Нестор Феофанович Городовенко (1885–1964) — один із найвидатніших українських хорових диригентів XX століття, чия діяльність визначила обличчя українського професійного хорового мистецтва як у радянській Україні, так і в повоєнній еміграції. Понад півстоліття творчого життя він присвятив хоровому співу: спершу як організатор аматорських колективів на Полтавщині й Київщині, згодом як художній керівник і головний диригент Державної української мандрівної капели «Думка» в Києві, а після вимушеної еміграції — як засновник хору «Україна», що діяв спершу в таборах переміщених осіб у Німеччині, а з 1949 року — у Монреалі, у Канаді.
Городовенко належав до покоління українських музикантів, чия кар'єра розпочалася ще за часів Російської імперії, розквітла в перші десятиліття радянської влади й зазнала різкого перелому наприкінці 1930-х років, коли диригента без пояснення причин усунули з керівництва капелою, якій він віддав майже два десятиліття праці. Друга світова війна та німецька окупація змінили його долю ще раз, змусивши покинути Україну назавжди. Попри це, ім'я Городовенка протягом радянського періоду замовчувалося як ім'я емігранта, і лише після здобуття Україною незалежності його постать та внесок у розвиток вітчизняного хорового мистецтва почали повертати до наукового й культурного обігу.
Нестор Городовенко народився 27 жовтня (за новим стилем — 8 листопада) 1885 року в селі Венслави, що нині належить до Лохвицького району Полтавської області. Початкову музичну освіту здобув у місцевому церковному хорі. Навчався в Полтавській учительській семінарії, а згодом — у Глухівському учительському інституті, який закінчив 1907 року. Паралельно з педагогічною освітою він вивчав музику під керівництвом Олександра Рубця — відомого фольклориста та професора Петербурзької консерваторії, що спеціалізувався на записі й дослідженні українських народних пісень.
Здобувши освіту, Городовенко упродовж наступного десятиліття працював учителем співу й керівником аматорських хорів у навчальних закладах кількох міст і містечок — у Лохвиці, Глухові, Переяславі та Ольгополі на Вінниччині. У Переяславі, куди він переїхав близько 1909 року, диригент організував учнівський хор, а також аматорський хоровий колектив із дорослих виконавців, що об'єднував понад сімдесят учасників. Саме в цей період він набував досвіду хорової роботи, який згодом ліг в основу його професійної диригентської діяльності в Києві. У 1910 році Городовенко одружився з Анастасією Лагодинською, що походила з учительської родини з Переяслава; у цьому місті подружжя прожило кілька років — аж до революційних подій 1917 року, які докорінно змінили хід життя диригента.
Після революційних подій 1917 року Нестор Городовенко перебрався до Києва, де розпочався найбільш плідний і відомий етап його творчої біографії. У Києві він викладав спів у Другій українській гімназії, керував хором Всеукраїнської учительської спілки, а також хоровим колективом Київського університету св. Володимира.
У 1919 році Городовенко очолив Першу мандрівну капелу Дніпросоюзу, яка вже наступного, 1920 року, була реорганізована в Державну українську мандрівну капелу — колектив, що згодом здобув назву «Думка» і став одним із провідних професійних хорових колективів радянської України. Упродовж 1919–1937 років Нестор Городовенко обіймав посаду художнього керівника і головного диригента цієї капели.
Влітку 1920 року капела під керівництвом Городовенка здійснила гастрольну подорож Лівобережною Україною, під час якої колектив дав понад три десятки концертів. Попри складні умови перших пореволюційних років, диригент прагнув зберегти в репертуарі капели зразки українського національного співу, спираючись насамперед на народну багатоголосу пісню.
Під його орудою «Думка» суттєво розширила свій репертуар: до програм колективу ввійшли зразки української народної багатоголосої пісні, твори українських класиків — Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Якова Степового, Олександра Кошиця, Станіслава Людкевича, Порфирія Демуцького, а також твори сучасних на той час радянських композиторів, зокрема Левка Ревуцького. До репертуару капели входили й твори західноєвропейської класики, серед них — хорові композиції Клода Дебюссі та Моріса Равеля.
У найбільш плідні роки роботи Городовенка склад капели «Думка» налічував близько п'ятдесяти співаків, а репертуар колективу охоплював сотні хорових творів. Значною подією в історії капели стало європейське гастрольне турне 1929 року, під час якого колектив виступав у Франції. Гастролі мали значний успіх; особливо високу оцінку слухачів та критиків здобула хорова обробка пісні «Дударик». Диригентська й організаторська праця Городовенка отримала визнання і на державному рівні: у 1926 році йому було присвоєно звання заслуженого артиста Республіки, а в 1936 році під час Першої декади українського мистецтва в Москві він був нагороджений орденом «Знак Пошани». З 1930 року, паралельно з роботою в капелі, Городовенко викладав і керував хоровим класом у Київському музично-драматичному інституті, який згодом було реорганізовано в консерваторію.
