Віктор Михайлович Іконник — український хоровий диригент, педагог і композитор, народний артист Української РСР, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка. Він заснував Київський камерний хор, що з 1981 року носить ім'я Бориса Лятошинського, а згодом Ансамбль класичної музики імені Б. Лятошинського. Іконника вважають одним із зачинателів камерного хорового виконавства в українській музичній культурі другої половини ХХ століття. Його колектив першим в Україні виконав низку творів західноєвропейської хорової класики, першим у повоєнний час дав концерти в історичних храмах Києва та записав двадцять чотири платівки, які охопили як українську хорову спадщину, так і світову класику.
Творчий шлях Віктора Іконника показує, як один колектив, створений з ініціативи диригента-ентузіаста, може зрости від аматорського хору до професійного ансамблю загальнонаціонального значення. Упродовж понад трьох десятиліть Іконник поєднував диригентську роботу з викладанням, виховував хорових співаків і диригентів і послідовно розширював репертуар українського хорового виконавства.
Віктор Іконник народився 29 вересня 1929 року в селі Іванівка Семенівського району на Полтавщині. Він походив із родини, у якій музика мала помітне місце: дід керував церковним хором, батько був скрипалем і вчителем, а мати викладала словесність і співи. Таке середовище зумовило його ранній інтерес до хорового мистецтва.
Фахову освіту Іконник здобув в Одеській консерваторії, яку закінчив 1957 року. Він навчався хорового диригування у Костянтина Пігрова та Дмитра Загрецького. Костянтин Пігров був одним із найавторитетніших українських хорових диригентів і педагогів свого часу, і його школа суттєво вплинула на цілу генерацію майстрів хорової справи. Одеська хорова школа надавала великого значення культурі звуку, чистоті інтонації та ансамблевій злагодженості, і саме ці якості згодом стали визначальними рисами колективів, якими керував Іконник.
Після закінчення консерваторії Віктор Іконник почав працювати в Ніжині, де викладав у місцевих навчальних закладах, зокрема в Ніжинському педагогічному інституті. Там він набув досвіду роботи з хоровими колективами, складеними з молоді, яка не завжди мала професійну музичну підготовку.
З 1961 року Іконник жив і працював у Києві. У 1961–1973 роках він викладав у київських педагогічних інститутах, а в 1961–1968 роках водночас працював у Київській консерваторії. Педагогічна праця дала йому змогу постійно спілкуватися зі студентською молоддю. Саме з цього середовища вийшли перші учасники хору, що згодом став справою його життя.
У 1964 році Віктор Іконник створив аматорський камерний хор при Музичному хоровому товаристві в Києві. Керувати колективом його запросили студенти. Для тогочасного українського музичного життя це була помітна ініціатива: у республіці переважали великі академічні та народні хори, тоді як камерний хоровий спів, зорієнтований на невеликий склад виконавців, ретельне опрацювання звуку й вимогливу до ансамблю музику, лише починав утверджуватися.
Упродовж дев'яти років аматорського існування хор під орудою Іконника здобув високий виконавський рівень і власне творче обличчя. У 1973 році з ініціативи диригента колектив отримав професійний статус і став Київським камерним хором. Віктор Іконник обійняв посаду художнього керівника й головного диригента, яку обіймав до 1989 року. У 1981 році хорові присвоїли ім'я Бориса Лятошинського — видатного українського композитора, чия хорова творчість посідала важливе місце в репертуарі колективу.
Репертуар Київського камерного хору охоплював старовинну, класичну та сучасну музику. Однією з головних заслуг колективу стало ознайомлення української публіки з вершинами західноєвропейської хорової творчості. Хор під керівництвом Іконника першим в Україні виконав твори Джованні П'єрлуїджі да Палестрини, Орландо ді Лассо, Клаудіо Монтеверді, Генріха Шютца та Йоганна Себастьяна Баха. Для радянського музичного життя того часу звернення до такої музики, значна частина якої пов'язана з церковною традицією, було непростим завданням.
