Серед постатей, які формували фундамент української професійної музичної культури ХХ століття, ім’я Миколи Філаретовича Колесси посідає одне з найважливіших місць. Його життєвий шлях, що охопив понад століття — від 1903 до 2006 року, — став своєрідним літописом еволюції українського мистецтва крізь призму різних історичних епох. Видатний композитор, диригент, педагог, науковець та громадський діяч, Микола Колесса залишив по собі колосальну спадщину, яка не лише збагатила національний музичний фонд, а й визначила напрямки розвитку професійної освіти в Україні. Будучи Героєм України, академіком Академії мистецтв України та лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, він уособлював високі етичні та професійні стандарти, залишаючись вірним ідеалам класичного мистецтва.
Родинні витоки та раннє музичне середовище
Микола Колесса народився 6 грудня 1903 року в місті Самборі (нині Львівська область), у родині, яка відігравала визначальну роль у культурному житті Галичини. Його батько, Філарет Михайлович Колесса, був видатним українським етнографом, фольклористом, музикознавцем та дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка. Праці Філарета Колесси з дослідження українських народних дум і ритміки пісень є фундаментальними для європейської етномузикології. Крім того, стрийком Миколи був знаменитий оперний співак Модест Менцинський, чий тенор звучав на провідних сценах Європи.
Зростаючи в такій високоосвіченій атмосфері, молодий Микола змалку був занурений у світ мистецтва та науки. У родинному колі регулярно влаштовувалися домашні музичні вечори, де виконувалися українські народні пісні в багатосмуговому хоровому викладі. Важливим етапом у формуванні світогляду майбутнього композитора стали традиційні літні поїздки з батьками в Карпати — на Бойківщину та Лемківщину. Саме там він з юних літ безпосередньо сприймав автентичне звучання карпатського фольклору, глибоке розуміння якого згодом стане базовим елементом його власної композиторської мови.
Роки навчання та вибір професії
Першу професійну музичну освіту Микола Колесса розпочав здобувати у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка у Львові, де навчався у 1913–1914 та 1917–1924 роках. Бурхливі історичні події внесли серйозні корективи в життя родини. З початком Першої світової війни у 1914 році родина була змушена покинути рідну домівку і шукати прихистку у Відні. У столиці Австро-Угорської імперії юнак навчався в гімназії та брав приватні уроки гри на фортепіано. Згодом він продовжив фортепіанні студії у приватній школі відомої італійської піаністки Маріетти де Джеллі. Це дозволило йому долучитися до багатої віденської класичної традиції.
Повернувшись до Львова, Микола активно долучився до діяльності українського скаутського руху «Пласт». За значні досягнення та активну життєву позицію він був нагороджений одним із найвищих пластових орденів — «Вічного Вогню у Золоті».
Однак шлях до професійної музики не був безальтернативним. Батько вважав музичну кар'єру надто нестабільною, тому наполіг, аби син здобув більш прагматичний фах. Підкорившись родинній волі, Микола вступив на медичний факультет Краківського університету. Переломним моментом у його житті стало відвідування симфонічного концерту у Кракові, де виконувалася Дев'ята симфонія Людвіга ван Бетховена. Глибоке емоційне потрясіння від почутого шедевру остаточно переконало юнака присвятити своє життя виключно музиці.
Празький період та професійне становлення
У 1924 році Микола Колесса вирушив на навчання до Праги, яка в міжвоєнний період була потужним осередком європейського музичного модернізму та важливим центром української інтелектуальної еміграції. Освітній процес Колесси у Празі був надзвичайно інтенсивним. Він навчався у Карловому університеті, де студіював музикознавство під керівництвом авторитетного чеського вченого Зденека Неєдлого та вивчав славістику. Одночасно він відвідував Український вільний університет (1924–1927).
Паралельно Колесса здобував музичну освіту світового рівня. Він закінчив Школу вищої майстерності Празької консерваторії. Диригуванню він навчався у видатного чеського диригента Отакара Острчила, а клас композиції проходив у Вітезслава Новака — відомого композитора та вихованця Антоніна Дворжака. Празький період став вирішальним для формування композиторського стилю Миколи Колесси. Взявши на озброєння передові європейські техніки (зокрема, елементи неокласицизму та структурної логіки), він зумів органічно поєднати поліфонічне мислення та складні гармонічні побудови з інтонаціями українського музичного фольклору. У ці роки з'являються його перші значні академічні твори: «Українська сюїта» (1928), фортепіанні цикли «Дрібнички» (1928) та «Пасакалія. Скерцо. Фуга» (1929), а також Фортепіанний квартет (1930).
Зріла композиторська творчість: новаторство та фольклоризм
Повернувшись до Львова, Микола Колесса стає однією з ключових постатей західноукраїнського музичного життя. Його композиторська спадщина відзначається досконалим володінням оркестровим письмом і жанровим розмаїттям. Провідне місце в його доробку належить симфонічній, хоровій та фортепіанній музиці.
Головною стильовою рисою митця є глибоке переосмислення та симфонізація фольклорних джерел. Колесса не обмежувався простим цитуванням народних мелодій; він розкривав їхній внутрішній конструктивний потенціал, працюючи у річищі європейського неофольклоризму. Особливу увагу він приділяв фольклору Західної України — гуцульському, поліському і, насамперед, лемківському діалектам. Вершиною цього підходу став масштабний вокально-інструментальний цикл «Лемківське весілля» (1937), у якому композитор з етнографічною точністю та високим академічним професіоналізмом втілив багатовіковий народний обряд.
Важливе місце у творчості займають симфонічні полотна. Симфонія № 1 (1950) та Симфонія № 2 (1966) є зразками монументального мислення, де національний мелос розвивається за строгими законами європейської форми. Значне визнання отримали сюїта для струнного оркестру «У горах» (1972), фортепіанні твори «Картинки Гуцульщини» (1934), «Сонатина» (1939), «Три коломийки» (1958) та численні прелюдії.
У хоровій сфері Микола Колесса залишив еталонні зразки a cappella. Його твір «Гаї шумлять» на слова Павла Тичини є визнаним шедевром української хорової літератури ХХ століття. У цій мініатюрі композитор філігранно передав пейзажні та ліричні настрої поезії, створивши надзвичайно тонку тембрально-гармонічну партитуру. Також у доробку митця — хорові композиції на слова Тараса Шевченка, Лесі Українки, Максима Рильського, Ліни Костенко, Ростислава Братуня, а також численні майстерні обробки українських, білоруських, чеських, словацьких та угорських народних пісень. Серед вокальної лірики вирізняється цикл «В краю квітучої вишні» на слова японського поета Ісікави Такубоку (1971) та «Дитячі сни» (1978).
Диригентська практика та керівництво колективами
Поряд із композиторською діяльністю, Микола Колесса був видатним виконавцем. Він увійшов в історію як талановитий інтерпретатор музики різних стилів і епох. Його диригентський жест відзначався лаконічністю, технічною точністю та глибоким аналітичним підходом до партитури.
У 1930-х роках він очолював провідні хорові колективи Західної України. Він керував львівським та стрийським хорами товариства «Боян», «Українським студіо-хором», хором «Бандурист» (також у 1943–1944 роках). У період з 1941 по 1942 рік диригував хором «Думка» у Станіславі (нині Івано-Франківськ).
Микола Колесса є одним із засновників симфонічного оркестру Львівської філармонії. У післявоєнні роки він активно диригував симфонічними програмами, працював диригентом Львівського театру опери та балету, а також був художнім керівником та головним диригентом уславленої хорової капели «Трембіта».
Фундатор львівської диригентської школи та науковець
Величезним внеском Миколи Колесси в розвиток української культури є його більш ніж півстолітня педагогічна робота. Він розпочав викладацьку діяльність у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка у Львові з 1931 року. З 1940 року працював на посаді доцента. У найскладніший період розбудови навчального закладу, з 1953 по 1965 рік, Микола Філаретович обіймав посаду директора (ректора) Львівської державної консерваторії. У 1957 році здобув звання професора, а з 1965 по 1974 рік завідував кафедрою.
Микола Колесса разом зі Станіславом Людкевичем започаткував Львівську композиторську школу, проте його найвизначнішим досягненням стало створення львівської школи оперно-симфонічного диригування. Його клас закінчила ціла плеяда видатних музикантів, чиї імена складають гордість українського виконавського мистецтва. Серед його найвідоміших учнів — диригенти Стефан Турчак, Юрій Луців, Іван Гамкало, Тарас Микитка, хормейстер Євген Вахняк та багато інших.
Педагогічні та теоретичні погляди маестро були узагальнені у фундаментальних працях. Ще у 1938 році, у співавторстві з Василем Витвицьким та Зиновієм Лиськом, було видано «Диригентський порадник». А в 1960 році вийшов друком його легендарний підручник «Основи техніки диригування». Ця праця акумулювала європейський досвід і глибокі власні спостереження автора. Підручник витримав кілька перевидань і до сьогодні не втратив своєї наукової та практичної актуальності, залишаючись базовим навчальним посібником для студентів музичних академій.
Громадська діяльність, визнання та історичне значення
Упродовж усього життя Микола Колесса брав активну участь у музично-громадському житті. З 1940 року він був членом Національної спілки композиторів України, а з 1983 по 1988 рік очолював правління її Львівського відділення. У 1997 році його було обрано дійсним членом (академіком) Академії мистецтв України.
