Доки щедрівка підкоряла світ, вдома чекісти вбивали її автора — композитора Миколу Леонтовича.

Напередодні Різдва-2024 росіяни влаштували в Україні черговий ракетний терор, завдавши ударів балістикою по кількох містах. І по центру Києва зокрема, пошкодили один із найстаріших католицьких храмів столиці — костел Святого Миколая. Це страшне нагадування українцям про те, що північний сусід нищив нашу націю завжди — чи то за Гетьманщини, намагаючись загнати під руку царя, за часів російської імперії. Після її розпаду, прагнучи не втратити ласий шмат «своєї території», більшовики ладні були втопити у крові Україну, але не дати їй бути самостійною. Про сталінські часи, Голодомор годі й говорити. І от тепер, у ХХІ столітті, Україна знову платить життями за бажання бути незалежною. І в грудні 2024, коли по всьому світу напередодні Різдва лунає український «Щедрик», його батьківщина здригається від вибухів ракет і звуків сирен.

Нинішні події в Україні часто порівнюють із подіями сторічної давнини, коли після розпаду російської імперії українці так само прагнули незалежності та власної держави, намагалися вирватися із задушливих «братніх обіймів» росіян. Тоді так само молода українська держава намагалася отримати підтримку Заходу, зламати імперську пропаганду, завдяки якій світ дивився на Україну через російську окуляри, як і до нинішньої війни. Тоді в хід теж йшла дипломатія. А головною зброєю за серця європейців і американців, аргументом на користь того, що Україна — це не росія, стала пісня. Секретною зброєю українців став «Щедрик». Про найвідомішу нині різдвяну пісню є чимало розвідок та досліджень. Напевно, найґрунтовніше зробив Ukraїner. Ми ж пригадаємо лише один епізод із сумної історії видатного «Щедрика». Він — про успіх і поразку водночас.

Свого «Щедрика» Микола Леонтович написав у Тульчині, де композитор мешкав і працював викладачем у духовній школі. За текстову основу пісні Микола Леонтович узяв волинський варіант «Щедрика», що був записаний фольклористами в місті Краснопіль на Поліссі. Всього було 5 редакцій «Щедрика» — Леонтович доводив до ідеалу свій твір з 1901 по 1919 рік.

«Леонтович дуже скромно себе оцінював. Навіть той факт, що він до 20 разів переробляв свої хорові твори. Він завжди вважав, що вони десь недосконалі. Тому доводив їх до такої технічної вершини, як композитор, що це приваблювало хорові твори усього світу і надавало йому великої популярності», — розповідає дослідник творчості композитора, заслужений діяч мистецтв України Анатолій Завальнюк.

«Щедрика» змусив Леонтовича випустити на сцену Олександр Кошиць, який уже мав авторитет поборника української культури в тодішньому середовищі. Він наполягав, щоб той перестав «солити» твір, бо йому давно місце на сцені. За кілька місяців пісня вперше прозвучала в Києві.

Відбулося це 29 грудня 1916 року під час різдвяного концерту в залі Купецького зібрання (нині — Національна філармонія України). Щедрівку виконав студентський хор Київського університету Святого Володимира під орудою Олександра Кошиця. Диригент згадував, що виступ був дуже вдалий, а пісня одразу викликала захоплення публіки.

«Щедрик» — дипломат у боротьбі за незалежну Україну

Через три місяці після київської прем’єри пісні в історії українського народу відбулися тектонічні зрушення. У лютому 1917 року в російській імперії, відбулася революція, цар Микола ІІ зрікся престолу, а поневолені імперією нації почали боротьбу за незалежність.

Першою з «тюрми народів» вирвалася Фінляндія, декларувавши самостійність у грудні 1917 року. Другою, 22 січня 1918 року, проголосила свою державну незалежність Українська Народна Республіка (УНР). За ними — країни Балтії, Південного Кавказу та Польща.

Одразу ж у Києві було створено перший національний уряд, куди запросили на роботу і Миколу Леонтовича. Разом із «хрещеним батьком» «Щедрика» Олександром Кошицем та іншими українськими композиторами він працював допізна в музичному відділі українського Міністерства освіти та мистецтв. Чиновники писали й видавали українські музичні посібники, засновували національні хори, відкривали українські школи — робили те, що донедавна було б миттєво заборонено царською росією як прояв «сепаратизму».

Однак у жовтні 1917 року владу в Москві захопили більшовики. Попри декларування права неросійських народів на самовизначення, вони розгорнули гібридні війни проти держав, утворених на теренах колишньої Російської імперії. З особливим завзяттям взялися за окупацію України, називаючи це її «звільненням» від «шовіністів».

Намагаючись протистояти російській навалі, Україна звертається по допомогу до Заходу. Першими українську незалежність визнали Німеччина й Австро-Угорщина, вони ж надали українському урядові військову допомогу у боротьбі з більшовиками. Але головне слово було за Антантою — союзом країн-переможниць у Першій світовій війні (Франція, Велика Британія, США). Західні країни були не в захваті від їхніх експансіоністських планів, тож запровадили проти «червоних» росіян економічні санкції і дипломатичну блокаду. А для військового придушення російської Червоної армії у грудні 1918 року в Одесу вислали десант французьких військ.

Здавалося б — ось допомога Україні! Однак це було сприяння іншим російським імперіалістам — білогвардійцям, колишнім царським генералам, які прагнули відродити велич і «лице» дореволюційної росії.

