Петро Семенович Древченко (справжнє прізвище Древкін, прізвисько Дригавка; близько 1863, за іншими даними близько 1871, село Семенівка Полтавської губернії, 1934, село Залютине, нині у складі Харкова) був українським кобзарем і лірником, представником харківської школи гри на бандурі. Він виступав на XII Археологічному з'їзді в Харкові 1902 року і брав участь у кобзарських концертах початку XX століття. Його репертуар і спогади записали дослідники народної музики, тож він став одним із важливих свідків традиційного кобзарства.
Відомості про ранні роки Древченка небагаті й частково розходяться. Енциклопедичні джерела називають місцем його народження село Семенівку Полтавської губернії. Щодо року народження є дві версії: близько 1863 і близько 1871 року. Справжнє прізвище музиканта було Древкін, а під ім'ям Древченко він став відомий як кобзар.
За наявними даними, він походив з родини слуг. Ще в дитинстві опинився в Харкові й жив у місцевості Залютине, яка тоді була приміським селом, а згодом увійшла до складу міста. Із Залютиним пов'язане все його подальше життя, тут він і помер.
У 13 років Петро захворів і втратив зір. Для тогочасного українського села це часто визначало долю людини. Незрячі діти нерідко ставали учнями кобзарів або лірників, бо мандрівний спів був для них одним із небагатьох способів заробляти на життя й мати місце в громаді.
Гри на бандурі Древченко навчався у Гната Гончаренка, одного з найвідоміших харківських кобзарів кінця XIX століття. Дати навчання в джерелах подано по-різному. Енциклопедія Сучасної України вказує період 1883–1897 років. В інших джерелах ідеться, що учнем він став у 14 років, учився близько чотирьох років і по завершенні отримав дозвіл виступати самостійно.
Таке навчання відбувалося за правилами кобзарських цехів-братств. Ці об'єднання незрячих співців мали власний устрій. Учень кілька років жив біля майстра, засвоював гру на інструменті, тексти дум, псалмів і пісень, а також звичаї й етикет братства. Наприкінці навчання він проходив обряд «визвілки», після якого ставав повноправним членом цеху і міг виступати сам.
Сучасники помічали, що учень багато перейняв від учителя. Етнограф Є. Крист, який описував кобзарів і лірників Харківської губернії на початку XX століття, вважав, що Древченко нагадував свого наставника. За рухливу, непосидючу вдачу його прозвали Дригавкою.
Дослідники вирізняють кілька регіональних шкіл українського кобзарства: полтавську, чернігівську, харківську та інші. Вони відрізнялися будовою інструментів, прийомами гри, манерою виконання і складом репертуару. Харківська школа, до якої належав Древченко, мала свої традиції в техніці гри та в способі подачі дум.
Древченко акомпанував собі на старосвітській бандурі, тобто на традиційному народному інструменті, а не на пізніших модернізованих конструкціях. Він грав на бандурі з двадцятьма струнами: чотирма басами й шістнадцятьма приструнками. Такий інструмент відповідав народній практиці кінця XIX століття і давав змогу супроводжувати і речитативні думи, і пісні та танцювальні мелодії.
Крім бандури, Древченка згадують і як лірника. Це вказує на широке коло його виконавських навичок у традиції мандрівних співців.
Найвідоміша подія творчого життя Древченка пов'язана з XII Археологічним з'їздом у Харкові 1902 року. Програму виступів народних співців на з'їзді підготував письменник, бандурист і дослідник кобзарства Гнат Хоткевич. Учасникам, серед яких були науковці з різних країн, уперше так широко показали живе кобзарське і лірницьке виконавство. Ця подія стала помітною віхою у вивченні та популяризації кобзарства.
Древченко виступав на з'їзді і як соліст, і в ансамблі з іншими народними музиками. Збереглася групова фотографія учасників тих виступів, на якій є і він. Цей виступ зробив його ім'я відомим дослідникам народної культури, які згодом зверталися до нього як до знавця традиції.
На початку XX століття кобзарське мистецтво дедалі частіше звучало зі сцени, а не тільки на ярмарках, біля церков і на сільських майданах. У 1910–1912 роках Древченко активно брав участь у кобзарських концертах у містах України, Росії та Польщі.
Його гру високо цінували провідні діячі української музичної культури. Серед них був композитор Микола Лисенко, який багато зробив для вивчення й популяризації дум і кобзарського мистецтва. Схвально відгукувався про майстерність Древченка й Гнат Хоткевич.