Його музика лунала далеко за межами батьківщини. Твори композитора неодноразово виконувалися у Німеччині, Польщі, США та Канаді, зокрема у 1994 році з великим успіхом відбулися його авторські концерти у Нью-Йорку, Філадельфії та Торонто. Твори Колесси видавалися друком та масово записувалися на грамофонні платівки й компакт-диски.
Багатогранна діяльність митця була високо оцінена державою. У 1972 році Миколі Колессі було присвоєно звання Народного артиста УРСР, а в 1991 році, незадовго до здобуття незалежності, він став Народним артистом СРСР. За видатний внесок у розвиток музичного мистецтва він був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка та став повним кавалером ордена «За заслуги». У 2002 році, за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку музичної культури, багаторічну творчу і педагогічну діяльність, Микола Колесса був удостоєний найвищої державної нагороди — звання Героя України з врученням ордена Держави.
Микола Філаретович Колесса відійшов у вічність 8 червня 2006 року у Львові на 103-му році життя. Його довголіття стало символічним містком, який з'єднав епоху класичного європейського мистецтва початку ХХ століття з сучасною культурою незалежної України. Спадщина Миколи Колесси — це не лише партитури та наукові праці, а насамперед збереження безперервності національної музичної традиції, відданість академічним ідеалам та потужна генерація талановитих послідовників, які продовжують розвивати українську музику у ХХІ столітті. Його життя є беззаперечним прикладом служіння мистецтву та своєму народові.
Кирило Іванович Карабиць належить до числа найвідоміших українських диригентів сучасності, чия професійна діяльність охоплює керівництво провідними симфонічними оркестрами Європи, виступи на головних оперних сценах та масштабну роботу з дослідження і популяризації музичної спадщини Східної Європи. Його кар'єра є прикладом успішної інтеграції представника української музичної школи у світовий класичний контекст. Ця стаття докладно розглядає етапи професійного становлення, ключові призначення, репертуарні пріоритети та внесок Кирила Карабиця у світову музичну культуру.
Кирило Карабиць народився 26 грудня 1976 року в Києві. Його формування як музиканта відбувалося в глибоко інтелектуальному та мистецькому середовищі. Батько диригента, Іван Карабиць, був видатним українським композитором, музично-громадським діячем та засновником міжнародного фестивалю Київ Музик Фест. Мати, Марія Копиця, є відомим українським музикознавцем та доктором мистецтвознавства. Завдяки родині Кирило з раннього дитинства був занурений у процеси розвитку сучасної української академічної музики, що згодом вплинуло на його репертуарні вибори.
Початкову музичну освіту він здобув у Київській середній спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка. Спершу він навчався за класами фортепіано та хорового диригування, що дало йому фундаментальне розуміння поліфонії, гармонії та голосоведіння. У підлітковому віці його інтереси почали фокусуватися на симфонічному диригуванні, що визначило подальший вектор його академічного шляху.
Після закінчення школи Кирило Карабиць вступил до Національної музичної академії України імені Петра Чайковського в Києві. Проте для розширення свого професійного інструментарію та опанування західноєвропейських диригентських традицій він продовжив навчання за кордоном. Ключовим етапом стала Віденська академія музики та виконавського мистецтва, де він навчався під керівництвом професора Уроша Лайовіца. Лайовіц, який сам був учнем легендарного Ганса Сваровскі, передав Карабицю основи віденської класичної школи, що базується на структурному аналізі партитури, точності диригентського жесту та стилістичній достовірності виконання.
Крім того, Карабиць удосконалював свою майстерність у Міжнародній Бахакадемії в Штутгарті під керівництвом видатного німецького диригента та хормейстера Гельмута Ріллінга. Цей досвід дозволив йому глибоко зануритися у специфіку виконання німецької барокової музики, а також великих вокально-симфонічних форм, що вимагають особливого балансу між інструментальними та вокальними масами.
Професійна кар'єра Кирила Карабиця розпочалася з важливих асистентських позицій, які слугували майданчиком для здобуття практичного досвіду роботи з колективами найвищого рівня. Важливим етапом стала робота асистентом головного диригента Будапештського фестивального оркестру Івана Фішера. Робота з Фішером, відомим своїми новаторськими підходами до репетиційного процесу та розміщення музикантів на сцені, значно розширила уявлення молодого диригента про можливості взаємодії з оркестром.
Згодом Карабиць обійняв посаду асоційованого диригента Філармонічного оркестру Радіо Франції (Orchestre Philharmonique de Radio France) у Парижі. Цей період дозволив йому опанувати французький симфонічний репертуар, зокрема твори імпресіоністів, та познайомитися зі специфікою роботи системи європейського суспільного мовлення.
Найбільш значним та тривалим етапом у кар'єрі Кирила Карабиця стала його співпраця з Борнмутським симфонічним оркестром (Bournemouth Symphony Orchestra). У 2008 році було оголошено про його призначення на посаду головного диригента цього колективу, а офіційно він приступив до виконання обов'язків у сезоні 2009-2010 років. Карабиць став першим українським диригентом, який очолив провідний британський симфонічний оркестр.
Під керівництвом Карабиця Борнмутський симфонічний оркестр пережив період значного творчого піднесення. Контракт диригента неодноразово продовжувався, що зробило його одним із найтриваліших головних диригентів у сучасній історії цього колективу (його керівництво тривало 15 років, до завершення сезону 2023-2024 років). За цей час оркестр здійснив низку важливих записів на британському лейблі Chandos, серед яких особливе місце посідає повний цикл симфоній Сергія Прокоф'єва, а також записи ранніх та маловідомих творів цього композитора.
Одним із найвизначніших досягнень Карабиця на чолі Борнмутського симфонічного оркестру став довгостроковий проєкт Voices from the East (Голоси зі Сходу). Ця ініціатива була спрямована на пошук, виконання та звукозапис симфонічних творів композиторів зі Східної Європи, Середньої Азії та Кавказу, чия музика залишалася маловідомою для західного слухача.
Завдяки цьому проєкту британська публіка та музичні критики змогли відкрити для себе партитури таких авторів, як Кара Караєв, Авет Тертерян, Михайло Чулакі. Проте особливий акцент Карабиць зробив на українській музиці. У рамках серії були виконані та записані твори Бориса Лятошинського (зокрема його Симфонія №3, яка отримала широке визнання європейської преси), Федора Якименка (Theodore Akimenko), Рейнгольда Глієра та Валентина Сильвестрова. Ця дослідницька та виконавська робота закріпила за Карабицем репутацію інтелектуального диригента, який не просто відтворює стандартний репертуар, а й активно розширює межі академічного канону.
Паралельно з роботою у Великій Британії, Кирило Карабиць активно працював у Німеччині. З 2016 по 2019 рік він обіймав посаду генерального музичного директора Німецького національного театру та головного диригента Державної капели Веймара (Deutsches Nationaltheater und Staatskapelle Weimar). Це одне з найстаріших музичних об'єднань Німеччини, яке має глибокі історичні зв'язки з діяльністю Ференца Ліста, Ріхарда Штрауса та Йоганна Себастьяна Баха.
Перебування на цій посаді вимагало від Карабиця глибокого занурення в класичний німецький репертуар, зокрема виконання опер Ріхарда Вагнера та симфонічних поем Ріхарда Штрауса. Водночас і у Веймарі диригент залишався вірним своїй просвітницькій місії, інтегруючи до програм оркестру музику східноєвропейських композиторів і тим самим створюючи міжкультурний діалог на батьківщині німецького класицизму.
Хоча ім'я Кирила Карабиця найчастіше асоціюється із симфонічною музикою, він також має значний досвід роботи в музичному театрі. Його оперний дебют на великій сцені був дуже успішним, і згодом він регулярно отримував запрошення від провідних оперних домів Європи.
Особливо плідною була його співпраця з престижним Глайндборнським фестивальним оперним театром (Glyndebourne Festival Opera) у Великій Британії, де він диригував постановками Євгеній Онєгін Чайковського та Богема Пуччіні. Карабиць також співпрацював з Англійською національною оперою (English National Opera), Великим театром Женеви (Grand Théâtre de Genève), Цюрихським оперним театром (Opernhaus Zürich) та Штутгартською державною оперою. Його підхід до оперного диригування відзначається увагою до вокальної фрази, гнучкістю темпів та детальним опрацюванням оркестрової фактури, яка підтримує сценічну дію.
Окремим і надзвичайно важливим вектором діяльності Кирила Карабиця є послідовна промоція української музики. Він регулярно включає твори українських авторів до програм своїх концертів у Європі, Північній Америці та Азії. Окрім згаданого Бориса Лятошинського, диригент активно виконує музику Мирослава Скорика, Євгена Станковича та Валентина Сильвестрова.
Особисто значущою для Карабиця є робота зі спадщиною його батька, Івана Карабиця. Кирило неодноразово виконував та записував його твори, зокрема Концерти для оркестру, які є яскравими зразками українського неофольклоризму та авангарду кінця ХХ століття. Таким чином, диригент забезпечує присутність українського музичного наративу в програмах світових філармонічних залів, виступаючи своєрідним культурним амбасадором своєї країни.
