Олеся Мишаріна — ім’я, яке з особливим звучанням вимовляється в українському оперному середовищі та за його межами. Ліричне сопрано, наділене рідкісною виразністю та емоційною глибиною, вона вже понад півтора десятиліття залишається невіддільною частиною Харківського національного академічного театру опери та балету імені М. В. Лисенка. Її сценічний шлях — це не тільки багатий репертуар і міжнародні гастролі, а й місія — нести українську культуру світові, попри часи випробувань.
За більш ніж 15 років на сцені Харківського національного академічного театру опери та балету імені М. В. Лисенка (Схід Опера), Олеся Мишаріна побудувала стійку і безперервну кар’єру солістки високого класу. Її сценічна майстерність розвивається в рамках довгострокової співпраці з одним із найстаріших і найпрестижніших музичних закладів країни. Театр, заснований у XIX столітті, з 1991 року має статус національного, підтверджений указом Президента України, і по праву вважається одним із провідних академічних майданчиків Східної Європи. Його постановки регулярно отримують високі оцінки критиків, а участь у них вимагає виняткового професійного рівня. Така творча стабільність у поєднанні з постійним художнім зростанням свідчить про стійке визнання і затребуваність артистки в професійному середовищі.
Свій шлях Олеся Мишаріна розпочала у 2006 році, і з того часу виконала понад 15 провідних партій в операх українських та закордонних композиторів. Цей репертуар охоплює як визнану класику — від Моцарта і Чайковського до Доніцетті та Лисенка, — так і менш відомі, але художньо значущі твори, що представляють різні національні оперні школи.
Серед ключових партій, які зіграли важливу роль у становленні артистичного стилю О. Мишаріної — образи Сюзанни, Графіні, Церліни та Ельвіри А. Моцарта, Ріти Г. Доніцетті, Попелюшки Ж. Массне, Маргарити Ш. Гуно, Мікаели Ж. Бізе, Іоланти П. Чайковського, Розалінди І. Штрауса, і багато інших, а також більш рідкісні, але концептуально важливі партії в операх сучасних композиторів, такі як: Хельга, мати Грегора, чарівник Дуранданте (опера «Бестіарій» О. Щетинського), Дівчина (опера «Вишиваний. Король України» А. Загайкевич), Пазенька (опера «Сват мимоволі» В. Губаренко), Дружина професора (опера «Чоловік, який прийняв свою дружину за капелюха» М. Найман). Олеся Мишаріна впевнено почувається в естетиці авангарду, демонструючи сміливість, інтелектуальну зрілість і готовність до нових художніх викликів.
Всі перераховані вище ролі охоплюють найширший діапазон жанрів, стилів і епох — від класичної опери та оперети до сучасної авангардної опери, кожна з них зіграла унікальну роль у формуванні артистичного почерку співачки. Розалінда і Рита дозволили розкрити її комедійний талант, володіння ритмом і легку сценічну пластику, настільки необхідну в жанрі оперети та комічної опери. Робота над Маргаритою і Мікаелою в класичних операх додала в її репертуар глибину драматизму. Сюзанна, графиня Розіна, Ельвіра, Церліна дали можливість продемонструвати музичну точність і ансамблеву злагодженість, в той час, як Професорка у Наймана — це свідчення її готовності до експерименту, освоєння сучасної англомовної камерної музики, де потрібна не тільки вокальна техніка, але і психологічна тонкість.
Невіддільною частиною її сценічної виразності став унікальний голос. Природа наділила Олесю Мишаріну одним з найвиразніших і найцінніших інструментів у світі вокального мистецтва — ліричним сопрано, яке поєднує в собі м’якість, дзвінкість, яскравість, ніжність і чуттєвість у всьому діапазоні. Цей тембр не тільки унікальний за своїм звучанням, але й має рідкісну здатність емоційно проникати в душу слухача.
Як підкреслює сама співачка, головне в ліричному голосі — не ефектні вокальні прийоми, а здатність через красиве legato передати внутрішні переживання та емоційні відтінки героїні. Ця традиція бере свій початок ще з епохи Відродження, коли в Італії, колисці опери, виникла потреба в тонкому і людяному звучанні на сцені. У наступні століття, особливо в період романтизму, веризму та експресіонізму, композитори довіряли центральні жіночі партії саме ліричним голосам, прагнучи передати не зовнішню віртуозність, а душевну правду. О. Мишаріна продовжує цю традицію: вона співає не голосом, а душею — і цим підкорює серця.
