Борис Миколайович Лятошинський (1895–1968) – постать, що стоїть біля витоків сучасної української музики. Композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч, він сформував самобутній стиль, який вивів український симфонізм на європейський рівень, поєднавши національну традицію з найсучаснішими на той час виражальними засобами. Його творчість — це золотий фонд українського мистецтва XX століття, що вимагав від слухачів зосередженої уваги та інтелектуальної підготовки.
Борис Лятошинський народився 3 січня 1895 року (за старим стилем 22 грудня 1894 року) у місті Житомирі в родині інтелігентів. Його батько, Микола Леонтійович, був вчителем історії, працював директором гімназій у Житомирі, Немирові, Златополі та проводив значну просвітницьку роботу. Мати добре грала на фортепіано й навчала дітей музиці та іноземних мов. Раннє дитинство та початкову освіту майбутній композитор отримав удома, де змалку виявив неабияку музичну обдарованість.
Навчання продовжив у гімназіях, зокрема у Златопільській чоловічій гімназії, а згодом — у Житомирському комерційному училищі. У юнацькому віці, під впливом батька, Лятошинський зацікавився історичним минулим українського народу. Перші спроби композиції з’явилися ще в підлітковому віці.
У Києві Лятошинський здобув подвійну освіту. У 1918 році він закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира, а в 1919 році — Київську консерваторію (нині – Національна музична академія України імені Петра Чайковського) по класу композиції у відомого українського композитора і педагога Рейнгольда Глієра. Саме Глієр запросив Лятошинського стати студентом свого класу, а пізніше його учнем. Свій перший струнний квартет Лятошинський написав у 1915 році.
Після закінчення консерваторії, з 1920 року, Борис Лятошинський почав викладати в ній музично-теоретичні дисципліни, а з 1922 року — клас композиції. У 1935 році він отримав звання професора. На цій посаді він працював до кінця життя, за винятком 1935–1938 та 1941–1944 років, коли паралельно викладав у Московській консерваторії імені П. І. Чайковського. У 1944–1949 роках він також очолював кафедру теорії музики Київської консерваторії.
Лятошинський став фундатором композиторської школи, яка почала активно розвиватися в Україні з 1970-х років, вирізняючись оновленням музичної мови, експериментуванням та опануванням авангардизму. Серед його учнів — відомі митці, зокрема композитори Г. Таранов, О. Салманов, І. Шамо, Леся Дичко, Валентин Сильвестров та інші.
Крім педагогічної роботи, Лятошинський приділяв багато часу музично-громадській діяльності. Він був головою Асоціації сучасної музики (1926–1929), членом оргбюро Спілки композиторів України (1932–1939), а у 1939–1941 роках обіймав посаду голови правління Спілки композиторів України. У 1944 році його призначили художнім керівником Української філармонії.
Творчість Бориса Лятошинського охоплює широкий жанровий діапазон: опери, п’ять симфоній, інструментальні концерти, камерно-інструментальні, хорові та фортепіанні твори, а також музика до кінофільмів. Він вважається одним із найбільших новаторів української музики XX століття.
У ранній творчості Лятошинський як композитор-новатор був представником модернізму, впроваджувачем стилів експресіонізму, імпресіонізму та неофольклоризму, що вирізняло його на тлі тодішньої радянської музичної естетики. Його твори демонструють глибину філософського осмислення та потяг до психологічних і емоційних переживань, що було характерною ознакою модернізму. Його ранні вокальні цикли та фортепіанний цикл «Відображення» вже містили новаторські риси, закладаючи підґрунтя для подальшого розвитку української камерно-вокальної музики.
До знакових творів належать:
Особливе значення має його звернення до українського фольклору. «Увертюра на чотири українські народні теми» стала першим свідомим зверненням композитора до українського пісенного фольклору як джерела тематизму. Згодом у його доробку все частіше з'являлася українська тематика. Лятошинський також завершив і оркестрував концерт для скрипки свого вчителя Р. Глієра після його смерті.
Незважаючи на видатний внесок у розвиток української музики, Борис Лятошинський, як композитор-новатор, двічі піддавався критиці та тиску з боку радянської влади під час кампаній по боротьбі з так званим «формалізмом» у 1948 та 1951 роках. Його творчість, що виходила за межі вузькошаблонних ідеологічних рамок, була оголошена «буржуазно-формалістичною».
Зокрема, після першого виконання Третьої симфонії (1951) у Москві композитора гостро критикували. Йому довелося перероблювати твір, внісши зміни до фіналу з метою відповідності вимогам "соціалістичного реалізму".
Попри командно-адміністративний тиск, Лятошинський зберігав високу етично-громадянську позицію, особисту мужність і гідність. Його творчість, на думку дослідників, вирізняється появою трагедійної, глибоко гуманістичної образності.
За своє життя Лятошинський був відзначений багатьма державними нагородами, двічі був удостоєний Державної премії (зокрема, у 1952 році за музику до фільму «Тарас Шевченко»), а в рік смерті йому було присвоєно звання Народного артиста УРСР.
Борис Лятошинський помер 15 квітня 1968 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. Його творчий доробок, що є своєрідним "акумулятором" для сучасної музичної культури, підтверджує його унікальний феномен і роль особистості в історії українського мистецтва.