До репертуару колективу входили й великі вокально-симфонічні твори, зокрема Меса сі мінор Баха, ораторія «Пори року» Йозефа Гайдна та Реквієм Вольфганга Амадея Моцарта.
Важливе місце в діяльності хору посідала українська хорова класика. Колектив виконував твори Миколи Дилецького, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя, Кирила Стеценка, Бориса Лятошинського. Звернення до хорових концертів доби бароко та класицизму мало особливе значення, адже духовна музика українських композиторів XVII–XVIII століть у радянський час звучала рідко.
Хор також пропагував творчість сучасних українських композиторів. У його програмах звучали твори Лесі Дичко, Леоніда Грабовського, Андрія Штогаренка, Олександра Іщенка, Віталія Бібіка та інших авторів.
Окремою сторінкою в історії Київського камерного хору стали виступи в пам'ятках давньоруської архітектури. Колектив під керівництвом Віктора Іконника вперше провів концерти в Софійському соборі, Києво-Печерській лаврі та Кирилівській церкві. Ці виступи повертали хоровий спів у простори, для яких його століттями призначали, і давали слухачам змогу почути старовинну музику в акустичному середовищі, близькому до того, в якому вона звучала первісно.
Київський камерний хор записав двадцять чотири платівки. Їх випускали фірма «Мелодія» та канадська фірма «Євшан», а також інші видавці. Серед записів, здійснених під керуванням Віктора Іконника:
Ці записи зберегли звучання колективу і стали важливим джерелом для вивчення українського хорового виконавства останніх десятиліть ХХ століття. Для багатьох слухачів вони були одним із небагатьох способів почути українську духовну музику та західноєвропейську хорову класику у професійному виконанні.
Внесок Віктора Іконника в розвиток української музичної культури отримав офіційне визнання. У 1982 році він став лауреатом Державної премії Української РСР імені Тараса Шевченка (нині Національна премія України імені Тараса Шевченка). У 1989 році йому присвоїли почесне звання народного артиста Української РСР.
У 1992 році Віктор Іконник заснував на основі Київського камерного хору Ансамбль класичної музики імені Б. Лятошинського. До нового колективу увійшли хор і створений тоді ж камерний оркестр. Таке поєднання дало змогу виконувати кантатно-ораторіальні твори без залучення сторонніх оркестрів. У репертуарі ансамблю — твори Баха, Генделя, Вівальді, Гайдна, Моцарта, Россіні, а також українська духовна музика, зокрема хори Дилецького, Веделя і Стеценка. Місцем репетицій і концертів ансамблю став Національний будинок органної та камерної музики України.
Віктор Іконник був першим художнім керівником ансамблю й очолював його до кінця життя.
Окрім диригентської та педагогічної роботи, Іконник писав музику. Він автор хорових творів і обробок українських народних пісень, які входили до репертуару його колективів. У 1981 році в Києві вийшла збірка його хорових творів «Хорові мініатюри».
Віктор Михайлович Іконник помер 18 січня 2000 року в Києві.
Після смерті диригента Ансамбль класичної музики імені Б. Лятошинського очолила його дружина Валентина Іконник-Захарченко, яка до того працювала в колективі. Ансамбль продовжує концертну діяльність і гастролює за кордоном, зберігаючи творчі традиції, закладені засновником.
Постать Віктора Іконника посідає помітне місце в історії українського хорового мистецтва. Він був одним із перших, хто утвердив в Україні жанр професійного камерного хору. Його колектив відкрив українським слухачам твори майстрів Відродження й бароко, раніше не виконувані в Україні, а також сприяв поверненню на концертну сцену духовної спадщини Березовського, Бортнянського і Веделя. Двадцять чотири платівки, записані під його керуванням, залишаються важливим документом виконавської культури свого часу.
Діяльність Іконника поєднувала диригентську майстерність, педагогічну працю, композиторську творчість і просвітницьку місію. Шлях від студентського аматорського хору 1964 року до професійного ансамблю загальнонаціонального значення став наслідком його послідовної і тривалої роботи. Створені ним колективи продовжують існувати, а сам він залишився в історії однією з ключових постатей українського хорового виконавства другої половини ХХ століття.