Голос Олесі Мишаріної — той рідкісний випадок, коли публіка йде до театру не просто «на виставу», а саме «на голос». Її ліричне сопрано має впізнаваний тембр, де поєднуються технічна точність, виразне legato та емоційна щирість. Це не просто вокальна майстерність — це голос, який залишається в пам’яті, створює внутрішній відгук і викликає бажання почути його знову. Постійні глядачі харківської опери не раз зізнавалися: ім’я Мишаріної в афіші стає вагомим аргументом на користь відвідування вистави. Її участь підвищує очікування, задає рівень якості та формує емоційне очікування від всієї постановки. Саме завдяки таким артистам, як вона, театри знаходять свою публіку, вистави стають касовими, а окремі постановки — по-справжньому культовими.
Така залученість глядачів пояснює і високий інтерес до її сольних виступів за межами театральної сцени. Артистка затребувана не тільки як оперна співачка, але і як концертна виконавиця, здатна вибудовувати живий емоційний контакт з авдиторією різних поколінь.
Ця здатність до інтерпретації особливо яскраво проявляється в її концертній діяльності. Олеся Мишаріна володіє широким репертуаром — від духовної європейської музики (А. Вівальді, Дж. Перголезі, Г. Гендель та ін.) і українських народних пісень до сучасних творів українських композиторів і навіть естради. Ця рідкісна різноманітність формує єдиний вокальний всесвіт, здатний охопити слухачів з різним музичним смаком і культурним фоном.
Продовжуючи діалог з національною традицією, співачка надає особливого значення виконанню героїнь українського класичного репертуару — Наталки в опері Лисенка та Оксани в «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського, Русалки в опері «На русалчин Великдень» М. Леонтовича. Ці партії важливі не тільки з художнього погляду, але і як акт збереження національного культурного коду.
Не обмежуючись академічним репертуаром, Олеся бере активну участь у кросовер-проєктах, поєднуючи класику з роком та естрадою. Її виконання «Stairway to Heaven» Led Zeppelin (аранжування С. Горкуша, режисер проєкт А. Калоян) у супроводі симфонічного оркестру стало символом свободи форми та безмежних вокальних можливостей. Крім того, вона брала участь у яскравій постановці проєкту «Rock opera collection» (режисер А. Дугінов), де виконала уривки з рок-опери «Юнона та Авось» А. Рибнікова.
У часи випробувань вона не раз демонструвала, як опера може відгукуватися на виклики сучасності. Важливою віхою стали її проєкти в період пандемії. Коли театри по всьому світу закривалися, харківська опера випустила серію YouTube-постанов і передач про дистанційний театр. Один із яскравих номерів за участю Олесі включав сцену з «Дон Жуана», де Дон Жуан залицяється до Церліни в епоху COVID — з масками, антисептиками та комічним переосмисленням класики. Це був не просто гумор, а форма подолання страху через мистецтво. Але незалежно від жанру і контексту, хай то буде класика, кросовер або сценічний експеримент, сценічна присутність Олесі Мишаріної залишається художнім фокусом будь-якого проєкту.
У кожній виставі, де задіяна Олеся Мишаріна, її героїня стає центром уваги — емоційним, музичним і візуальним. Вона не розчиняється в партитурі, а формує навколо себе драматичний простір, задаючи тон всій постановці. Режисери та колеги підкреслюють: з виходом Мишаріної на сцену вистава набуває зібраності та напруги, а музична тканина немов набирає подиху. Її участь — це не просто виконання ролі, а формування художнього змісту всієї постановки. У цьому проявляється не тільки її вокальна майстерність, а й рідкісна здатність бути концептуальною актрисою, яка впливає на загальний режисерський задум.
Харківський театр відкрив перед нею простір для художніх експериментів і сміливих рішень. За словами Олесі, це «команда новаторів і вільних людей» під керівництвом директора, художнього керівника, заслуженого діяча мистецтв І. Тулузова, з якою вона реалізувала кілька по-справжньому амбітних постановок, що поєднують технічні новації та глибокий художній зміст.
Найяскравіше ця стратегія проявилася в «Орфеї в пеклі» Оффенбаха, поставленому режисером Жанною Чепелою. Ця вистава стала одним з найсміливіших і фізично складних проєктів театру. Спочатку здавалося, що він навряд чи можливий: солістам належало освоїти техніку повітряної акробатики — заповнювати простір сцени стрибками, трюками, переворотами та підтримками, зберігаючи при цьому вокальний контроль. Протягом трьох місяців Олеся з колегами тренувалася під керівництвом фахівця з Cirque du Soleil, освоюючи трюки, синхронізовані з вокальним диханням. Це вимагало граничної концентрації та фізичної витривалості. Прем’єра стала справжньою сенсацією — вона довела, що оперне мистецтво може бути не тільки музичним, а й тілесним, сміливим, динамічним.
