Гнат Тихонович Гончаренко (близько 1835 — близько 1917) — український кобзар-бандурист, один із найвизначніших представників слобожанської (харківської) кобзарської традиції другої половини XIX — початку XX століття. Незрячий від раннього дитинства, він понад півстоліття мандрував селами, ярмарками й базарами Слобожанщини, виконуючи народні думи, пісні та псальми. Наприкінці життя Гончаренко став одним із небагатьох кобзарів, чиє виконання було записане на фонограф: у 1908 році його думи зафіксували Леся Українка та Климент Квітка, а видатний фольклорист Філарет Колесса, розшифрувавши й опублікувавши ці записи, назвав його спадкоємцем найкращих кобзарських традицій. Саме завдяки цим записам сучасні дослідники й виконавці можуть почути, як звучала українська дума в устах традиційного кобзаря.
Постать Гончаренка належить до покоління, яке застало останній період живого побутування кобзарського мистецтва в його первісному вигляді. Наприкінці XIX століття кобзарство вже помітно занепадало, однак саме тоді до нього звернулася увага науковців, письменників і музикантів, які прагнули зафіксувати репертуар і манеру виконання останніх носіїв традиції. Гончаренко виявився одним із ключових джерел для цієї роботи.
У XIX столітті кобзарство на українських землях існувало у формі своєрідного цехового ремесла, яке опановували переважно незрячі чоловіки. Втративши зір, вони проходили багаторічне учнівство в досвідчених майстрів, переймаючи не лише техніку гри та репертуар, а й звичаї кобзарського середовища. Кобзарі виконували думи — епічні твори про козацьку добу, турецько-татарську неволю, родинні стосунки й моральні цінності, — а також історичні, побутові, сатиричні пісні й псальми духовного змісту.
Слобожанщина, зокрема Харківщина, була одним із важливих осередків цієї традиції. Дослідники вирізняють харківську кобзарську школу як окреме явище зі своїми особливостями репертуару та виконавської манери. Гнат Гончаренко вважається одним із найяскравіших її представників.
Гнат Гончаренко народився близько 1835 року в кріпацькій родині в слободі Ріпки Богодухівського повіту Харківської губернії (нині — територія Богодухівського району Харківської області). Точна дата народження не встановлена.
На третьому році життя хлопчик осліп. Для незрячої дитини із селянської родини того часу вибір життєвого шляху був надзвичайно обмеженим, і кобзарське ремесло відкривало одну з небагатьох можливостей здобути фах, самостійний заробіток і гідне місце в громаді.
Кобзарського мистецтва Гончаренко почав навчатися відносно пізно — у 1857 році, у віці близько двадцяти двох років. Його вчителем став кобзар Петро Кулибаба. Під його керівництвом Гончаренко опанував гру на бандурі, засвоїв думи й пісні, а також традиційні кобзарські правила та звичаї.
Навчання в кобзарському середовищі передбачало суворе дотримання усталених канонів: учень мав точно засвоїти тексти й мелодії, манеру речитації, прийоми супроводу. Гончаренко вирізнявся саме послідовною вірністю цим канонам. Дослідники відзначали, що він був суворим прихильником традиційних виконавських форм і зберігав архаїчний спосіб виконання дум, який на той час уже рідко траплявся.
Здобувши ремесло, Гончаренко розпочав самостійне життя мандрівного кобзаря. Він ходив селами Слобожанщини, виступав на ярмарках і базарах, заробляючи на життя грою на бандурі та співом. Такий спосіб існування був типовим для кобзарів того часу: вони залежали від щедрості слухачів і водночас виконували важливу культурну функцію, зберігаючи й передаючи усну епічну традицію.
Згодом Гончаренко одружився й оселився поблизу Харкова. Близькість до великого університетського міста, де діяли наукові товариства й працювали дослідники фольклору, відіграла важливу роль у тому, що його творчість потрапила в поле зору науковців.
Сучасники відзначали приємний голос кобзаря та гарну техніку гри на бандурі. Його виконання поєднувало впевнену інструментальну майстерність із виразною, стриманою речитацією, характерною для традиційного виконання дум.
Основу репертуару Гната Гончаренка становили українські народні думи, пісні та псальми. Центральне місце в ньому посідали три думи:
«Олексій Попович» — дума про бурю на Чорному морі, в якій козак Олексій Попович кається у своїх гріхах перед товариством, а буря вщухає після його сповіді. Цей твір належить до найвідоміших зразків українського епосу.
«Про сестру та брата» — дума побутово-моральної тематики, що розповідає про трагічну долю сестри, виданої заміж на чужину, і про стосунки рідних людей.
«Про вдову і трьох синів» — дума про невдячних синів, які зневажають стару матір, та про їхнє каяття.