Кирило Карабиць приділяє велику увагу вихованню нового покоління музикантів. Знаковим був його період на посаді художнього керівника I-Culture Orchestra — міжнародного молодіжного оркестру, створеного з ініціативи Інституту Адама Міцкевича в Польщі. Колектив об'єднував молодих талановитих музикантів із Польщі та країн Східного партнерства, включно з Україною. Під орудою Карабиця оркестр здійснив низку великих європейських турне, виступаючи на найпрестижніших фестивалях. Крім того, диригент співпрацював з Національним молодіжним оркестром Великої Британії (National Youth Orchestra of Great Britain), допомагаючи молодим виконавцям опановувати складні симфонічні партитури.
За свої досягнення в галузі музичного мистецтва Кирило Карабиць був відзначений низкою престижних нагород. У 2012 році він отримав нагороду Королівського філармонічного товариства (Royal Philharmonic Society Conductor Award) у категорії Диригент, що є однією з найвищих відзнак для виконавців академічної музики у Великій Британії. У 2024 році, визнаючи його визначний внесок у музичне життя країни та багаторічну роботу з Борнмутським симфонічним оркестром, Карабиць був удостоєний звання Почесного офіцера Ордена Британської імперії (Honorary Officer of the Order of the British Empire - OBE).
Музичні критики часто відзначають диригентський стиль Карабиця як поєднання технічної бездоганності, раціонального підходу до побудови форми та глибокого емоційного наповнення. Його мануальна техніка вирізняється ясністю, позбавлена зайвих ефектів і завжди спрямована на розкриття композиторського задуму. Карабиць приділяє велику увагу якості звуку оркестру, балансу груп інструментів та стилістичній точності виконання музики різних епох.
У 2024 році Кирило Карабиць завершив своє перебування на посаді головного диригента Борнмутського симфонічного оркестру, перейшовши у статус диригента-лауреата (Conductor Laureate) та художнього керівника проєкту Voices from the East. Цей перехід відкрив нову сторінку в його професійному житті, надавши більше часу для гастрольної діяльності та нових музичних досліджень.
Кирило Карабиць є унікальною фігурою в сучасному музичному світі. Поєднавши традиції української музичної освіти з європейським академічним досвідом, він здобув репутацію універсального диригента з широким художнім кругозором. Його діяльність не обмежується суто виконавчими завданнями; він виступає як музикознавець, дослідник і відкривач забутих шедеврів. Тривала та успішна робота з міжнародними колективами, постійна присутність на провідних світових сценах та відданість справі популяризації національної культури роблять Кирила Карабиця одним із найяскравіших представників українського музичного мистецтва на глобальному рівні. Його шлях від учня київської музичної школи до лицаря британського ордена є свідченням найвищої майстерності та невтомної праці в ім'я музики.
Оксана Ярославівна Линів — українська диригентка, чиє ім'я увійшло в історію світового класичного музичного мистецтва. Вона стала символом зламу гендерних стереотипів у традиційно консервативному світі симфонічного та оперного диригування. Її кар'єра відзначається низкою безпрецедентних досягнень: вона є першою жінкою-диригенткою в історії Байройтського фестивалю, першою жінкою на посаді головного диригента Опери Ґраца та першою жінкою-музичною директоркою італійського державного оперного театру. Водночас Оксана Линів є ключовою фігурою української культурної дипломатії, засновницею міжнародного фестивалю LvivMozArt та Молодіжного симфонічного оркестру України. Ця стаття розглядає біографію, професійне становлення, інституційну діяльність та ключові етапи творчості видатної диригентки.
Оксана Линів народилася 27 січня 1978 року в місті Броди Львівської області. Музичне середовище оточувало її з перших днів життя, оскільки вона походить з родини професійних музикантів. Її батько, Ярослав Линів, працював керівником хорової капели та викладачем, а мати також була музиканткою. Дід мав безпосереднє відношення до музичного мистецтва, працюючи регентом церковного хору. Ця спадкоємність поколінь заклала міцний фундамент для майбутнього професійного вибору.
З раннього віку Оксана виявляла інтерес до мистецтва, розпочавши навчання у Бродівській музичній школі. Спочатку її освіта була зосереджена на грі на фортепіано, сопілці та інших інструментах. Усвідомлення свого покликання до диригування прийшло пізніше, під час навчання у Львівському державному музичному училищі імені Станіслава Людкевича. Саме там, завдяки підтримці викладачів та власному бажанню охопити масштабніші музичні форми, відбувся її перехід до вивчення основ диригування.
Після закінчення училища Оксана Линів продовжила здобувати вищу музичну освіту у Львівській державній музичній академії імені Миколи Лисенка. Вона навчалася в класі українського диригента і педагога Богдана Дашака. У цей період формувалися її базові диригентські навички, аналітичне розуміння партитури та вміння працювати з колективом. Під час навчання у Львові вона також працювала асистенткою головного диригента Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Мирона Юсиповича.
Переломним моментом у її студентські роки стала участь у Першому міжнародному конкурсі диригентів імені Густава Малера, який відбувся у 2004 році в німецькому місті Бамберг. Участь у цьому змаганні стала першим серйозним випробуванням на міжнародній арені. Оксана Линів здобула третю премію, що відкрило їй шлях до європейських музичних інституцій. Після цього успіху вона отримала запрошення працювати асистенткою британського диригента Джонатана Нотта при Бамберзькому симфонічному оркестрі.
У 2005 році Линів продовжила навчання в аспірантурі Вищої школи музики імені Карла Марії фон Вебера у Дрездені, Німеччина, під керівництвом професора Еккехарда Клемма. Період навчання у Німеччині дозволив їй зануритися в німецьку симфонічну та оперну традицію, що згодом стане однією з домінант її репертуару. Крім того, вона вдосконалювала свою майстерність на майстер-класах видатних диригентів сучасності, серед яких Марісс Янсонс, Курт Мазур та Петер Гюльке.
Після завершення навчання в Німеччині та періоду стажування Оксана Линів повернулася до України, де з 2008 по 2013 рік працювала диригенткою Одеського національного академічного театру опери та балету. Цей п'ятирічний етап став важливим для її інституційного становлення як театрального диригента.
В Одесі вона отримала можливість працювати з великим оперним та балетним репертуаром. Під її керівництвом проходили вистави класичної італійської спадщини, зокрема Богема та Тоска Джакомо Пуччіні, Сільська честь П'єтро Масканьї, Ріголетто та Травіата Джузеппе Верді. Також вона диригувала балетними постановками, такими як Таємниця Віденського лісу на музику Густава Малера та Йоганна Штрауса, а також Дон Кіхот Людвіга Мінкуса. Робота в великому репертуарному театрі вимагала високої гнучкості, вміння швидко реагувати на зміни та здатності керувати великими масами виконавців: солістами, хором та оркестром.
У 2013 році кар'єра Оксани Линів вийшла на новий рівень: її було запрошено на посаду музичної асистентки диригента Кирила Петренка, який на той час обіймав посаду генерального музичного директора Баварської державної опери в Мюнхені. Окрім асистування, Линів отримала можливість самостійно диригувати виставами в одному з найвідоміших оперних театрів світу.
Протягом роботи в Мюнхені вона керувала постановками таких опер, як Милосердя Тіта Вольфганга Амадея Моцарта, Граф Орі Джоаккіно Россіні, Травіата Джузеппе Верді. Співпраця з Баварською державною оперою забезпечила їй міжнародну впізнаваність та визнання серед європейських музичних критиків. Її робота характеризувалася винятковою точністю, розумінням авторського тексту та здатністю встановлювати професійний зв'язок з оркестром.
Наступним значним кроком у кар'єрі стало призначення Оксани Линів на посаду головної диригентки Опери Ґраца та Філармонійного оркестру Ґраца в Австрії, яку вона обіймала з 2017 по 2020 рік. Це призначення мало історичне значення: Линів стала першою жінкою на цій посаді за всю історію театру.
У Ґраці її репертуар значно розширився. Вона диригувала складними творами епохи пізнього романтизму та початку двадцятого століття, серед яких особливе місце посідали Саломея Ріхарда Штрауса, Євгеній Онєгін Петра Чайковського, Пікова дама, Пасажирка Мечислава Вайнберга, Трубадур Джузеппе Верді. Європейська критика відзначала її аналітичний підхід до прочитання партитур та здатність підтримувати високий технічний рівень виконання оркестру.
Найбільш резонансною подією в кар'єрі Оксани Линів став її дебют на Байройтському фестивалі у 2021 році. Цей фестиваль, заснований Ріхардом Вагнером для виконання його власних опер, вважається одним із найконсервативніших музичних форумів у світі. Протягом 145 років з моменту заснування фестивалю за диригентський пульт там ставали виключно чоловіки.
Оксана Линів змінила цю традицію, продиригувавши оперою Летючий голландець у постановці режисера Дмитра Чернякова. Варто зазначити, що Байройтський фестивальний театр (Festspielhaus) має унікальну конструкцію оркестрової ями. Вона прихована від глядачів і заходить глибоко під сцену, що створює специфічний акустичний ефект, але водночас ставить перед диригентом надзвичайно складні технічні завдання. Диригент має бездоганно координувати хор і солістів на сцені зі звучанням оркестру, враховуючи акустичну затримку звуку. Успішне подолання цих специфічних викликів підтвердило високий професіоналізм диригентки. Після успішного дебюту її було запрошено диригувати на фестивалі і в наступних сезонах.