Сучасники, які працювали з Городовенком, згадували його як диригента з винятковою працездатністю та вимогливістю до виконавської дисципліни: він тримав у пам'яті сотні хорових творів, наполегливо домагався від співаків точності інтонування й ансамблевої злагодженості, а до самої музики українського фольклору ставився з глибокою особистою прихильністю, що передавалася й колективу.
Проте наприкінці 1930-х років, у розпал сталінських репресій, кар'єра диригента зазнала різкого перелому: у 1936–1937 роках його без пояснення причин було усунуто з посади художнього керівника капели «Думка», якій він віддав майже два десятиліття праці.
Після усунення з «Думки» Нестор Городовенко не залишив хорової справи: він очолив вокальну групу Ансамблю пісні і танцю Української РСР, з яким працював до 1942 року; у складі ансамблю він, зокрема, гастролював на Північному Кавказі. Початок німецько-радянської війни та подальша окупація України стали новим переломним етапом у його біографії. У період німецької окупації Києва, упродовж 1942–1943 років, Городовенко очолював Українську національну хорову капелу в місті, продовжуючи хорову традицію, яку сам плекав у попередні десятиліття.
У 1943–1944 роках диригент організував і очолив хор імені Миколи Леонтовича при Інституті народної творчості у Львові. Одним із відомих виступів цього колективу став концерт у Львівському оперному театрі, що відбувся 27 грудня 1943 року.
Наприкінці Другої світової війни Нестор Городовенко покинув Україну й опинився в Німеччині, де, як і десятки тисяч інших українців, перебував серед переміщених осіб. Це рішення означало остаточний розрив із батьківщиною: повернутися в Україну диригент уже ніколи не міг, а підтримувати зв'язок із рідними, що залишилися вдома, у наступні роки йому доводилося вкрай обережно, аби не наразити їх на переслідування з боку радянських органів безпеки.
Наприкінці 1945 року в таборі поблизу Аугсбурга в Баварії Городовенко заснував хоровий колектив «Україна», зібравши до нього співаків з-поміж українців, що опинилися в повоєнній Німеччині. Цей хор став продовженням справи, якій диригент присвятив попередні десятиліття, і водночас — засобом збереження української пісенної традиції серед емігрантів у надзвичайно складних повоєнних умовах життя в таборах переміщених осіб.
У 1949 році Нестор Городовенко емігрував до Канади й оселився в Монреалі, де заснував і очолив новий склад хору «Україна» — переважно з молодих українців, що прибули до Канади в перші повоєнні роки. Цим колективом диригент керував аж до кінця життя, підтримуючи високі виконавські стандарти та продовжуючи популяризувати українську хорову музику в діаспорі. У Монреалі, як і раніше в Києві та Баварії, Городовенко залишався вірним принципам, виробленим ще за часів роботи з капелою «Думка»: ретельному добору репертуару, дисциплінованій підготовці колективу й опорі на українську народнопісенну традицію. Востаннє Городовенко диригував хором навесні 1963 року.
Нестор Городовенко помер 21 серпня 1964 року в Монреалі. Похований на цвинтарі Мон-Роял; на його надгробку викарбувано рядок з поезії Тараса Шевченка — «Свою Україну любіть». Дружина диригента, Анастасія Городовенко-Лагодинська, пережила чоловіка.
Упродовж радянського періоду ім'я Нестора Городовенка в Україні замовчувалося: як емігранта, що покинув УРСР, його зараховували до кола небажаних для офіційної культурної пам'яті постатей, а внесок диригента в розвиток капели «Думка» практично не згадувався в тогочасних музикознавчих виданнях. Ситуація змінилася лише після здобуття Україною незалежності, коли дослідники історії українського хорового мистецтва почали повертати постать Городовенка до наукового й культурного обігу.
У 2001 році в Києві вийшла друком монографія дослідника Георгія Шибанова «Нестор Городовенко: життя і творчість», присвячена життєвому та творчому шляху диригента.
Постать Нестора Городовенка нині розглядається як одна з ключових у становленні професійного хорового виконавства в Україні XX століття. Його багаторічна праця на чолі капели «Думка» заклала основи репертуарної та виконавської культури, що вплинула на розвиток українського хорового мистецтва в наступні десятиліття, а заснований ним у повоєнній еміграції хор «Україна» став одним із важливих осередків збереження української пісенної традиції серед українців Канади.
Біографія Городовенка — від сільського церковного хору на Полтавщині через провідну хорову капелу радянської України до діаспорних колективів у Німеччині й Канаді — відображає долю цілого покоління українських митців першої половини XX століття, чия творча праця розгорталася на тлі суспільних потрясінь, ідеологічного тиску та вимушеної еміграції. Попри ці випробування, Нестор Городовенко упродовж усього життя залишався вірним обраній справі — збереженню й розвитку української хорової пісні, — і саме ця відданість визначила його місце в історії національного музичного мистецтва.