Окрім дум, Гончаренко виконував соціально-побутові пісні, псальми (зокрема «Нема в світі правди»), а також інструментальні мелодії для бандури. Репертуар кобзаря не був надто численним, однак вирізнявся високою художньою довершеністю та точністю відтворення традиційних зразків.
Перші записи дум і соціально-побутових пісень від Гната Гончаренка здійснив 1899 року Павло Тиховський. Ці записи стали початком наукового вивчення творчості кобзаря.
У 1902 році в Харкові відбувся XII Археологічний з'їзд — один із найбільших наукових форумів того часу, присвячених історії, археології та етнографії. Важливою частиною його програми стали виступи кобзарів і лірників, які дали змогу науковцям і широкій публіці почути живе виконання дум. Серед учасників цих виступів був і Гнат Гончаренко. З'їзд привернув значну увагу до кобзарського мистецтва й сприяв подальшому вивченню його представників.
Творчістю Гончаренка цікавилися відомі дослідники: літературознавець і фольклорист Микола Сумцов, письменник, бандурист і дослідник кобзарства Гнат Хоткевич, а також Павло Тиховський. Художник Сергій Васильківський створив портрет кобзаря.
Найважливішою подією в історії вивчення творчості Гончаренка стали фонографічні записи 1908 року. Їх здійснили поетеса Леся Українка та її чоловік, фольклорист і музикознавець Климент Квітка.
Леся Українка приділяла велику увагу збереженню українського епосу. Вона вважала, що записати думи слід не лише текстово, а й зафіксувати їхнє справжнє звучання, адже нотний запис зі слуху не міг передати всіх особливостей кобзарської речитації. Саме з цією метою було використано фонограф — на той час новітній пристрій, що дозволяв записувати звук на воскові валики.
Від Гната Гончаренка було записано думи «Олексій Попович», «Про сестру та брата», «Про вдову», псальму «Нема в світі правди» та низку інструментальних мелодій. Ці записи належать до найцінніших звукових документів українського кобзарства.
Фонографічні записи виконання Гончаренка розшифрував і видав 1913 року видатний український фольклорист і музикознавець Філарет Колесса. Вони увійшли до його фундаментальної праці «Мелодії українських народних дум», яка й досі залишається однією з основних наукових публікацій з української музичної епіки.
Колесса високо оцінив мистецтво кобзаря. Він відзначив високу виконавську майстерність Гончаренка й архаїчний спосіб речитації дум, вважаючи його спадкоємцем найкращих кобзарських традицій. Для науки особливо цінним було те, що манера виконання Гончаренка зберігала давні риси, які в інших виконавців уже зазнали змін.
Нотні розшифровки Колесси дали змогу дослідникам детально вивчати мелодичну будову дум, співвідношення речитативу й інструментального супроводу, особливості ладу та ритму. Записи Гончаренка стали одним із опорних матеріалів для розуміння того, як звучала традиційна українська дума.
Гнат Гончаренко продовжував кобзарську традицію й через навчання наступного покоління виконавців. Серед його учнів — Петро Древченко та Еласт Вудянський.
Особливо помітний слід у культурі залишив Петро Древченко, який сам став відомим харківським кобзарем. Через своїх учнів Гончаренко передав наступникам характерні риси харківської виконавської школи.
Точних відомостей про останній період життя Гната Гончаренка збереглося небагато. Помер він близько 1917 року. Точна дата смерті й місце поховання кобзаря невідомі.
Гнат Гончаренко належить до тих носіїв традиції, завдяки яким українська кобзарська культура дійшла до нашого часу не лише в текстових, а й у звукових документах. Його фонографічні записи 1908 року — одне з небагатьох свідчень про справжнє звучання думи у виконанні традиційного кобзаря, який здобув фах у середовищі живої кобзарської традиції XIX століття.
Для музикознавців творчість Гончаренка важлива передусім тим, що вона зафіксувала архаїчну манеру виконання, яку Філарет Колесса вважав взірцевою. Розшифровки його записів увійшли до фундаментальної наукової праці з історії української епіки й відтоді постійно використовуються в дослідженнях кобзарства.
Для сучасних бандуристів і кобзарів, які прагнуть відродити автентичну традиційну манеру гри й співу, записи Гончаренка є важливим джерелом. Фонографічні валики з голосами кобзарів і лірників початку XX століття було оцифровано, і вони стали доступними для широкого кола слухачів та дослідників.
Постать Гната Гончаренка засвідчує особливу роль, яку відіграли в збереженні української культури незрячі народні співці, з одного боку, та дослідники й митці — Леся Українка, Климент Квітка, Філарет Колесса, — з іншого. Завдяки їхній спільній праці голос слобожанського кобзаря, який усе життя мандрував ярмарками й базарами, зберігся для наступних поколінь як живе свідчення високої майстерності українського кобзарського мистецтва.