У січні 2022 року Оксана Линів обійняла посаду музичної директорки Муніципального театру Болоньї (Teatro Comunale di Bologna) в Італії. Її призначення знову стало історичним прецедентом: вона стала першою в історії Італії жінкою, яку було запрошено на посаду музичного керівника державного оперного театру.
Болонья має багаті оперні традиції, пов'язані з творчістю Джоаккіно Россіні, Джузеппе Верді та Ріхарда Вагнера, адже саме Болонья була першим італійським містом, яке поставило вагнерівські опери. Відповідно до цих історичних традицій, Оксана Линів формує свою репертуарну політику, поєднуючи італійське бельканто, масштабні полотна німецького романтизму та симфонічні програми, що включають класичні й сучасні твори.
Окрім міжнародної диригентської кар'єри, Оксана Линів проводить активну громадську діяльність в Україні. Одним із найвизначніших її проєктів є заснування міжнародного фестивалю класичної музики LvivMozArt, який вперше відбувся у 2017 році.
Ідея фестивалю базується на історичному факті: молодший син Вольфганга Амадея Моцарта, Франц Ксавер Вольфганг Моцарт, прожив у Львові та Галичині значну частину свого життя. Він був композитором, піаністом, диригентом і зробив внесок у розвиток музичного життя регіону. Фестиваль LvivMozArt відроджує пам'ять про цю постать та інтегрує Львів у європейський музичний контекст. Особливістю фестивалю є використання нетипових та історичних локацій для проведення концертів: палаців, соборів та колишніх індустріальних об'єктів. Це створює атмосферу синтезу класичного мистецтва та міського простору.
Важливим освітнім та інституційним проєктом диригентки є створення Молодіжного симфонічного оркестру України (Youth Symphony Orchestra of Ukraine), заснованого у 2016 році. Оркестр був створений за зразком Федерального молодіжного оркестру Німеччини за підтримки європейських партнерів.
Головна мета проєкту полягає в об'єднанні талановитої молоді з усіх регіонів України. З моменту заснування оркестр став інструментом культурного єднання. Під керівництвом Оксани Линів колектив виступає на європейських сценах, демонструючи виконавський рівень та виконуючи роль амбасадора української культури. Репертуар оркестру постійно включає твори українських композиторів, що сприяє їхній інтеграції у світовий контекст.
Після початку повномасштабної війни в Україні у 2022 році Оксана Линів активно використовує свій авторитет та міжнародні платформи для привернення уваги світової спільноти до України. Під її керівництвом відбулися численні благодійні концерти в Європі. Резонансу набули виконання Третьої симфонії Бориса Лятошинського та інших монументальних творів, присвячених пам'яті жертв війни. Крім того, вона сприяла програмам підтримки для молодих українських музикантів, допомагаючи їм продовжити професійне навчання у європейських музичних закладах.
Виконавський стиль Оксани Линів характеризується поєднанням інтелектуальної точності та філігранної техніки. У її репертуарі співіснують симфонії Густава Малера, оперні драми Ріхарда Вагнера і Ріхарда Штрауса, класичні шедеври Вольфганга Амадея Моцарта та сучасна музика.
Окремим напрямком її роботи є популяризація творів українських композиторів на світових сценах. Завдяки її зусиллям європейська публіка систематично знайомиться з музикою Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика, Євгена Станковича та Валентина Сильвестрова. Вона ініціює створення нових творів українськими авторами та здійснює їхні світові прем'єри.
Професійна діяльність Оксани Линів відзначена низкою престижних нагород. У 2020 році вона отримала міжнародну премію Oper!-Awards у номінації Найкращий диригент. Вона також є лауреаткою Саксонської премії імені Моцарта та міжнародної премії Trebbia. В Україні її внесок у розвиток національної культури відзначено державним орденом княгині Ольги та званням Почесної амбасадорки Львова.
Оксана Линів є постаттю історичного масштабу для сучасної академічної музики та України загалом. Її професійний шлях демонструє безпрецедентні досягнення в європейських музичних інституціях та подолання усталених гендерних бар'єрів. Своєю диригентською та організаційною діяльністю вона прокладає шлях для нових поколінь музикантів і слугує міцним мостом між українською культурою та глобальним європейським музичним простором. Усі її ініціативи спрямовані на утвердження високих академічних стандартів та репрезентацію українського мистецтва у світі.
Постать Володимира Федоровича Сіренка займає виняткове місце в історії сучасної української музичної культури. Як багаторічний художній керівник та головний диригент Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України, він не лише зберіг і примножив традиції вітчизняного виконавського мистецтва, але й вивів українську симфонічну музику на найпрестижніші концертні майданчики світу. Його творчий шлях є відображенням еволюції української академічної музики кінця двадцятого та початку двадцять першого століть, епохи становлення незалежної держави та утвердження її культурної ідентичності на світовій арені.
Володимир Сіренко народився 1 листопада 1960 року в селі Покровська Багачка Хорольського району Полтавської області. Цей регіон, багатий на глибокі народні пісенні традиції, заклав первинний фундамент музичного світосприйняття майбутнього маестро. Першим інструментом, який опанував Володимир, став баян. У період з 1970 по 1976 рік він навчався у Хорольській дитячій музичній школі в класі викладача М. О. Сокола, де продемонстрував неабиякі здібності до музичного мистецтва.
Професійна музична освіта продовжилася у Полтавському музичному училищі імені Миколи Лисенка, куди Володимир вступ у 1976 році. Саме тут відбулося розширення його творчих горизонтів. Окрім вдосконалення гри на баяні під керівництвом заслуженого вчителя України О. Д. Білька, він розпочав заняття з диригування в класі В. В. Жорнової. Цей крок став визначальним у його подальшій біографії, адже заклав основи розуміння роботи з музичним колективом.
У 1980 році Володимир Сіренко вступає до Київської державної консерваторії імені Петра Ілліча Чайковського (нині Національна музична академія України). Його навчання в цьому закладі проходило у два етапи, що свідчить про глибокий і ґрунтовний підхід до здобуття професії. З 1980 по 1985 рік він навчався на оркестровому факультеті по класу баяна у доцента С. О. Крапиви та диригування у професора А. А. Семешка. Згодом, усвідомивши своє справжнє покликання, з 1984 по 1989 рік він продовжив навчання на диригентському факультеті. Його наставником з оперно-симфонічного диригування став видатний український педагог, професор Аллін Григорович Власенко. Школа Власенка відзначалася надзвичайною вимогливістю до техніки диригування, глибоким аналізом партитури та повагою до авторського задуму композитора.
Симфонічний дебют молодого диригента відбувся ще під час навчання, у 1983 році, на сцені Київської державної філармонії. Для свого першого виступу він обрав надзвичайно складну і нетипову для тогочасного радянського репертуару програму, що складалася з творів Ігоря Стравинського, Арнольда Шенберга та П'єра Булеза. Це свідчило про непересічний інтелект музиканта та його інтерес до музичного авангарду двадцятого століття.
Визнання на міжнародному рівні прийшло до Володимира Сіренка у 1990 році, коли він став дипломантом та фіналістом престижного Міжнародного конкурсу диригентів у Празі. Цей успіх відкрив йому шлях до керівних посад у провідних музичних колективах України.
У 1991 році, який став роком проголошення незалежності України, тридцятиоднорічний Володимир Сіренко очолив Заслужений академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України на посаді художнього керівника та головного диригента. Цей період, що тривав до 1999 року, став часом колосальної роботи та творчого гартування.
Специфіка роботи радіооркестру полягає у необхідності швидко та якісно засвоювати величезні обсяги нового музичного матеріалу для здійснення фондових записів. За вісім років керівництва цим колективом Володимир Сіренко здійснив понад двісті записів у фонди Українського радіо. Серед них були як перлини світової класики, зокрема симфонії Вольфганга Амадея Моцарта та Людвіга ван Бетховена, так і численні твори українських композиторів різних епох. Цей досвід дозволив диригенту досконало вивчити оркестрову специфіку, навчитися ефективно використовувати репетиційний час та виробити власний, впізнаваний диригентський почерк, що характеризується чіткістю жесту, емоційною наповненістю та бездоганним відчуттям музичної форми.
У 1999 році розпочався найважливіший етап у професійній діяльності Володимира Сіренка — його було призначено художнім керівником та головним диригентом Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України. Цей колектив, заснований ще у 1918 році, є головним симфонічним оркестром держави, і керівництво ним вимагає не лише бездоганної музичної майстерності, але й стратегічного бачення розвитку вітчизняної культури.
Під керівництвом Володимира Сіренка оркестр значно розширив свій репертуар, охопивши твори від епохи бароко до музики двадцять першого століття. Диригент ініціював виконання масштабних циклів, які стали епічними подіями в музичному житті України. Серед найвагоміших здобутків — виконання всіх симфоній Густава Малера, що є своєрідним тестом на професійну зрілість для будь-якого симфонічного колективу світу. Також під його орудою прозвучали всі симфонії видатного українського композитора Бориса Лятошинського, що сприяло переосмисленню та актуалізації його творчої спадщини.
Особливе місце в репертуарі оркестру посіли монументальні вокально-симфонічні твори. Володимир Сіренко здійснив виконання всіх чотирьох Пасіонів (Страстей за Матвієм, Лукою, Марком, Іоанном) та Меси сі мінор Йоганна Себастьяна Баха. До переліку масштабних постановок також увійшли ораторія Жанна д'Арк на вогнищі Артюра Онеггера, драматична легенда Засудження Фауста Гектора Берліоза та містерія Мучеництво святого Севастіана Клода Дебюссі.