Продовженням цього напрямку, що поєднує візуальну новаторність з технічною амбіційністю, стала «Попелюшка» Жюля Массне (режисер Жанна Чепела), в якій Олеся виконала головну партію. Вистава відрізнялася технічною витонченістю і візуальною магією: у сценах чарівного перетворення героїні на принцесу з’явилися ельфи в костюмах з вбудованими дистанційно керованими світлодіодами, а під завісу сцену перетинала справжня літаюча карета. Ця постановка стала прикладом того, як сучасне сценічне мистецтво здатне повернути навіть найдосвідченішого глядача в стан дитячого захоплення і віри в диво.
Такий високий рівень сценічного втілення та художнього опрацювання не залишився непоміченим публікою. Вистави «Попелюшка» Жюля Массне, «Орфей в пеклі» Жака Оффенбаха та проєкт «Rock Opera Collection», в яких Олеся Мишаріна виконувала провідні партії, проходили при повному аншлагу. Квитки розпродавалися задовго до прем’єр, а ім’я співачки в афіші незмінно викликало жвавий інтерес. У безлічі відгуків глядачі підкреслювали, що саме її участь надавала постановкам особливої привабливості. «Ми йшли на Мишаріну», — згадує Алла Седова, давня шанувальниця театру. «Коли в афіші було її ім’я — для нас це означало: буде рівень». Цю думку поділяють і інші постійні глядачі ХНАТОБу, для яких участь співачки стала синонімом якості. Харизма, рідкісний голос і сценічна енергія Олесі наповнювали вистави тією самою магією, яка робить вечір у театрі не просто подією, а справжнім святом.
Постановки «Орфей в пеклі» та «Попелюшка» стали справжніми подіями в культурному житті Харкова. Театральні критики називали їх проривними та новаторськими, підкреслюючи незвичайне поєднання технічної витонченості, візуального розмаху та вокальної майстерності. Особливо відзначалися партії Олесі Мишаріної, як один з головних чинників сценічного успіху: її чарівність, точність музичного виконання і драматична виразність були охарактеризовані як «ядро постановчого задуму», навколо якого вибудовувалася емоційна структура вистави. У відгуках підкреслювалося, що її виконання надавало класичному репертуару сучасного звучання, без втрати художньої глибини.
В рамках Kharkiv Music Fest вона брала участь в унікальних флешмобах — несподіване виконання сцен з «Чарівної флейти» Моцарта в торгових центрах і на площах міста справило незабутнє враження на випадкових перехожих. Також їй випало виконувати «Кавову кантату» Баха в справжній кав’ярні — з ароматом зерна в повітрі та бароковою вокальною лінією. Ця вистава стала не просто незвичайним концертним форматом, а й актом культурного розширення: на думку Олесі Мишаріної, такі несподівані театральні мініатюри — найважливіший інструмент залучення нової публіки до світу опери.
Не менш важливим для співачки залишається внутрішній художній розвиток. Олеся відома не тільки вокальними даними, а й своїм невпинним прагненням до досконалості. Вона вважає важливим постійно переосмислювати вже виконані партії, працювати над ними з концертмейстерами, диригентами та режисерами. Для неї кожна репетиція — це не механічне повторення, а пошук нової правди.
Прагнення бути з публікою не на відстані, а в живому контакті, особливо проявилося в умовах війни. Олеся Мишаріна залишилася в рідному Харкові та провела понад 100 концертів у прифронтових і деокупованих містах, підтримуючи бойовий дух співгромадян мистецтвом. Її участь у гуманітарному турі «Європейський шлях» та виступ у Європарламенті для представників ПАРЄ у Страсбурзі стали яскравим проявом культурної дипломатії.
Її голос — світлий, гнучкий і проникливий, дозволяє поєднати технічну точність з виразною теплотою та емоційною щирістю. «Олеся — це не просто голос, це голос душі. Її тембр — один з тих, що запам’ятовується назавжди», — каже про неї заслужений артист України Володимир Козлов. Олеся Мишаріна — не тільки виконавиця, а й артистка, яка формує нові смисли, розкриваючи голос як інструмент втілення почуттів.
Сьогодні Олеся Мишаріна готова продовжити свій творчий шлях, розширюючи межі авдиторії. Її мета — представити світовому слухачеві українську оперу, працювати на перетині жанрів, залучати нового глядача і зміцнювати культурні мости між країнами. І якщо музика дійсно здатна об’єднувати, то голос Олесі Мишаріної — один з тих, що звучать в ім’я цієї великої ідеї.
Автор: Дар'я Бережна
Джерело: focus.ua
