Кошового збереглося, — рідкісний випадок. Воно дає змогу простежити генеалогію традиції глибше, ніж сягають перші записи дум.
Сьогодні ім'я Кошового фігурує в довідкових виданнях з історії кобзарства і в переліках українських кобзарів, бандуристів і лірників. Він залишається одним із небагатьох поіменно відомих представників покоління, яке зберегло й передало далі українську думову традицію на зламі XVIII і XIX століть.