Одним із головних напрямків діяльності Володимира Сіренка на чолі оркестру стала системна промоція сучасної української музики. Він є першим виконавцем та неперевершеним інтерпретатором багатьох творів провідних українських композиторів сучасності, зокрема Валентина Сильвестрова та Євгена Станковича. Під його керівництвом відбулися світові прем'єри Сьомої, Восьмої та Дев'ятої симфоній Валентина Сильвестрова.
Співпраця з Євгеном Станковичем також принесла видатні результати. Володимир Сіренко представив публіці його Шосту симфонію, ораторії Слово про похід Ігорів та Страсті за Тарасом. Важливим досягненням стала також постановка легендарної фольк-опери-містерії Коли цвіте папороть, яка десятиліттями була заборонена радянською цензурою. Як запрошений диригент він здійснив цю постановку у Львівській національній опері, а пізніше там же представив прем'єру опери Страшна помста.
Міжнародне визнання виконавського рівня Національного симфонічного оркестру під проводом Володимира Сіренка підтверджується численними аудіозаписами. Оркестр записав понад п'ятдесят компакт-дисків для відомих світових лейблів. Історичною подією для всієї української музичної культури стала номінація на найпрестижнішу музичну премію світу Греммі у 2005 році за запис твору Валентина Сильвестрова Реквієм для Лариси. Це стало першим випадком в історії незалежної України, коли вітчизняний музичний колектив досяг такого високого міжнародного визнання.
Володимир Сіренко є одним із найактивніших амбасадорів української культури у світі. Географія його виступів охоплює найвідоміші концертні зали планети. З Національним симфонічним оркестром та як запрошений диригент він виступав у Концертгебау в Амстердамі, Берлінській філармонії, Барбікан-холі та Кадоган-холі у Лондоні, Театрі на Єлисейських полях та Опера-Комік у Парижі, Брукнерхаусі в Лінці, Театрі Ла Феніче у Венеції, Палау де ла Музіка у Валенсії, Сеул Арт Центрі та багатьох інших залах.
Його запрошували до співпраці провідні світові колективи. Володимир Сіренко диригував Королівським філармонічним оркестром Лондона, Філармонічним оркестром Бі-Бі-Сі, оркестром Сімфонія Варсовія, Національним симфонічним оркестром Польського радіо у Катовицях, Симфонічним оркестром Братиславського радіо, Єрусалимським симфонічним оркестром, Ізраїльською Сімфонієттою та Бруклінським філармонічним оркестром.
В умовах повномасштабного вторгнення Росії в Україну роль Володимира Сіренка та його оркестру набула нового, ще більш вагомого значення в контексті культурної дипломатії. Оркестр під його керівництвом здійснив масштабні тури країнами Європи та світу, нагадуючи міжнародній спільноті про багатство української культури та стійкість українського народу. Важливою принциповою позицією маестро стала повна відмова від виконання музики російських композиторів після 24 лютого 2022 року, що стало проявом культурного спротиву та захисту національного інформаційно-культурного простору. Під час закордонних гастролей оркестр незмінно включає до програм твори українських класиків, зокрема Другу Драматичну симфонію Євгена Станковича, твори Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика та інших видатних митців.
Окрім активної концертної діяльності, Володимир Сіренко приділяє велику увагу вихованню нового покоління українських музикантів. Він є професором кафедри оперно-симфонічного диригування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Передаючи свій колосальний практичний досвід, він формує нову генерацію диригентів, які продовжуватимуть традиції української виконавської школи.
Його внесок у розвиток музичної науки та мистецтва був відзначений обранням членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України, що підтверджує його статус не лише як видатного практика, але й як глибокого теоретика та мислителя в галузі музичної культури.
Багатогранна та невтомна праця Володимира Сіренка на благо українського мистецтва здобула високе державне та суспільне визнання.
У 1997 році йому було присвоєно почесне звання Заслуженого діяча мистецтв України. Здобутки на ниві популяризації української симфонічної музики були увінчані найвищою творчою відзнакою держави — Національною премією України імені Тараса Шевченка, лауреатом якої диригент став у 2001 році.
У 2008 році за значний особистий внесок у розвиток музичного мистецтва, вагомі творчі здобутки та високий професіоналізм Володимиру Сіренку було присвоєно звання Народного артиста України. Згодом, у 2018 році, його заслуги були відзначені орденом князя Ярослава Мудрого п'ятого ступеня.
Життєвий та творчий шлях Володимира Сіренка є прикладом беззавітного служіння мистецтву. Завдяки його таланту, ерудиції та організаторським здібностям Національний симфонічний оркестр України утвердився як колектив світового рівня. Його інтерпретації класичної спадщини відзначаються стилістичною точністю та філософською глибиною, а невтомна праця з популяризації творчості сучасних українських композиторів назавжди вписала його ім'я в історію національної культури. Володимир Сіренко продовжує свою місію, відкриваючи нові горизонти симфонічної музики для слухачів в Україні та далеко за її межами.
Диригент, педагог, фундатор симфонічної культури України
Народився: 28 грудня 1905 (10 січня 1906) р., станція Сновськ, Чернігівська губернія
Помер: 28 червня 1979 р., Казань (похований у Києві, Байкове кладовище)
Звання: Народний артист СРСР (1948), Народний артист УРСР (1947), Народний артист Татарської АРСР (1972)
Нагороди: Лауреат Сталінської премії II ступеня (1952), орден Леніна (1951), два інших ордени, медалі
Посади: Головний диригент Держсимфоркестру УРСР (1937–1941, 1945–1962), головний диригент Держсимфоркестру СРСР (1941–1945)
Натан Григорович Рахлін (1905/1906–1979) — один із найвизначніших диригентів радянської доби, чиє ім'я нерозривно пов'язане з розбудовою симфонічної культури України. Протягом чверті століття він очолював Державний симфонічний оркестр Української РСР, перетворивши цей колектив на один із найавторитетніших оркестрів країни. Уродженець Чернігівщини, вихованець Київської консерваторії, Рахлін здійснив численні прем'єрні виконання творів українських та радянських композиторів, зробив вагомий внесок у пропаганду симфонічної музики серед широкої аудиторії. Його творча спадщина залишається важливою частиною музичної історії України.
Натан Рахлін народився 28 грудня 1905 року за старим стилем (10 січня 1906 — за новим) на станції Сновськ Городнянського повіту Чернігівської губернії (нині місто Сновськ Чернігівської області України) у бідній єврейській родині. Рід Рахліних вирізнявся виразною музичністю: дід майбутнього диригента за фахом був ковалем, проте мав десятеро дітей — п'ять синів і п'ять дочок, більшість із яких виявляли музичні здібності, співали й грали на різних інструментах.
Серед братів і сестер особливо виділявся Григорій — батько Натана. У двадцятирічному віці він вирушив до Варшавського філармонійного училища військових капельмейстерів, здобув там музичну освіту, а після повернення до Сновська організував самодіяльний оркестр. Вплив батька на формування майбутнього диригента був надзвичайно великим. Натан Григорович згадував батька як обдаровану людину з міцною волею. Григорій Рахлін помер рано, у віці 57 років, уже тоді, коли його син здобув загальне визнання.
У ранньому дитинстві Натан опановував скрипку, грав у клезмерському ансамблі й, за деякими відомостями, уже в сімлітньому віці підробляв музикантом у місцевому кінотеатрі. Чернігівщина назавжди залишалася для Рахліна рідним краєм — він неодноразово повертався туди впродовж усього життя, щоб відвідати родичів.
На початку 1920-х років молодий Натан Рахлін служив трубачем у підрозділах Червоної армії. За деякими відомостями, він перебував у бригаді Григорія Котовського, де його музичний хист помітили й оцінили — він здобув першість на конкурсі полкових сурмачів. Армійська служба стала несподіваним поштовхом до серйозної музичної кар'єри: саме завдяки цьому шляху Рахлін опинився в Києві.
У 1923 році Натан Рахлін вступив до Київської консерваторії. Подробиці вступних іспитів стали легендарними серед музикантів: вступаючи на клас скрипки, він виконав скрипковий концерт Мендельсона у власному перекладенні для труби-баритону, вразивши приймальну комісію. За деякими свідченнями, його зарахували відразу на третій курс. Навчання в консерваторії завершилося у 1927 році.
Прагнучи опанувати мистецтво диригування, після консерваторії Рахлін продовжив освіту у Вищому музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка в Києві (нині — Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого), який закінчив у 1930 році по класу диригування. Додатково він відвідував вищі курси диригентів у Харкові та заочно навчався в композитора і диригента Максиміліана Штейнберга.
Сучасники та колеги відзначали феноменальну універсальність Рахліна як виконавця: упродовж юнацьких і студентських років він грав на баяні, гітарі, кларнеті, лютні, скрипці та духових інструментах, брав участь у духовому оркестрі Вищої Київської військової школи. Ця всебічна інструментальна підготовка стала основою його особливої диригентської техніки — він міг особисто показати кожному оркестрантові, чого вимагає від нього.
Після завершення освіти Рахлін розпочав практичну роботу диригента в різних містах тодішнього СРСР. У 1932–1934 роках він обіймав посаду диригента симфонічного оркестру Харківського радіокомітету. Харків на той час залишався столицею Радянської України, що робило цю посаду достатньо помітною. Молодий диригент зарекомендував себе як здатний організатор і художній керівник — за два сезони колектив досяг помітних результатів.
