Уявіть собі золоту осінь 1770 року. Болонья, серце музичної Італії. У стінах славетної Болонської філармонічної академії панує напружена тиша. За столом сидить суворий екзаменатор — «бог музики» падре Джованні Баттіста Мартіні. Поруч із ним — юний вундеркінд, чиє ім'я вже гримить на всю Європу, Вольфганг Амадей Моцарт. А навпроти них, зосереджений і спокійний, стоїть високий юнак із Глухова, чий талант невдовзі змусить італійців схилити голови перед «геніальним русином» (як тоді називали вихідців з імперії). Це Максим Березовський.
Його доля — це велична симфонія, що обірвалася на найвищій ноті. Це історія про те, як український мелос підкорив Європу, і про те, як імперські жорна перемелюють геніїв, залишаючи по них лише легенди та безсмертні партитури.
Глухівська колиска: де народжуються голоси
Максим Созонтович Березовський народився 27 жовтня 1745 року в столиці Гетьманщини — Глухові. Це місто в ті часи було не просто адміністративним центром, а справжньою музичною меккою. Саме тут діяла славнозвісна Глухівська співоча школа, заснована ще за указом Данила Апостола. Глухів був «фабрикою талантів»: найкращі голоси України відбиралися сюди, аби згодом наповнити хори Петербурга.
Маленький Максим виховувався в атмосфері козацького бароко, де церковний спів був не просто релігійним ритуалом, а високим мистецтвом. Його походження з козацької родини наклало відбиток на весь подальший шлях: у його музиці назавжди залишиться ця особлива українська туга, поєднана з аристократичною гідністю.
Освіту він продовжив у Києво-Могилянській академії — інтелектуальному центрі Східної Європи. Саме в стінах «Могилянки» Березовський опанував не лише основи композиції, а й філософію, мови та класичну літературу. Це сформувало його як композитора-інтелектуала, здатного перекладати найскладніші людські емоції мовою звуків.
Шлях до «Золотої Італії»
Винятковий голос Березовського (красивий тенор) відкрив йому двері до Придворної співацької капели в Петербурзі. У 1758 році він стає солістом у капелі великого князя Петра Федоровича (майбутнього імператора Петра III). У цей період він не лише співає, а й бере уроки у Франческо Цоппіса, знайомиться з італійською оперою, яка тоді панувала при дворі.
Проте справжній злет почався у 1769 році. Його відправляють на навчання до Італії, до Болонської академії. Це було визнання його неймовірного потенціалу. В Італії його вчителем став легендарний падре Мартіні — людина, до якої по пораду зверталися найвидатніші музиканти епохи.
15 травня 1771 року стався історичний момент: Максим Березовський склав іспит на звання академіка-композитора. Він мав за лічені години написати складний поліфонічний твір (антифон) на задану тему. Березовський впорався блискуче. На стіні Болонської академії його ім'я викарбувано золотими літерами поруч із іменем Моцарта. Два генії, дві яскраві зірки, що зійшлися в одній точці простору й часу.
Творчий тріумф: «Демофонт» та Симфонія №11
Перебуваючи в Італії, Березовський не просто навчався — він творив. У 1773 році в Ліворно відбулася прем'єра його опери «Демофонт». Італійська публіка, розбалувана шедеврами, аплодувала українцю стоячи. Це була перша опера, написана композитором нашого краю в класичному європейському стилі.
Але справжньою сенсацією останніх десятиліть стало віднайдення його Симфонії до-мажор (Симфонія №11). Довгий час вважалося, що перші симфонії в імперії з’явилися значно пізніше. Березовський спростував це, довівши, що українська музична думка йшла в ногу з Віденською класикою. Його симфонія — це світло, прозорість і гармонія, що нагадують кращі зразки Гайдна.
Повернення в холодну пустку
У 1774 році Березовський повертається до Петербурга. Він — академік, визнаний майстер, тріумфатор Ліворно. Здавалося б, перед ним мають відкритися всі двері. Але реальність виявилася жорстокою.
Катерина II, яка захоплювалася італійцями, не поспішала визнавати «свого» генія. Березовського зарахували до капели на скромну посаду без постійної платні. Замість великих оперних постановок — інтриги, заздрість посередностей і постійна фінансова скрута.
Його найвидатніший духовний твір — концерт «Не отвержи мене во время старости» — став криком душі. Це музика неймовірної сили, де кожна нота просякнута благанням про милосердя і страхом самотності. Дослідники вважають цей твір вершиною хорового циклу XVIII століття.
Трагедія: міфи та реальність
2 квітня 1777 року Максим Березовський пішов із життя. Йому був лише 31 рік — вік, коли геній лише входить у повну силу.
Існує популярна версія, що він наклав на себе руки, не витримавши злиднів і нерозуміння. Деякі біографи малювали картину глибокої депресії та самотності. Проте сучасні дослідники закликають до обережності. Документи того часу згадують про «лихоманку», яка скосила композитора.
Чи було це самогубство, чи хвороба, спричинена виснаженням — суть залишається незмінною: імперія не знайшла місця для таланту такого масштабу. Його смерть була тихою, а похорон — настільки бідним, що за опис майна навіть не бралися через його відсутність.
Спадщина, що перемагає час
Сьогодні Максим Березовський — це символ нашої культурної причетності до великої європейської родини. Його музика, яка довгий час перебувала в забутті або привласнювалася іншими культурами, нарешті повертається додому.
Чому ми називаємо його «Українським Моцартом»? Не лише через паралель у Болоньї. А тому, що в його творах живе та сама сонячна ясність, яка, попри всі життєві трагедії, стверджує перемогу світла над темрявою.
Творчість Березовського — це фундамент, на якому стоять Бортнянський і Ведель, це корінь, з якого виросла вся українська професійна музика. Коли звучить «Не отвержи мене», ми чуємо голос цілого народу, який крізь віки просить не про забуття, а про пам'ять.
Максим Березовський довів: український геній здатний говорити на рівних із цілим світом. Його доля була трагічною, але його музика — вічно жива. Вона закликає нас відкривати свої таланти, цінувати свою спадщину і ніколи не дозволяти обставинам загасити внутрішнє світло.
Чи не хотіли б ви дізнатися більше про інших представників «золотої трійці» українського бароко, наприклад, про Дмитра Бортнянського?