Фольклорист і музикознавець Філарет Колесса зараховував Древченка до так званого концертного типу кобзарів. Цим поняттям він позначав виконавців, у манері яких з'являлися риси сценічного виконання, розрахованого на публіку концертної зали. Водночас, порівнюючи його з іншим відомим кобзарем, Іваном Кучугурою-Кучеренком, Колесса зауважував, що думи у виконанні Древченка ближчі до своєї давньої основи.
Репертуар Древченка був широким і охоплював основні жанри кобзарської традиції.
Думи. Центральне місце займали думи, тобто українські народні епічні твори, які виконували речитативом під супровід бандури. Серед дум із його репертуару відомі такі:
Духовні вірші та псалми. Значну частину репертуару становили твори релігійного змісту, традиційні для мандрівних співців. Відомо, що Древченко знав 42 такі твори, зокрема «Гору Афон».
Народні пісні й танцювальні мелодії. Він виконував також українські народні пісні, наприклад «Чечітку», та танцювальні мелодії. Цей пласт кобзарського репертуару звучав у побутових умовах і на святах.
Таке поєднання епосу, духовних творів і світської музики було типовим для професійного кобзаря того часу, який виступав перед дуже різною аудиторією.
Особливу цінність для науки має обізнаність Древченка з внутрішнім життям кобзарських братств. Він знав «Устиянські книги», тобто усний збірник, що передавався в кобзарських цехах-братствах і належав до їхнього репертуарного й звичаєвого надбання. Ці тексти зберігалися в пам'яті членів братства й не призначалися для сторонніх.
Серед кобзарів початку XX століття Древченко оприлюднив значні частини цього усного зводу. Запис 1928 року дав дослідникам рідкісне джерело для вивчення побуту, звичаїв і організації кобзарських цехів, про які збереглося небагато документальних свідчень.
У 1928 році біографічні відомості про Древченка та його спостереження про кобзарське життя записали Гнат Хоткевич і Ф. Дніпровський. Розповіді досвідченого кобзаря, який пройшов традиційне навчання і бачив кілька поколінь співців, стали цінним матеріалом для історії кобзарства. Хоткевич згадував Древченка у своїх «Спогадах про мої зустрічі зі сліпцями» («Воспоминания о моих встречах со слепыми»).
Ці записи разом із текстами дум і «Устиянських книг» мають велике значення: вони зафіксували знання, які передавалися лише усно і без такої фіксації могли бути втрачені.
Після встановлення радянської влади кобзарство опинилося в новому становищі. Влада прагнула використати авторитет народних співців для пропаганди. Так з'явився штучний жанр «радянської думи»: твори, які за формою наслідували традиційні думи, але мали ідеологічний зміст.
Древченко разом з іншими кобзарями, Степаном Пасюгою, Павлом Гащенком і Г. Цибкою, був змушений узяти участь у створенні такого твору. Йдеться про «думу» «Про військо Червоне, про Леніна батька і синів його вірних» (1923). Енциклопедичні джерела наголошують, що участь у цьому була примусовою.
Наприкінці життя Петро Древченко зазнав репресій з боку радянських каральних органів. Він помер 1934 року в Залютиному під Харковом.
Петро Древченко належить до покоління кобзарів, чия творчість припала на перехідну добу: від традиційного мандрівного співу в межах цехової організації до концертної сцени, а згодом до ідеологічного тиску радянського часу. Його доля відбиває долю українського кобзарства загалом.
Для історії української музики він важливий з кількох причин. По-перше, він був учнем Гната Гончаренка і продовжувачем харківської школи гри на старосвітській бандурі. По-друге, як учасник XII Археологічного з'єзду 1902 року він був серед тих, хто вперше широко представив кобзарське мистецтво науковій спільноті. По-третє, від нього записано думи, духовні твори й пісні, а також фрагменти «Устиянських книг» і свідчення про побут кобзарських братств, тобто матеріал, який має неабияку цінність для фольклористики й етномузикології.
Оцінки Миколи Лисенка, Гната Хоткевича та Філарета Колесси засвідчують, що Древченко був не лише носієм традиції, а й визнаним майстром свого часу. Його ім'я стоїть поряд з іменами інших видатних народних співців, завдяки яким давній кобзарський епос дійшов до XX століття.