У 1934–1935 роках Рахлін працював у Куйбишеві (нині Самара), у 1935–1937 роках — очолював симфонічний оркестр у Донецьку (на той час — Сталіно). Ці роки стали часом активного формування його диригентського стилю, опрацювання широкого симфонічного репертуару та набуття практичного досвіду.
У 1938 році Натан Рахлін взяв участь у Першому Всесоюзному конкурсі диригентів у Москві. Цей конкурс став важливою подією в музичному житті країни: першу премію здобув Євген Мравінський, другу — поділили між собою Натан Рахлін і Олександр Мелік-Пашаєв. Здобута нагорода засвідчила загальносоюзне визнання майстерності Рахліна.
У 1937 році Натана Рахліна запросили до Києва для керівництва Державним симфонічним оркестром Української РСР. Цей оркестр вів свою історію від 1918 року: він був заснований 25 листопада 1918 року постановою Ради Міністрів Української Народної Республіки як Державний симфонічний оркестр імені Миколи Лисенка. Пізніше, у 1919 році, отримав назву Республіканського симфонічного оркестру, а від 1937 року став називатися Державним симфонічним оркестром УРСР.
Рахлін очолював оркестр у час, коли той потребував рішучого мистецького імпульсу. Новий головний диригент впровадив складні, розгорнуті програми, систематично розширював репертуар, приділяв велику увагу творам українських композиторів. Під його керівництвом оркестр став першим виконавцем значної кількості нових творів вітчизняних авторів. У 1939 році за внесок у розвиток музичного мистецтва Рахліну присвоїли звання Заслуженого артиста Української РСР.
Підготовка до кожного концерту, за спогадами оркестрантів, була справою надзвичайно вимогливою. Рахлін мав репутацію диригента, котрий ставив до виконавців найвищі вимоги, проте водночас вирізнявся феноменальним умінням досягати видатних результатів навіть за обмеженого репетиційного часу. Його досконала знання кожного інструменту давала йому змогу вести детальну, предметну роботу з кожною групою оркестру.
З початком Великої Вітчизняної війни в 1941 році Рахлін, як і багато інших діячів культури, опинився в евакуації. У 1941–1945 роках він обіймав посаду головного диригента Державного симфонічного оркестру СРСР у Москві. Робота в цей складний час не зупинялася: симфонічна музика лунала навіть у роки воєнного лихоліття — концерти були важливою складовою культурного та духовного життя.
За самовіддану працю в роки війни Рахлін був відзначений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Цей період залишався для нього часом неперервної творчої роботи, попри надзвичайні обставини.
У 1945–1946 роках Натан Рахлін повернувся до Києва й знову очолив Державний симфонічний оркестр УРСР. Цей другий, більш тривалий період його роботи з оркестром — з 1945 по 1962 рік — став часом найвищого розквіту колективу. Разом вони пройшли шлях від повоєнного відновлення до визнання на союзному рівні.
У 1947 році Рахліну присвоїли звання Народного артиста Української РСР, наступного, 1948 року — Народного артиста СРСР. У 1951 році він був нагороджений орденом Леніна. У 1952 році за концертно-виконавську діяльність Рахлін отримав Сталінську премію II ступеня — одну з найпрестижніших державних нагород у сфері мистецтва того часу.
Репертуарна політика Рахліна охоплювала широке коло симфонічної літератури. Особливою рисою його мистецтва була яскрава інтерпретація великих форм: симфонії та оркестрові твори Бетховена, Чайковського, Дворжака, симфонічні поеми Ліста займали центральне місце в його репертуарі. Водночас Рахлін послідовно пропагував творчість українських та татарських композиторів.
Концерти оркестру під керівництвом Рахліна мали великий суспільний резонанс. Влітку оркестр часто виступав у Першотравневому парку Києва на відкритій естраді — так званій «мушлі». Слухачі, за свідченнями сучасників, займали місця за кілька годин до початку, а зали були незмінно переповнені. Рахлін мав репутацію майстра імпровізації, здатного кожного разу подавати добре відомий твір у новому освітленні.
Одним із найважливіших аспектів діяльності Рахліна була систематична підтримка сучасної музики. Під його керівництвом відбулися прем'єрні виконання творів цілої плеяди українських композиторів: Бориса Лятошинського, Костянтина Данькевича, Георгія Майбороди, Василя Гомоляки, Георгія Таранова, Віктора Косенка, Лева Колодуба та інших. Рахлін послідовно обстоював нові твори, часом поставлені в складних ідеологічних умовах.
Показовим прикладом є виконання Третьої симфонії сі мінор Бориса Лятошинського. 23 жовтня 1951 року Рахлін диригував прем'єрою цього твору на концерті пленуму Правління Спілки композиторів України. Публіка і музиканти оркестру, за свідченнями очевидців, стоячи аплодували автору. Незважаючи на наступну ідеологічну критику симфонії з боку тогочасних чиновників від культури, сам факт виконання та художній успіх прем'єри назавжди вписали цю подію в історію українського музичного мистецтва.
Найбільш резонансною подією у виконавській кар'єрі Рахліна стала світова прем'єра Одинадцятої симфонії «1905 рік» Дмитра Дмитровича Шостаковича. 30 жовтня 1957 року саме Рахлін стояв за диригентським пультом при першому виконанні цього монументального твору. Довіра Шостаковича до Рахліна засвідчувала авторитет київського маестро в загальносоюзному музичному просторі. У 1958 році Рахлін також диригував на Московському радіо виконанням реконструкції втраченої Симфонії мі-бемоль мажор Чайковського.
Сучасники одностайно відзначали виняткову мануальну техніку Рахліна як одну з найдосконаліших серед диригентів його покоління. Диригент Ігор Блажков, який у 1958–1962 роках був асистентом Рахліна, залишив розгорнуті свідчення про його мистецтво: феноменальна диригентська техніка виявлялася в тому, що жестами він «розповідав» музику, показував руками всі її деталі. Концерти Рахліна відрізнялися безпомилковим драматургічним відчуттям у великих формах.
Принципово важливою характеристикою його виконавської манери була доступність трактовки складного матеріалу: задум композитора відтворювався так, що ставав максимально зрозумілим для слухача. Рахлін умів захоплювати й оркестрантів, і публіку в єдиний художній простір, який сам переживав у процесі виконання. Окрім того, він вирізнявся здатністю досягати видатних результатів навіть при мінімальній кількості репетицій.
Рахлін вважається, мабуть, єдиним у своєму роді диригентом, який міг особисто продемонструвати правильну техніку гри будь-якій групі оркестру — як струнним, так і духовим та ударним, — адже в досконалості опанував практично всі оркестрові інструменти. Ця рідкісна якість надавала його репетиційній роботі унікального характеру.
Паралельно з виконавською діяльністю Натан Рахлін займався викладанням. Він мав звання професора і виховав кількох диригентів. Серед тих, хто безпосередньо працював поруч із ним і згодом здобув відоме ім'я, — диригент Ігор Блажков, який у 1958–1962 роках обіймав посаду асистента головного диригента Держсимфоркестру УРСР. Контакти Рахліна зі студентами та молодими виконавцями залишали глибокий слід у розвитку диригентської школи.
У 1962 році Натан Рахлін був змушений залишити посаду головного диригента Держсимфоркестру УРСР. Обставини цього кроку були болісними: на тлі посилення антисемітських настроїв та курсу на «розвиток національних кадрів» у сфері культури до Рахліна почали висуватися претензії щодо організації репетиційної роботи. Для 57-річного диригента, який провів із цим колективом чверть століття і вважав його своїм дітищем, відставка стала важким особистим ударом.
Упродовж кількох років після звільнення Рахлін гастролював із різними оркестрами колишнього Союзу. Зокрема, він тричі диригував концертами Софійської філармонії в Болгарії: у грудні 1960 та січні 1961 року з програмами, що включали твори Баха, Дебюссі, Берліоза та Чайковського.
У 1966 році Рахлін відгукнувся на запрошення відомого татарського композитора Назіба Жиганова й переїхав до Казані, де фактично з нуля створив Державний симфонічний оркестр Татарської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Цей колектив під керівництвом Рахліна досяг значних мистецьких успіхів. Оркестр здобув кілька почесних відзнак і широко гастролював. У 1972 році Рахліну було присвоєно звання Народного артиста Татарської АРСР.
Натан Григорович Рахлін залишався художнім керівником і головним диригентом казанського оркестру до останніх днів свого життя. Він помер 28 червня 1979 року в Казані. Відповідно до волі родини, прах диригента був перевезений до Києва й похований на Байковому кладовищі — місті, яке понад чверть сторіччя було для нього творчою домівкою.
Оркестр, з яким найтісніше пов'язане ім'я Рахліна, веде свою офіційну історію від 25 листопада 1918 року. Саме тоді Постановою Ради Міністрів Української Народної Республіки при уряді Гетьмана Павла Скоропадського було засновано Державний симфонічний оркестр імені Миколи Лисенка. Першим диригентом оркестру був Олександр Горілий (Горєлов). Різними роками колектив очолювали Лев Штейнберг та Г. Адлер.
