13 липня народився видатний композитор, диригент, піаніст, музично-громадський діяч Мирослав Скорик (1938-2020). Він належав до славної родини Соломії Крушельницької – був онуком її рідної сестри Олени. Музичні здібності у Мирослава виявилися в ранньому дитинстві і за порадою саме Соломії Крушельницької він почав серйозно займатися музикою.

Творча спадщина Мирослава Скорика є великою і охоплює різноманітні жанри – опера, балети, масштабні симфонічні і хорові полотна, камерно-вокальні та інструментальні твори, музика до кінофільмів і мультфільмів, естрадні пісні. Велику цінність представляють його редакції опер українських композиторів ХІХ-поч. ХХ століть.

Мирослав Скорик провадив активну громадську діяльність, багато концертував як піаніст і диригент, але завжди пам’ятав про рідний Львів. Він був приятелем музею Соломії Крушельницької, учасником багатьох музейних подій. Мирослав Скорик був неординарною особистістю, цікавим співрозмовником, мав чудове почуття гумору, а також свій особливий погляд на мистецтво і розвиток сучасної культури.

Пропонуємо увазі читачів спогади і висловлювання композитора, які були опубліковані в книжці Любові Кияновської «Мирослав Скорик: людина і митець» (Львів, 2008 р.):
«Батьки записали мене до школи №8 – це тепер вона спеціалізована, з німецькою мовою навчання, а тоді була просто доброю українською школою – і повели в гості до Соломії Крушельницької. Я почав щось награвати для неї на фортепіано, якісь свої перші дитячі твори – і раптом спинився, обурився і сказав, що інструмент грає фальшиво: він був на півтона нижче настроєний від звичного, і я, оскільки вже мав свій невеликий слуховий досвід, не сприйняв цієї «іншої» настройки. Тоді Соломія Крушельницька зорієнтувалась, що в мене абсолютний слух і порадила батькам віддати мене до музичної школи. І вже наступного дня я пішов до музичної школи-десятирічки. Так що її слово справді мало значення у моїх музичних заняттях».

«Для мене, наприклад, дуже важливим є відчуття львівської архітектури, тут кожен будинок особливий і неповторний, в кожному втілений якийсь свій стиль, і він дихає тим часом, коли був збудований. Мене це завжди приваблює.

А ще я думаю, що для розвитку мистецтва нашого міста мало велике значення те, що тут творили свою духовну спадщину представники різних націй і воно за своєю історичною долею виявилось багатокультурним. Це в результаті привело до значного взаємозбагачення і, можливо, тому тут сформувалось так багато видатних особистостей в різних галузях, зокрема у музиці. У тому сенсі Львів нагадує мені інші міста, де перетнулись духовні традиції багатьох народів, наприклад, Відень, Париж чи Нью-Йорк».

«…В нашій родині завжди шанували церковні традиції, дотримувались їх, але ніколи не було позірної побожності, надмірної показової ревності, котра нерідко виявляється лицемірною. Віра була тим глибоким внутрішнім переконанням, яке не годилось виставляти напоказ. Тому я вважаю, що писати релігійну музику – це для композитора дуже вдячна, а водночас складна і відповідальна справа, бо вона звертається до найкращих почуттів людини, має бути глибокою і правдивою, тому не припускає поверховості, самозакоханості автора в своєму таланті, зверхності «генія» до «звичайних» слухачів».

«Ми поступово стираємо межу між «чужим» і «своїм», між національними і глобальними цінностями на всіх рівнях, і це особливо виразно відчувається в сучасному мистецтві, а в музиці – зокрема. Практично вже авангард цілком однозначно постулював заперечення національної своєрідності художнього мислення. Але якраз в плані національних цінностей митці авангарду зайняли доволі непримиренну позицію. А от поставангард, постмодерн хоч і повернувся до багатьох, раніше зневажених цінностей, проте національні вартості не квапиться підносити на щит. Бути переконаним національним митцем сьогодні – це прояв великої мужності».

«Я переконаний, що жоден видатніший український композитор не оминув усвідомлення свого зв’язку з національним корінням і впливу тисячолітньої традиції. Але це цілком не означає, що він має бути консервативним і поза «своїм подвір’ям» нічого не бачити. Навпаки, чим своєрідніше він його усвідомлює і перевтілює в творчості, чим різноманітніше поєднує з усіма сучасними світовими художніми тенденціями мистецького пошуку, не порушуючи при тім природності першоджерела, не боїться експериментувати, сміливо впроваджувати українські фольклорні елементи в модерні системи художнього мислення, і здатний це зробити талановито й оригінально – тим більше він має право називатись національним митцем».

«Те, що деякі мої твори є дохідливими для людей, нібито далеких від музики, мене дуже тішить. Ми в наших розмовах не раз повертались до такої гострої дилеми: для кого, передусім, повинна писатись музика, і на кого орієнтується композитор: на фахівців, чи на ширші кола публіки? Цієї дилеми для мене просто не існує: свої твори я пишу цілком не для купки знавців, а для любителів і поціновувачів найрізноманітніших кіл. Більше того, іноді думка слухача-непрофесіонала про мій твір для мене є важливішою, ніж думка вибагливого критика, тому що «звичайна публіка» просто слухає і не задається ціллю відразу аналізувати, як написано, чи в тій манері, чи в іншій. Вони хочуть просто переживати те, що вони чують, хоч музиканти також слухачі, і їм не чуже сприйняття музики, так що в результаті, мабуть, пишу я все-таки і для одних, і для других…»

«Композитор мусить говорити своєю музикою те, що він відчуває, що визріло в його уяві, а не підпорядковувати себе тому, що прийнято, модно чи кон’юнктурно».

Підготувала Анна Якимишин

Джерело: provse.te.ua