Щоб переконати Захід, що українці — окрема від росіян нація, на арену виходить пісня. Відкрити світові Україну треба через культуру, вирішує тодішній глава української держави і головнокомандувач армії Української Народної Республіки Симон Петлюра (1879–1926). І відсилає на Захід хор.

«Колишньому генеральному секретареві військових справ УНР Симону Петлюрі настільки сподобалася наша колядка, що він дав наказ хоровому диригенту Олександру Кошицю створити республіканську капелу, яка поїхала гастролювати за кордон. От якраз у 1919 році українська капела дає гастролі у столицях Європи. Симон Петлюра хотів показати, що є в нас українська пісня, українська культура і він це дійсно показав», — розповідає дослідниця творчості Леонтовича Ольга Прокопенко.

Коли «Щедрик» зривав овації за кордоном, його творець пішки тікав з окупованого Києва

Успіху у «Щедрика» і в хору був просто шалений. Українська республіканська капела (пізніше перейменовану в Український національний хор), керована Олександром Кошицем, за п’ять з лишком років обспівує не тільки всю Європу, а й Америку.

Європейські газети заходилися компліментами від цього видовища барвистих сценічних костюмів і голосистого темпераменту, в ауру якого так органічно вписалися імена українських композиторів Кирила Стеценка, Миколи Лисенка, Олександра Кошиця і, звичайно ж, Миколи Леонтовича. Це саме тоді Франція назве його «українським Бахом», а Польща — «Гомером у музиці».

Компліменти компліментами, проте реальної допомоги Україна так і не дочекалася тим часом Україну захопила більшовицька росія. Після загарбання української столиці в лютому 1919 року російська більшовицька армія влаштовує тут терор. Свідомих українців розстрілювали та ховали у братських могилах. Творець «Щедрика» Микола Леонтович був змушений тікати з Києва і переховуватися. У листопаді 1919 року, коли його «Щедрик» зривав овації французької публіки, композитор залишив місто. «У благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений», — згадували сучасники. Він пішки дійшов до міста Тульчин на Поділлі. Дорога — понад 300 кілометрів.

Наступні два роки — найзлиденніший період життя Миколи Леонтовича. Йому, дружині та двом донькам не вистачало елементарного: їжі й одягу. «Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене погостювати до дідуся в Марківку, — згадувала донька композитора, — з надією, що, вертаючись, я принесу сяких-таких харчів».

І навіть за таких умов Микола Леонтович продовжував творити. Одразу ж після втечі з Києва він взявся за написання першої у своєму житті опери. В роботі та злиднях композитор навіть не здогадувався про масштаб своєї міжнародної слави. А вона була грандіозною.

5 жовтня 1922 року відбулася прем’єра «Щедрика» в Нью-Йорку, в престижному концертному залі Carnegie Hall. На той час молода українська держава вже була задушена, і цим непокоїлись, окрім самого хору Кошиця (вони мусили залишатися в Штатах та Канаді), тільки емігранти, які вимагали від уряду США підтримки незалежної України, та, можливо, політики, які не без скептицизму згадували тезу президента Вудро Вільсона про право націй на самовизначення.

Коли хор зі «Щедриком» викликали на біс, його автора 23 січня 1921 року було підступно вбито у отчій хаті.

За що вбили Миколу Леонтовича

У Миколи Леонтовича була учениця — Надія Танашевич. За однією із версій саме вона напророчила композитору ранню смерть.

«Перед поїздкою додому, Микола Дмитрович завітав до своєї лібретистки Надії Танашевич. Її мати гадала хіромантичним способом. І він жартома сказав: «Пані матко, погадайте й мені». От вона дивилася йому на долоню і каже, що у вас дуже довга ліні життя. А в цю хвилину підходить Надія і каже: «Матінко, ви ж говорите неправду, адже лінія життя уже майже скінчилася. На що Микола Дмитрович сказав: «Я йтиму від вас до свого батька. Вийде якийсь бандит, захоче мене вбити. А я скажу йому: «Е ні, матінка Танашевич нагадала мені багато років життя», — розповідає Ольга Прокопенко.

У ніч на 23 січня 1921 року у селі Марківка Подільської губернії автора «Щедрика» Миколу Леонтовича вбили пострілом з обрізу. Чекісти розпустили чутки, що нібито це була справа рук злодіїв.

Уже згодом виявилося, що убивця Афанасій Грищенко — агент ВНК. Він напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці пограбував будинок і застрелив композитора. До свого світового визнання Леонтович не дожив кілька місяців.

«Його вбили за те, щоб був дуже глибоко-національним композитором і своєю творчістю збуджував народ, людей до любові свого національного мистецтва. Такі композитори могли стати дуже яскравими шкідливими націоналістами. Багато інших композиторів теж нищились оцими більшовицькими людьми, які не хотіли, щоб українська національна культура процвітала в державі», — говорить Анатолій Завальнюк.

За словами дослідників життя Леонтовича, одним і мотивів також могло бути те, що композитор входив до синоду української автокефальної церкви. Адже він написав багато духовної музики і його високо цінували у релігійних колах.

Лише після того, як у 1990-х роках стали доступними архіви КДБ, у них знайшли рапорт начальника Гайсинського повітового відділу міліції. Він і спростував вигадку про злодіїв. У рапорті чітко сказано, що вбивцею є чекіст Грищенко (Афанасій). Так московська рука розправилася з митцем України, який, до того ж, ще й не бажав зрікатися своєї віри й належності до Української автокефальної православної церкви.

Нищення цвіту нації виллється в 1930-х у вседержавну акцію, названу істориками сталінським терором…

Настя ТОПОЛЯ

Джерело: resh.news