Від 1937 до 1962 року — з перервою на воєнні роки (1941–1945) — колективом керував Натан Рахлін, проробивши з ним загалом близько 25 років. За його диригування оркестр набув статусу Державного симфонічного оркестру УРСР (1937), згодом — Заслуженого (1964) і Академічного (1976). У 1994 році, вже після здобуття Україною незалежності, оркестр указом Президента отримав статус Національного і назву Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, яку носить донині.
Після Рахліна головними диригентами оркестру в різний час були Стефан Турчак, Ігор Блажков (колишній асистент Рахліна), Федір Глущенко, Володимир Кожухар, Теодор Кучар та ін. Проте ера Рахліна залишається найтривалішою і найплідною в ранній та середній історії колективу.
Протягом своєї кар'єри Натан Рахлін отримав низку державних нагород і почесних звань, що відображали його видатний внесок у розвиток музичного мистецтва. Нижче наведено підтверджені факти щодо його відзнак:
1938 — Лауреат Першого Всесоюзного конкурсу диригентів (II премія).
1939 — Заслужений артист Української РСР.
1947 — Народний артист Української РСР.
1948 — Народний артист СРСР.
1951 — Орден Леніна.
1952 — Сталінська премія II ступеня (за концертно-виконавську діяльність).
1972 — Народний артист Татарської АРСР.
Також — нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», двома іншими орденами та медалями.
Пам'ять про Натана Рахліна зберігається у різних формах. Щорська дитяча музична школа в місті Сновськ на Чернігівщині — рідному місті диригента — носить його ім'я. 28 червня 1997 року, постановою Кабінету Міністрів України «Про присвоєння імен закладам культури» № 608, цій школі офіційно надано ім'я Натана Рахліна.
У Казані діяльності Рахліна також приділяється належна увага: Симфонічний оркестр Татарстану, заснований за його безпосередньою участю, зберігає пам'ять про свого першого художнього керівника. Матеріали про Рахліна зібрано та опубліковано у двох документальних виданнях: «Натан Рахлін: Статті. Інтерв'ю. Спогади» (Москва, 1990) та «Натан Рахлін: Матеріали, статті, спогади, інтерв'ю» (Казань, 2006).
У Києві Рахлін похований на Байковому кладовищі — традиційному місці поховань видатних діячів культури, науки і мистецтва України. Його онук Ігор (Григорій) Альбертович Лисенко (народився 1964 р.) — відомий скульптор, член Національної спілки художників України.
Серед видань, присвячених Рахліну, слід відзначити книгу Н. Матусевича «Натан Григорович Рахлін — народний артист СРСР» (Київ, 1960), а також статті у численних довідкових виданнях: «Митці України: Енциклопедичний довідник» (Київ, 1992), «Мистецтво України: Біографічний довідник» (Київ, 1997) та ін.
Внесок Натана Рахліна в розвиток симфонічної культури України важко переоцінити. Протягом 25 років роботи з Держсимфоркестром УРСР він перетворив цей колектив на провідний симфонічний ансамбль країни, підняв виконавську культуру на якісно новий рівень і систематично впроваджував до репертуару твори вітчизняних авторів.
Завдяки Рахліну численні твори українських композиторів — Лятошинського, Данькевича, Майбороди, Колодуба та інших — набули сценічного втілення та увійшли до концертного репертуару. Його діяльність сприяла утвердженню жанру симфонічного концерту як важливої форми суспільного культурного життя в Україні.
Рахлін представляв ту генерацію диригентів, для яких оркестрова робота поєднувала в собі виняткову технічну майстерність, широку ерудицію, готовність до ризику в репертуарній політиці та щире служіння музиці. Його ім'я назавжди залишається в переліку тих, хто заклав основи сучасної симфонічної виконавської культури в Україні.
Вітаємо на сторінках часопису «Український Музичний Світ». Сьогодні ми відкриваємо завісу над життям людини, чиє ім'я стало синонімом золотого віку Київської опери. Стефан Турчак — постать магічна, суперечлива й неймовірно обдарована. Коли він здіймав диригентську паличку, здавалося, що сам простір театру починає вібрувати в унісон із його волею.
Це історія про хлопчика з депортованої родини, який став «володарем звуків», про диригента, що у 25 років очолив головний оркестр країни, і про митця, який згорів у роботі, залишивши по собі незабутню симфонію життя.
Стефан (або Степан, як його звали близькі) Турчак народився 28 лютого 1938 року в селі Мацьковичі під Перемишлем. Це була українська етнічна земля, де пісня супроводжувала хліборобів від світанку до заходу сонця. Батько Стефана, Василь, був звичайним селянином, але мав феноменальний музичний слух: не знаючи нот, він віртуозно грав на скрипці та сопілці. Мати, Ганна, співала в церковному хорі, і саме її голос став першою колисковою майбутнього Маестро.
Однак ідилія тривала недовго. 1947 рік став чорною сторінкою в історії родини — операція «Вісла». Турчаків, як і тисячі інших українських родин, примусово вивезли з рідних домівок. Вони опинилися в Радянській Україні, у містечку Дубляни на Львівщині. Тут, серед чужих стін і гіркого присмаку вигнання, Стефан зустрів свою першу велику трагедію: у віці 12 років він втратив матір.
Хлопчика виховували бабуся з дідусем. Єдиною втіхою була старенька скрипка, подарована дідом. Стефан міг годинами підбирати на ній мелодії, які чув на вулицях чи по радіо. Музика стала для нього не просто захопленням, а способом вижити, знайти сенс у світі, що розвалювався на частини.
У 1955 році Стефан закінчує Львівське музично-педагогічне училище імені Філарета Колесси. Цікаво, що він вступив туди фактично без базової музичної підготовки, маючи лише природний талант і досвід сільської самодіяльності. Але вже тоді педагоги помітили в ньому те, що неможливо виховати — внутрішній ритм і лідерську харизму.
Після короткої практики вчителем музики в Сокалі (де він створив хор, про який згодом говорила вся область), Турчак вступає до Львівської консерваторії. Йому пощастило потрапити в клас до справжнього патріарха української диригентської школи — Миколи Колесси.
Микола Філаретович бачив у своєму учні не просто старанного студента, а стихійну силу. Турчак диригував «усім тілом», його жест був експресивним, іноді навіть різким, але завжди неймовірно точним. Саме у Львові, в стінах оперного театру, де він стажувався, молодий Стефан зрозумів: його покликання — опера. Це поєднання драми, голосу й оркестрової потужності стало його стихією.
Кар'єра Стефана Турчака розвивалася зі швидкістю блискавки. У 1963 році, коли йому було лише 25 років, він отримує запрошення, яке шокувало музичну спільноту: стати головним диригентом Державного симфонічного оркестру УРСР у Києві.
Уявіть собі: молодий юнак із Західної України приходить у колектив, де працюють досвідчені музиканти, що бачили легендарного Натана Рахліна. Багато хто чекав на провал, але Турчак переміг. Він не намагався «перетиснути» оркестр авторитетом — він захопив їх своєю енергією.
«Турчак не просто керував оркестром, він дихав разом із ним. Коли він з’являвся за пультом, повітря ніби електризувалося», — згадували сучасники.
Проте серце Стефана належало опері. У 1966 році він здійснює свою першу постановку в Київському театрі опери та балету — «Отелло» Джузеппе Верді. Це був тріумф. Масштабність задуму, психологічна глибина та неймовірна музична експресія змусили критиків говорити про народження нового генія оперної сцени.
З 1967 року (з невеликою перервою на повернення до симфонічного оркестру) Стефан Турчак стає незмінним головним диригентом Київської опери. Це десятиліття називають «срібним віком» театру. Саме за Турчака Київ став оперною столицею, чиї вистави не поступалися найкращим зразкам Ла Скала чи Метрополітен-опера.
Турчак поставив на київській сцені майже 40 вистав. Кожна з них була подією:
Він мав унікальну здатність — відчувати «нерв» композитора. Коли він диригував Шостаковича, у залі стояла мертва тиша від напруги; коли Верді — глядачі вибухали оваціями від італійської пристрасті, яку українець передавав із неймовірною точністю.
Говорячи про Стефана Турчака, неможливо оминути тему його кохання. Його дружиною і творчим партнером стала легендарна сопрано Гізела Ципола. Їхній союз був рідкісним прикладом абсолютної гармонії в мистецтві.
Гізела згадувала, що Стефан був надзвичайно вимогливим диригентом, і для неї він не робив жодних поступок. Навпаки — від неї він вимагав найбільше. Їхні спільні вистави, як-от «Мадам Баттерфляй» чи «Аїда», стали легендами.
«Він був моїм найсуворішим критиком і найпалкішим шанувальником. На репетиціях ми могли сперечатися до хрипоти, але коли виходили на сцену — ми ставали єдиним цілим», — ділилася Гізела в одному з інтерв'ю.
На жаль, доля не подарувала парі дітей, але їхнім спільним дитям була кожна нова прем'єра, кожен вихід на сцену, який вони проживали як востаннє.
Що ж робило Турчака особливим? Якщо проаналізувати його техніку, можна виділити кілька ключових рис:
Він гастролював у Великій Британії, Японії, Франції, Іспанії. Західні критики називали його «українським Караяном», дивуючись, як у молодій людині може поєднуватися така зрілість і глибина.
Життя Стефана Турчака обірвалося занадто рано. Він помер 23 жовтня 1988 року в Києві, маючи лише 50 років. Кажуть, що він просто згорів. Кожна вистава забирала в нього частину душі, кожна репетиція була битвою за ідеал.
Останні роки він боровся з хворобою, але не полишав пульта. Його останньою волею було бути похованим на Байковому кладовищі в Києві. Над його могилою встановлено пам'ятник роботи скульптора Валентина Зноби — фігура диригента, який назавжди застиг у своєму останньому, найвеличнішому жесті.
Сьогодні ім'я Стефана Турчака носить Міжнародний конкурс диригентів, що проводиться в Києві. Це данина пам'яті людині, яка вірила, що українська музика здатна підкорити світ.
Стефан Турчак не просто керував Київською оперою — він створив її обличчя, її дух. Його записи, що збереглися, і досі слугують еталоном для нових поколінь диригентів. Він довів, що справжній талант не знає кордонів, а щира відданість мистецтву робить людину безсмертною.
Для нас, сучасників, Стефан Турчак залишається прикладом того, як важливо горіти своєю справою. Він навчив нас слухати тишу перед першим тактом і відчувати велич музики, яка є вищою за будь-які обставини.
Стефан Турчак був не лише диригентом, а й видатним педагогом, який виховав цілу плеяду талановитих учнів у Київській консерваторії. Його методи викладання базувалися на принципах засновника української диригентської школи Миколи Колесси, але були збагачені власним сценічним досвідом. Турчак вчив своїх студентів не просто технічно махати паличкою, а відчувати драматургію твору, розуміти психологію кожного інструмента в оркестрі та шукати власний, неповторний творчий почерк.
140 років тому:
26.01.1886 – у с. Булаї на Вінниччині в сім’ї священника народився Михайло Тележинський, композитор, хоровий диригент, фольклорист, публіцист, громадсько-політичний діяч, православний священник. Закінчив Києво-Подільське духовне училище (1905) та Київську духовну семінарію (1913). Співав у хорі О. Кошиця. Викладач співу в Учительській семінарії, викладач співу в черкаській гімназії. Одружився з Серафимою Караванською (1912), невдовзі народився син Валентин.
Під час Першої світової війни мобілізований до війська. В період революції член Центральної Ради (1917), державний інспектор Армії УНР. За Української Держави Павла Скоропадського учасник першого Українського національного хору в Києві (1918) під керівництвом К. Стеценка, О. Кошиця, Республіканської капели, з якою відбув гастрольний тур Європою. Працівник міністерства шляхів уряду УНР у Кам’янці-Подільському. Після поразки УНР поселився у Володимирі на Волині. Псаломщик соборного храму у Володимирі, член місцевої управи Товариства «Просвіта» (1920–1921), організатор (1922) одного з найвідоміших того часу на Волині хору «Замочок».
Спільно з Арсенієм Річинським став речником українізації богослужб та автокефалії Церкви. Наслідком активної патріотичної діяльности потрапив у поле зору польської поліції, а у квітні 1925 був заарештований на 10 днів. Організатор і учасник церковного з’їзду в Луцьку (1927). Тривалий час друкувався в газеті «Українська нива». Регент хору церковного братства в Луцьку (1929), інспектор українських народних хорів при Шкільній кураторії (1930), розробник «Статуту українських народних хорів». За списком Безпартійного блоку співпраці з урядом Ю. Пілсудського обраний послом до польського Сейму (1930–1935), де став співорганізатором та генеральним секретарем «Волинського Українського об’єднання».
Після завершення парламентської діяльности оселився у Ковелі, де очолив клуб «Рідна хата». Долучився до праці Луцької комісії перекладу Святого Письма та богослужбових книг українською мовою. В цей період здійснив більше 40 хорових обробок, солоспівів, уклав збірник із 160 українських народних пісень, твори духовної музики, публікував праці присвячені духовній музиці та музичному фольклору. У 1936 рукоположений в духовний сан, священник Василівської церкви у Володимирі. На початку більшовицької окупації заарештований у 1939. За одними даними загинув у 1939 при спробі втечі, за іншими помер у Володимирській в’язниці у 1940 або 1941.
Джерело: ukrpohliad.org
Ігор Ярошенко — один із найвідоміших українських диригентів, а також аранжувальник, заслужений діяч мистецтв, який створив понад п’ятнадцять великих постановок. Після початку повномасштабної війни живе в Польщі, гастролює Європою. І незабаром із програмою «10 тенорів» виступить у Латвії — 17 грудня в Даугавпілсі, 18 грудня — у Валмієрі, а 19 грудня — у ризькій Xiaomi Arēna. Про майбутні концерти та нинішнє життя музиканта — в інтерв'ю для LSM+.
— Ігорю, ви з цією програмою у нас не вперше — пам’ятаю, влітку ви мали з тенорами великий успіх у Юрмалі...
— Так-так, були влітку, виступали у вашому чудовому залі «Дзінтарі», у рамках музичного фестивалю Baltic awards. А потім ще в Лієпаї виступали, у нас були ще Клайпеда в Литві, столиця Естонії Таллінн. І завжди приємно повертатися, оскільки програма має успіх, і публіка відгукується.
— Як давно ви співпрацюєте з цими тенорами?
— Ну, власне, ми зробили цей проєкт у 2018 році. Міжнародний проєкт. Це були поляки та українці. Пізніше до нас приєднався грузин. І ми давали концерти, здебільшого, по Польщі, тут дуже полюбили нас. Іноді в Україні виступали. Але після початку війни в Україні, звісно, ми там не граємо, на жаль. Але продовжуємо грати в Польщі, їздили до Іспанії, де ці концерти мали успіх. І в червні — Латвія, Литва, Естонія, три країни Балтії.
— Що буде в нинішній програмі?
— У програмі, аранжувальником якої я є — хіти взагалі всіх жанрів, найрізноманітніших. Але, звичайно, перш за все, класика. Шедеври опери (Джузеппе Верді, Джакомо Пуччіні, пісня герцога La Donna è mobile з «Ріголетто», репертуар Карузо). Але є ще й сучасна музика, з мюзиклів, із репертуару провідних рок- і поп-колективів (наприклад, пісні з репертуару гуртів Il Volo та Il Divo, Queen, Том Джонс, Ед Ширан, Френк Сінатра). Популярна музика, але крім того, ще й народна, латиноамериканська (La Bamba, Besame Mucho, Funikuli Funikulà) і так далі. Тобто, ми намагаємося брати тільки хіти, саме те, що реально подобатиметься публіці.
І акцентуємо на класичних хітах — тенорових, оперних, на опереті і, зрозуміло, на неаполітанських піснях (Torna a Surriento, Mamma). А ось O Sole mio (ми її грали вже сотні разів) конкретно зараз у цих концертах не буде — будуть інші не менш відомі твори. Загалом у нас 24 твори. Ми іноді змінюємо програму, освіжаємо, щось нове шукаємо. Дуже популярна у нас практика — робимо попурі, зробили, напевно, більше десяти. Поєднання класичного попурі, естрадної музики тощо. І оскільки у нас виступав і грузинський тенор, то було і грузинське попурі. Це абсолютно унікальна вокальна культура, зовсім інша і неповторна.
Так само у нас є і польська, і своя українська програма попурі, в якій присутній такий свій шарм, неповторність і яку дуже гаряче приймають. Завдяки цьому кожного учасника концертів із різних країн ми хочемо представити особливо. І публіці це насправді дуже подобається. На мій погляд, це дуже потужна культурна дипломатична лінія. Звичайно ж, це те, що всіх нас об'єднує: українців, представників найрізноманітніших національностей, нормальних людей. І важливо зазначити, що культура різних країн подобається і нам, українцям, і іншим — це об'єднує в будь-якому разі.
— Розкажіть про себе, де ви навчалися, звідки родом?
— Мені 46 років. Я навчався спочатку в Миколаївському музичному училищі, а потім уже в Києві в консерваторії. Закінчив диригентський хоровий факультет спочатку, а потім оперно-симфонічний у Романа Кофмана. Це такий наш знаменитий диригент.
— Знаємо, він відомий далеко за межами України, йому зараз 89 років!
— Потім я працював довгий час у Національному театрі оперети як головний хормейстер і диригент. До початку військових дій, до 2022 року я там працював, із 2003 року. Робили величезну кількість різних проєктів. У нас театр незвичайний — ми не просто грали вистави, у нас ще різні тематичні концерти були, наприклад, до 8 Березня або до Дня Святого Валентина, на Новий рік.
Ось із цього всього і виникла ідея програми «10 тенорів». Ми до Польщі почали їздити з концертами, і виникла ідея, це було у 2018 році. І це один із найуспішніших наших проєктів — нашого театру українського та польської команди. Але тепер вона просто польська, тому що ми з Україною заблоковані у зв’язку з війною, і ми просто в Польщі базуємося та даємо концерти.
Я зараз постійно в Польщі живу. Так вийшло, що я за три дні до війни був тут, у Європі. І вже не міг повернутися: вже не літали літаки. І коли почалася війна, о 12 годині дня мав летіти до Києва з Барселони. Але почалася війна, і все зупинилося. Усі вивозили дітей тоді й так далі... І нам допомогли, і ми з сім’єю залишилися тут. Як усі, думали спочатку — це буде тиждень-два, місяць. Ну, а вийшло так, що... Вже всі тут живуть — діти, школа, робота. Загалом, ось така історія.
Автор: Андрій Шаврей
Джерело: ukr.lsm.lv
